Хвилологів день

 Нині, подейкують, хвилологів день. Якого такого хвилолога-б тим повіншувати? Як ви знаєте якогось хвилолога, то знайте, що то не я.

Іменини слова

 Субота, 18 квітня. В громадському місці, на громадському заході публічно відродив слово "здоровлеохорона". Спало лицарським сном щось із 90 років. Ще треба якось будити сусіднє — "здоровлеохоронний".

Резюме

 "24 лютого 2022 року — обрав волю." Як таке написати в резюме, то далі треба з'ясовувати: "й виїхав до вільного сьвіту" чи "й пішов її боронити". За себе скажу, що 24 лютого 2022 року я просто сів маком.

Видиво

 Хай Бог простить і добрії люде, та мене, яко великопісника, посідає видиво: ось першого дня гучно гримнулася на кремлівську бруківку білокам'яна, золотоголова Москва. За нею сповзла на коліна й ціла Московщина, далі заводить різноголосих молитов усяких сьвітових релігій і вся несходинама імперія. Просять у Бога нам смерти лютої, підлої, ганебної, щоб не мученицької, щоб не спасенної. Щоб не було Вкраїни ні на цьому, ні на тому сьвіті. Щоб навіть і в великому буддистському Всенебутті не було її так, щоб таки не стало.

Матчина мова

 Оце тільки сьвяткувався нам International Mother Language Day. А матчина мова вже й ніби забулася. Материна, матчина, ненина, неньчина. Материна, матірня, материнська. Послухайте-но мови сьогочасних матерів: де недбалої хатньої, де чудернацької, по наших нескінченних університетах завченої, а де й просто московської. Знедолену рідну мову вивчати доводиться як чужу, а вживати треба її як рідної. Наша житка й наука поки научають протилежного: студіюєш ніби рідну, а як заговориш, то чужа-чужою. Відповдальне, сьвяточне має бути жебоніння теперішніх матерів, щоб дитяче белькотання колись загучало могутньою ораторією потомних поколінь.

Церковний прожиток

 Добуваючись у двері Великого посту, якось так мигцем озираєшся на попередній свій церковний прожиток. Сумний він і був, а став іще й буремний: спокуса непереборна, випроба нездоланна. Одначе добре, що в церкві живеш, бо хто його зна, який сум і яка буремність чигають і чатують на нецерковного.

З-понад хмари

 Дня рідної мови, віддавши їй належну хвалу й честь, нездолію вже сьвяткувати. Гаращо день міжнародній, то вже якось заховаємось між тими народами з своїми нез'ясованими недомудреннями. Бо день мине, розійдуться народи й  місяцем з-понад хмари знов покажеться мовно неоружне воїнство.

Пилося й писалося

 Розглядаю ближче кухлика-бюветника. Виявляється, пише: "Трускавець. 2014 рік", — тоді ще писалося. І пилося. А от цікаво, чи був "Трускавець. 2022 рік"? А "Трускавець. 2026 рік" буде? Бо мені ще п'ється. І пишеться. Хоч і не на кухликах. 

Ромен

 Оце був у Ромні. Він і досі Ромни. Хоча ще року Божого 1929 Голоскевичів Словник писав українцям: "Ромен, -мна, -мнові, -мном, в -мні (м.) (а не Ромни); роменський". Сливе століття вже перейшло. Т'але там, де мав бути самий Ромен, і далі Ромни.

Того-ж таки 1929 заарештовано Голоскевича. Добігло кінця його словникарство. А скоро й саме життя йому вкінчилося. Тим часом воно собі Ромни.

А в Київі вже постала "вулиця Григорія Голоскевича". Попередня назва — Проєктна 13042. Завважте, Проєктна, а не проєкту. Вулиця має бути яка, а не чого чи кого. Багацько назв отак-о помінялося. Та Ромни й досі собі Ромни.

Просімо в Бога християнської кончини живоття нашого. Не такої, як у Голоскевича, коли прийде й по нас пора. Хоч був він чесного роду попович, скінчив духовну семинарію. Що-ж, навіть і по Голоскевичеві — таки Ромни. А після нас?

Сном і духом

 Читаю Дмитрову Бузькову "Голяндію": як легко й весело знали рідну мову новоспечені вкраїнські літератори далекого 1929 року. Й сотні років не минуло, а новопризначені клясики тяжко й сумно не відють мови. Сном і духом.

Инквизиція

 У теперішній українській мові слів на "и" ще менше, ніж можна назбирати по старих словниках. А справді вживаних — то вважай що й немає. Однак такі слова становлять дорогоцінну опрічну рису нашої мови, а надто надніпрянської її парости, стовбура, як докладніше брати. Тому не забуваймо "индика", "икати", "искри", що можуть, милозвучности ради прибрати собі "г": "гиндик", "гикати", "гискра". Не вимовиш "гіндик", бо він і без "г" — таки "индик", а не що.

Мої виявлення — собі прості й ніби аж дрібничкові. Дак коли-ж не можу я спорудити словника, як де-котрі мені иноді простосердно пропонують. Диви, навіть од професора Яворницького лишився нам тільки один том, виданий у Катеринославі року Божого 1920. Совіцьке мовознавстово згодом усі 50 000 ніде більше тоді не записаних слів зручно порозгублювало. Доньку придбала мені цю рідкісну книжку на интелектуальнім базарі нашої з єю альма-матері. То що-ж я вздріваю? "Индуктовий", "инквировати", "инстигувати" й іще золота жменька дуже вже потрібних чужих слів. А я, бачте, вже давненько всі чужі слова з приростком "in-" віддаю нашим "ин-". Довідався до Тимченкових "Матеріаловъ для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV—ХVIII вв." — дак і там якісь із учених слів на "ин-", а якісь на "ін-", як і з джерел бралося.

