Українці як ветерани історії

У Пироговому бучно відпразникували День Великих Літер, ясуючи сьвітові: "Ми пам'ятаємо ціну нашої свободи!". А вже-ж пам'ятаємо, бо не сплатили тої ціни. Платили-платили, але так і не виплатили. А не виплатили, бо виявилася занадто дорога, виявилася незаплатна. Скільки ми втратили неоплатимої сили!
І де-ж та наша прерадісна Велика Перемога в Другій Сьвітовій? Чи хоч мала в Першій, "імперіялістичній"? Це та Перша, що сплюндрувала нашу Україну. А Вторая доконала вдову-сиротину. Бо, здається, саме та Превелика, ще й "Вітчизняна" чи не остаточно висотала з українства снагу, що так могла-б придатися для виплати невільницького кредиту свободи.
Наше заступництво в ООН уряджено було, щоб узвичаїти правдивий стан речей: Україна в тій війні — земля потерпіла, земля жертовна. Та війна — ще один розділовий знак між сьвідомим українством і щироким, як море, "народом України"; між тими, хто живе в Україні, її журбою журячись, і тими, хто сидить "на Україні", сподіваючись для неї якої принагідної "правильної ґльобалізації"...
Між звезених з усієї розореної Вкраїни хатів і вітряків, викорчуваних із тих глухих кутів, де більш нічого вартісного не було й уже не буде, сиротою стоїть польова кухня — не заціліли ті, кому треба було тієї пшонини, й не можуть їсти її ті, хто дивом зацілів. Ми забули, чиїх батьків, чиї ми діти, але ціна свободи — поле кріваве, й нагорода поконаним переможцям — польова кухня, вічно стоятимуть перед очима.