Влада й пустота

 Чи ми єдина нація, в чиєму політичному словникові є слово "влада" в значінні "не ми"? Не ми, а хто? На це питання немає відповіди. Але саме поняття "влада" як непевно визначене і заперечно-від'ємне, здається, чужомовне, позичене в сусідів, де тільки "влада" в оточенні пустоти.

Kismet або доля підсуднього

В усіх людських мовах доля - то частка, навід на те, що людина не може мати всього. Та скільки-ж їх і далі вірить, що їм доля присудила взяти геть усе! І пробують так, що аж кров на вустах. Але-ж ні, kismet. 

За пишання

Боже, як я пишаюся тими людьми, що пишаються своїми дітьми! Адже на те вони й пишаються?

Культурний спокій і неспокій

Київ вабить усіх ще й тим, що він кожному дає змогу залишатися незмінним, навіть ворогові в собі дає культурний спокій. Зате вже крайобраз тут дуже вже мінливий: що-дня прокидаєшся й засинаєш ув иншому місті.

Відстань до нездійсненности

Мало знайдеться сталих ненаших усталених висловів, що я так завзято цькував-би як отой "крок за кроком". І то з причин суто хвилозопичних: позичений "шагъ за шагомъ" мав-би віддавати якийсь чин чи, пробачте, дію. А насправді висловлює цілковиту, навіть суто мовну, нечинність і недіяльність. Ми говоримо слово по слову, розглядаємо думку по думці, то як-же ми зробимо "крок за кроком"? Саме слово "крок" у нашій мові знайти можна, але хоч як густо обкладися словниками, ніде не знайдеш "кроку" в значінні фази чи етапу, послідовного заходу. Ідіоми мають заховувати в собі філософію мови навіть і після того, як їхня будова "застаріває". Тому живцем видерті з "розвиткових", "старших" мов фразеологізми дуже шкодять. Такі запозичення любить московська мова, але тільки  в ролі панівної. А нам де панувати? Хоч-би лад дати...
У кінці таких тирад мене завсігди питають: то як-же треба? Учітеся, брати мої, думайте, читайте... Поступом усе з'ясується...

Пожадана гармонія

Тепер стало цілковито ясно, що нам пощастило жити золотою добою шпиґунства. Ніколи не було шпиґам так просторо, кажуть фахівці. Не наша на те воля, але незабаром сьвіт обернеться на зелену галяву, де, ані трохи не вважаючи на цивільних овець, буколічно пустуватимуть усілякі розвідачі, визнавчики, підглядники, підслухачі, підосланці та нелейстрові чорноморські пластуни.
А я все дивувався, чого то я останнім часом лише шпиґунські романи читаю, тільки шпиґунське кіно й дивлюся? А тут он воно що: вітаю тебе, давно сподівана адекватносте! 

Гості з минувшини

Не знаю, як хто, а я до ідіотів маю превелике поважання й замилування. Подивіться лишень, які вони гарні, яку добру мають гортань, як велично знімають голос! Як-що добре придивитися, то можна розгледіти, як за ними в кучеряву давнину тягнеться довжелезний, в руку завтовшки, ланцюг еволюції: самі вижили, ще й дали вижити де-яким розумахам! На такий поспіх у поступові має конче бути причина. І я намагаюся шукати її в собі.

Nessitera rhombopteryx

Де-які письменники почуваються лох-неською істотою: вони ледве вижили, а в їхнє існування ніхто не вірить. А хто вірить, то вважає не за лох-неську істоту, а за миргород-калюжну тварюку. 

Письменницьке щастя

Коли письменникові пишеться, то вже байдуже, чи читачеві читається, - письменницьке щастя. І багатьох оленів та лосів кортить полизати тої соли.

Нечувано пізня весна

Так засніжило, щоб під тим снігом умощується надія: може, накриє, заховає, збереже? Може, не треба тих відкриттів і викриттів ранньої весни?

Говорене й творене

У нас однаково називається те, що суб'єктивно мовиться, й те, що об'єктивно існує, - "речі". Чи не звідти така невідповідальність за говорене?

Яко леви

Треба рішуче, сьміливо стрибонути в мовне минуле, щоб тоді вже грізно розлягтися на своєму. Яко леви. 

Навзаводництво

Коли зробив усе, що твоя сила, щоб переважити конкуренцію, дібрав усіх способів, чи варто дошпиговуватися, чому суперництво змагає тебе? Є речі вищі за конкуренцію, і всякий діяч тим речам підвладний.

