Уже 75

 Учора почав перекладати лекцію, виступ одного гамерицького психотерапевта. Скоро-но зняв він розмову, зараз почало здаватися, що не буде гарту. Де не взялася, заманячила постать Єжи Ґротовського з його "бідним театром" і "оголеним актором". Трохи згодом лектор і сам завважив: "Не думайте, що я ніколи не робив презентацій і не відаю, що воно й до чого. Просто мені вже 75 років, то вже кажу, що можу й що знаю. А ви шукайте для себе корисного й беріть, коли знайдете." Зайве казати, що лекція мала просто шалений успіх.

Повільне читання

 От кажуть, що, щоб красно говорити, тра багацько читати. А скільки кругом людей, що читають, наче їм починено, а мова як була кухенна, так і є. Я-б сказав, що треба читати повільно, тоді заговориш красно. А як не виходить, то ще повільніше, щоб думки встигали наздоганяти.

Глузмовитий сьміх

 Ох, пригадую з дитячих літ, що мали ми були якусь "емоційно забарвлену лексику". Тепер навіть у тих дрюкованих на її місці — московська мішанка. Швидше-б сказати, нашу мову забарвлює емоціями тільки тяжке зґвалтування. І які-ж емоції виникають із того приводу — сором, смуток? Ні, глузмовитий сьміх.

Не хапайся дурниці

 Між ученими йде, що Генрі Джеймс зразу писав не вимазуючи. Й не писав, властиво, а проказував. Потім уже щось трохи перекреслював у диктурі, т'але то так, про око, щоб не дуже перед людьми пишатися. Це означа, що в його в думці готові стояли ті словесні палати з високими склепіннями. Треба так намагатися — пізно, а треба. Бо кругом усі поперед одного хапаються якоїсь бурсацької гутірки, коли хочуть красно сказати. Це все кипить од повноти сьогочасности в дірявому казані минущости. І всю піч позаливали невідомо чим. А та піч навіть іще й не в хаті стоїть, а в полі. Легкі, стрункі палаци, зелені водолазькі кахлі — то все далеке степове марево, що тверезий чоловік тільки перехреститься та й у землю гляне. 

Соловейкові не дадуть

 Не те диво, що, говорячи, не чують нікого, а що й самі себе не чують. Бо якби вчули, розслухалися, то зчудувалися-б і замовкли. А тут як-раз і соловейко аж затьохкується, не дає... Та ні-ж бо, то соловейкові не дадуть: як стій якийсь глухий озоветься й забалакає, вздрівши, що чужі губи вже не плямкають.

Гострий спис ламає тиляги

 Мова сьогочасного интеліґента таки справді не вкраїнська, а якась українізована. Ніби як панцер такий, але тільки спереду навішено, а як зайдеш за спину — спустиш очі долі, а спустивши, й геть одведеш.

Розпущена книгозбірня

 Як-що в Бога десь є семипечатна книга, що спершу розгортається, а вже потім розпечатується, то-б-то розгортається зсередини, то ми в нашому сьвіті маємо щось подібне до людей-книжок, книжечок і зовсім метеликів. Ми не бачили, як вони розгорталися в тій своїй середині, зате є сьвідками при ламанні й злітанні печаток. 

Усе кругом ураз забемкало на цілий сьвіт, то й ці видання не змогли мовчати. У де-яких навіть нічого й не написано — ні всередині, ні навіть назовні. Суцільний роззів (hiatus). Тому замісць читання маємо промовисте, глибоке зіхання та зяяння.

Т'але чуємо плескання незґрабно, з великої глухости, вимовлених півслів. Книжечки ті не слухають, бо не чують, але щось таки знають. Що саме? А ви наслухайте, то може й утямите. Тут швендяє ціла розпущена біблійотека. Й самі подумайте: як ти вже книжка, то чи ще щось читатимеш? Ні, лізтимеш у чужі очі й вимагатимеш незглибної уваги до свого псованого долею тексту.

Смак меду

 На віщо хизуватися суржиком, коли й так говориш мішанкою? Це вже якась мета-мішанка виходить. Але замісць сублімації та катарсису придається в них пониження та занепад. Бо до поганенької рідної додається поганюща штучна. І медного смаку вже жаден деґустатор не вилиже з тої браги.

З Божої помоги

 Ні, хвилозопиї я ніколи не знатиму. Хоч багато пропонують тепер усяких филозофичних лекцій. Але як не поглянеш на ахвішку, то вже в назві три мовних помилки. Доведеться якось самому мудрувати — добра мова підсобить з Божої помоги.

Голосніша церква

 Безхистому архітектові церква завсігди голосніша вийде: як не до сьпівання, то до власного казання.

Не так

 От учать-мучать українця письменнії люде: треба казати так, не можна казати сяк. А він сяк-так слуха й таки не мовчить. І все не так і не так.

АЖ ТУДИ

 Панотченьку, озвіться хоч словечком і до нас, дурних українців. А то Ви все, Ваша милість, АЖ ОН КУДИ. Хоч-би-ж іще тільки писали, а то й говорите!

Скупчення сил

 Простота — то найперший кшталт зосередження.

Уже

 Скажеш "гідний жалю" — й ніби ще не жалюгідний. А воно вже. Й давно. 

Скажи й забудь

 Дурницю лекше сказати, ніж написати, — то всяк перекладник зна. То чого й братися до пера? Скажи й забудь.

Що належить

 "Джвандзи" пише за "узгодження імен і діл", що ніби дає лад сьвітові. Оце те, проти чого ми рішуче стали руба й от затялися. Належні слова-назви нам гидко в рот покласти. Дозволяється хіба підсипати в грубку якихось дрібніших слівець, щоб хоч трохи присьвітити.
А вже діла, діла — аж голова біла! Т'але все якесь неналежне — хоч скільки давай йому лад, не поможе. А головна річ, що в належність ніхто не вірить: усі гадають, що то так, для приказки, щоб гладше збрехати. 

Поки ще не йдуть

 "Через красномовство та поезію мрійну люде не йдуть на смерть", — сказав Грінченко. Він помер 1910 року. Тоді ще не йшли. І тепер поки ще не йдуть.

Повно запевнень

 Геть усі воліють твердити, стверджувати, а вґрунтувати, правду кажучи, нема чим. 

Од зубів

 Иноді усний переклад — то як котові зуби лікувати.

Великі й менші красномовці

 Де-ж та правда в сьвіті? Черчіль сказав усе, а иньші — нічого! Сказав усе, але не мовчить, бо й далі слухано. Це біда й меншеньких наших красномовців.