Ну, вважайте, що в мене то "южнорусская речь". Так аж із XV вѣка! Тут мені одна колежанка интимно повела, що нишком "кепкує над мною". "Господи", — сплескую я руками, — а ви-ж із чого кепкуєте"? "А з мови Вашої!" Отакої! А ще кажуть, що зо сьміху люде бувають! Ну, мені й справді пізненько — навіть зо сьміху вже людини не буде. А впертий український чоловік — був, є й іще побуде трохи.

Підбудівля

 Тільки й чуємо скрізь: тріщить инфраструктура! А слово, можна сказати, новісіньке, НАТівське — колись військове, а вже й воєнне. Як без учених витребеньок, то підмурок, підмурівок та й годі. Ну, хай буде собі підбудівля, коли вже новини закортіло. Подейкують, навіть усемогутня тепер ангелянська цуралася цього евро-атлантійського слова аж до року Божого 1952. Неохоче запозичували з міжнародньо ще тоді міцної французької. Самі французи зліпили його з підручної латини ще наполеонівською добою, коли саме війною творилося все спільноевропейське, що тепер поки ще зветься евро-атлантійське. Що буде далі з заатлантійцями й чи миритимуться там із инфраструктурою — поки ще не ясно.

Ну, а в нас що? За инфруструктуру війна, инфраструктурою війна. Як і передбачалося. Що-правда, передбачалося поза нами, а сталося в нас. А там, де передбачалося, кажуть по післяхристиянському: "Не доведи Боже! Хай уже в вас воно війна — в вас тепер усе війна."

Карьєрний підсумок

 Серік я вперше, по десяти роках цілковитого, щедрого занехаяння, оновляю свій curriculum vitae — cвій життєпис, а власне, перебіг свого життя. Бо хоч curriculum vitae має якесь цезаряче, імперське звучання, насправді він становить прикрий, принизливий обов'язок брешучи виправдовуватися передо сьвітом за незмістовність і безтямність своїх житків. "Люде, дивні мурахи!", — згукнув колись наш видатний поет. Але я сам зовсім до мурахи не подібний: нічого впорядкованого, жадного прямування, що в нас по рабському зветься "цілеспрямованістю". Тому й ув околі вічно підозрюю хай і комашине, та геть не мурашкове пробування.

То чи можна поважно сподіватися того, що перебіг моїх українських житків року 2025-го проти 2015-го справді зміниться на ліпше, в бік накерованости по якійсь діяльній дорозі? Ет, таке питаєте! Т'але майструю оте вже CV. Мало того, вперше відшукав і приготувався пропонувати на запит зразці записів власного перекладу. Бо не вважаючи на те, що органічна пляма моєї притомности давно й широко розповзлася на поверсі води, де-далі, то все більш у людства заходить підставний сумнів про теє, чи таке колись було, а як було, то чи й далі триває.

Читати нумо

 "Нумо читати!" завзято кликала граматка 1926 року. Й діти тямили, що треба вичитувати з букваря. Тепер-би не зрозуміли: а яке нумо?

Одважний мед п'є, а розгадько воду

 Катастрофам добре траплятися в зморені п'ятниці, коли попереду вагаві вихідні.

Дослушно й добачно

 В'являю собі, як колись, от хоч року 1833-го, походжала  культурна громада оперу слухати. Якогось Обера, чи що. Було що й послухать, було що й подивиться. Ну, й на людей погледіти, себе людям, як цяцю, показать. І дослушно, й добачно виходило. Й отам же-ж і короля вбито на балі маскованім — чи ти ба! Є коло чого й поклопотатися. 

А теперки тільки те й роблять, що слухають, тільки те й знають, що дивляться, а нічого не видно й не чутно. Й самі так повбираються, що кисло бачить. А з якого дива? Короля навіть голого нема.

За невинного Бога

 За невинного Бога нас мучено, калічено, копитами збито. Московськими копитами. Й там-же козаченьків убито без ліку-міри. Оця безособовість тут дуже доречна: пітьма не має лиця. Закон іще розшукуватиме чи не розшукуватиме чоловіка, що був четвергом, четвергом 24 лютого 2022 року, а злий мур насуватиметься, звідки й сунув аж поки юкою не проллеться стародавнє каміння зацілілих усеевропейських городів. То невмерлий мур, хоч і неживий: як не відперти, то тиснутеме своєю смертю. Для його смерть — природній стан.

Поможи нам, Христе, невинний Боже! Не були ми сьвяті, не були й біснуваті. Ми люде прості, не лукаві, а ворог наш — як вічний змій.

Могорич — любовна річ

 А комусь-же несподівана зозуля прокувала в самісіньке вухо новий рік. Стрепенувся, неборак, ніби глухий: 

— Шо-шо? 

— Ку-ку, кажу тобі, ку-ку! Став могорича. 

— Невже-ж і тепер збереглися ще народини?

— А звісно! Красуньчик ти й маєш повен міх нездійненних побажань.

Дні тями

 На 1-е вересня треба державним розказом призначити три неділі й назвати це не Днем знаннів, а Днями тями.

Через працю

 31-е серпня то таке число, коли люд мимовіль підсумовує збитки від власного неробства. І я бачу, що мало надумав і записав. А все через так звану "працю": добрі люде косять, а я коли їх брешу. То мені так ізмалечку ведеться: ще дідові в садку так "помагав". От якби де-кого воля, то я-б тільки сидів і думав. І нічого доброго, розумного чи вічного, запевняю вас, не видумав-би.