Як каплички

На дорогу богословії ми виходимо з лісу. Можна йти праворуч чи ліворуч, визначати собі звідки чи куди, але будь певний, що й позаду, й попереду вже ходили й іще йдуть. Твої тільки зупинки на мовчання перед Богом - як каплички.

Пісна прозірність

Поруч зі мною живе людина прозірлива: бачить Великим постом усі мої гріхи, бачить і сахається їхнього смороду. Ні, то не дружина, як хтось може подумати. То чоловік, мій сусіда. Знати моїх учинків він не може, але прозирає мене либонь очима духовними, бо коли сходиться носом до носа, на моє виразне до його здоровкання не каже нічого й тікає мого стидкого погляду. Бо прозірна моя оболонка править йому за сочку. І в тій сочці роблюся я далекий, безгучний і непорушно скарлючений на самісінькому дні свого спаду та занепаду.

Єдиний доказ

Коли мене просять ствердити, що не робот, я так м'яко хитаюся, сумніваюся, гублюся. Ах, як це по людськи!

До Творця

Діти дуже судять батьків. Бо справедливо та слушно вважають їх за винуватців свого життя. І вся вина того життя звертається до винуватця з питанням і наріканням. Тому батькам треба ще поки їхнього життя звернути дітей до правдивої Причини існування та буття — до Творця.

Стосується до кожного

Послухав романс Пачовського "Забудь мене" і дуже зворушився. І чого-б то? Немає в моєму минулому нещасливого кохання, не йду я з тим на війну... Чарівна сила мистецтва? Українська чулість?
Ні, ліричний герой тужить за собою, а нещасливе кохання, смертна війна - то форми, обриси. Сумний похід у забуття стосується до кожного :
"Оркестра грала нам сумне:
Забудь мене, забудь мене..."

Універсальна гадка

Франц Кафка в славетному "Листі до батька" висловлює універсальну думку: "Життя повсякчас відвертає нашу увагу; і ми навіть не встигаємо помітити, від чого саме". Носився з тією гадкою два дні. Гадаю її універсальність розкладається на дві частині: жінка живе саме тим, що "повсякчас відвертає нашу (чоловічу) увагу". А чоловік десь таки здогадується "від чого саме".
Але, склавшись назад до купи, універсальність ізнову вражає.

Із свого кохання

У нас "кохання" - довгувате слово. Он ангелянською: all you need is 'love' - та і вже до діла! А чого воно таке довге? Бо в нас кохання - рівнознака до слова "плекання". Воно в нас викохування! От із словників приклад: "Вони більш куповані, ніж із свого кохання". Десь у Київському повіті від людей записано. А Київський повіт знав, що казав!
І ми знаємо, що кохання - то роблення.

На речах

Про мовку промовка, а помилка в речі.

Мовця

З мовою - кохання. Не вір своїй мовці, то буде повік тобі вірненька.

Змислена нація

Скоро-но з лави незчисленних шевченків вийшов Шевченко, малоросійство схаменулося: мало Росії. Великої Росії мало. Тепер доба вимагає більшого.

А поступове російство вгрущало: талановито, модньо, але-ж нема такої ні мови, ні народу такого нема. І то треба відверто визнати!
Тоді Шевченко ще міг сказати:
- Хлопці, гляньте: я - Оссіян! Осіянъ я, ребята! Начитався Шафарика й Ганки, та й собі понаписував: вигадав, ніби була така мова, людиська такі ходили були. Збагатив на свій текст великий контекст руської культури!
І всі заволали-б:
- Слава! Ще! Він прохвесор! Учитель! Дохтур! Лікар!
Але Шевченко того не зробив. І не зробився Шефчєнкай.
І тепер найпростіший і найдолігливіший спосіб ненавидіти вкраїнців -  то до Шевченка зневага.
Бо Шевченко не вигадав українського народу. То вкраїнський народ витворив Шевченка, щоб той вимислив із його націю. І вона потроху вимислюється.

Ворушаться хребетносилі

 У Шевченка в коротенькій причті за вбогу душу, лукаву волю та прийдешню правду — недовідоме слово "хребетносилий":

І вже тії хребетносилі,

      Уже ворушаться царі...
Слова того ніде нема, навіть у сумлінного Огієнка, що склав за Шевченком цілого словника.
І де тії царіє йому примарилися? Де вони ворушаться? Хто вони й чого?
Таємні, незбагненні, як сама правда: десь ніби буде вона про Вкраїну...

