Ось читав учену статтю й дізнався, що двомовність буває субординативна (ніби підпорядкована) й ординативна (не підпорядкована, а ніби вільна й незалежна). Малося на увазі сказати, що субординативність, то суржикуватість або те, що я в своїх аматорських розвідках про рідномовність називав проти "дитини" й "латини" "периною". Це коли "вищою", "референтною" мовою говорять старанно, а своєю — як доведеться, як зручно, то-б-то дасьбі, колись будем. Це думка статті, а насправді доводить вона протилежне: ординативна, чи як її, двомовність коли й буває, то дається дорогою, велико перекладницькою ціною. Сама стаття писана сьогочасним "науковим дискурсом", що сам, хоч ніби й "виключно вкраїнський", по суті геть залежний од тої осоружної "другої мови", що й далі собі вивищується над ученим мовлянином згідно субординації.
Просто тому, що привид Гамлетового батька тривожить не тільки неписьменну замкову сторожу, але й самого Гамлета — на те-ж і привид, на те-ж і батько. Наше славне письменство, не без гальма й у красному письмі, відклавши мистецьке перо й узявшись за публіцистичне, зразу потрапляє в орудний відмінок, бо ними пише.
Правдива ординативність потребує суворої розпорядливости. Мало хто тепер здатен на такі зусилля. Бо лекше не тільки, говорити, як доведеться, але й писати, як пишеться. Коли силкуєшся поборотися за якусь мовну "дрібничку", як стій здіймається зграя галасливого птаства, де качки крякають замісць кахкати, а круки каркають, замісць крякати. То вже сидиш собі Мамаєм: ось шабелька... лежить, ось кониченько... стоїть, а кобзонька собі грає й чарка з пляшкою не лежать і не стоять.
Немає коментарів:
Дописати коментар