Повикрадана мова

Подивився з дітьми "Викрадену принцесу". Діти, хоч і довеликі, до самого кінця гадали, що то "Дісней". І навправду: жадних там наших змислів чи змістів. Хіба Шевченків заповіт лунає, як гіркий докір: що-ж це ви нас не навчили нічого?
Автор манускрипту нашої мови не знає і знати не хоче: як немає кращого, то й це гаразд буде! А кращого немає... В цього-ж на коротеньку книжкову поличку не пропхався тонюній шкільний словничок.
Актори (чи ті, кого нам цікавіше почути, ніж фахових артистів) не приязнують із рідною вимовою. А найбільше головна героїня (відай, на те вона й головна): старанно придзякує і прицякує та глушить голосне де тільки вдасться. З якоїсь причини саме цю молодицю треба було запросити на "озвучку". А підказати й нікому було. Чи пожаліли, щоб не кривдить? Але що ще робити акторові в анімаційній фільмі, як не вимовлять? Ми-ж не бачимо, як вони поза кадром ручками махають...
До джерела надхнення - дитсадкової московської клясики, пушкінських "Руслана та Людмили" - самі кінороби силкуються ставитися іронічно: мовляв, лижи мені губоньки, як гіркі, а як солодкі, то я й сам оближу...
А найсумніше те, що діти на те кіно "адекватно реаґують". Того творцям і треба: продадуть свою "вкраїну" кудись там на Захід. Бо там, як слова путні поприпасовувати, то й кіно буде...

День протесту

8-е березозоля - день протесту. Половина протестує проти сьвята, а друга - щоб сьвята не забирали. Мудра держава зробила вихідні. Бо за протестами, коли-ж працювати?
І кожне дарує Вкраїні примрійну пацифістичну квітку...

Прима-балярина

8-е березоля. Виходжу на вулицю - на зустріч біжить молода безхатьківна зі жменищем "прими" в кулаці: відай, свої "хлопці" щедро на сьвято почастували. Тепер до тютюну ще треба "хліба": буде "тютюнкова". А вона-ж хмільна - на цілий день стане! Весело просить "на хліб" - культурно, по московській: безхазяйки знають, як по людськи просити треба.
Нині бурлацтво почувається справді сьвяточно: вони назавсіди облишили руїну свого приватнього життя та й гуляють-бенкетують в неділю і в будень. І вся країна, так самісінько, на цілих чотири дні кинула все, що падало, і голо празникує. Нині маємо на те "міжнародній" привід, і тому всім радісно.
А будучина ще сьвітліша. Молодеча, наше майбутнє, вчиться жити легко. Годі вже, намучилися! Викладацтво та студентство мерзне по хатах усеньку зиму. Викладацтво в Ґуґлі дошукується всяких питаннів і ставить їх перед допитливим студентством. А дотепне студентство в тому самому Ґуґлі дошукується всяких відповідів і доставляє їх викладацтву. Науковий процес!
Ще менші не ходять до школи то через мороз з очима, то через хижі карантенові недуги, а то просто вакаціюючи.
Тому моя вранішня "прима-балярина" на свойому місці. Вона сьогодні вибігла в сьвіт, як на кін життьового Театру Опери та Балету. Вона, і тільки вона, робить свій лійкий "хліб".

Як на сьвятках у сіряках

Поки стоїть Московщина, поти не припинятиметься в ній цілокалендарний вертеп українських прізвищ, що ходять там із машкарою сьвятками і в будень. У нас вони були приходьками з чужого села, а там уже приходьки з-за лінії фронту.
І звучаться ті прізвища в несвоєму оточенні якось неповажно: какая-та прихотька, деріпаска! А  воно-ж нащадок могутніх козарлюг (а не казарлюк!), тих, що, маючи віку сто років, без ножа на Кубані трощили кавуна та роздирали паска, коли вже не вільно стало мати й ножа, бо ті, хто сьвятив, і забрали сьвяченого. Занапастили Кубань! То що мають діяти, як не дерти голіруч даровану московську паску?! І деруть, жеруть...

Просто кращі

У нас у всякому ділі стільки найкращих, що просто кращі в цехові рямці не влізають.

Піно-колода

Білим крейдяним на чорному лискучому старанно виведено: "Кава: піно-колода". Запоринаєш у тямок — і не можеш випурнути.