Устня мова з науки

 Простого усного перекладу, здається, вже геть не стало. А що-ж тепер буде? А буде, кажу, читецький переклад. Бо хоч коли підеш синхронувати, а там — читецький маратон. Уже пандемія зучила письменний люд навчунку читати своєму комп'ютерові власні вчені доповіді. Так і пішло. А де тут, даруйте, синхронізація, де тут усність? Це, як скзав-би Панько Куліш, "устня мова з науки".

Проскури й паляниці

 Хто виймає часточку з моєї проскури, той сьвященодіє. А хто вигризає м'якушку з моєї паляниці, той розбишакує.

Ласощохлист

 Ласощохлист-лагоминець проласує спасіння. А чималенько таки в житті ласого — просить тіло солодощів: солодкого спання, лежі в лінощах, смашної присмачки, милого переситу, веселого перепою. І все це любе разом і з самими любощами, як цяцьки в дитини, віднімає в тіла мудрий час, сравляючи тілесне віднімання. Й поздержливість править уже не за добуток од ощадливости, а за ліки від утраченої снаги й до всього смашного хоти. Тонко прочуває теє й ласощохлист, знаючи, що ще тяжко напостується після ціловічної нездержливости.

Нерозумний сидить

 "Нерозумний сидить, склавши руки свої, та жере своє тіло". Ми вже здається бачили "ввесь труд і ввесь успіх учинку" так званої щабльової людини. Тепер їй лишиється тільки колупати себе, як піч, нез надії віддатися, чи пак вдатися в чин. Хтось оббирає-облуплює душу, як цибулину, копирсає телефон, а де-хто навіть і тіло шпортає. Сидять, змушено нерозумні, над тілом і думку гадають: жерти чи ні?

ШИ зловтішається

 Чергова перемога мого улюбленого "товариша ШИ" (штучного интелекту): живі доповідачі (як-що вони тільки не deep fake'и) виголошують густі, грузькі, не призначені для читання аналітичні статті зо швидкістю, що в Маховому числі перевищує 5,0, а перекладарі тими самими темпами читають машинний переклад, що пропонується їм до ознайомлення й підучування як ніби людський. А що-ж слухачі? О, цей розкішний слодкий транс начеслухання! Бідні машини — нічого доброго вони від нас таких не навчаться! І якою нелюдською ціною запезпечується праця надмірно оплаченим доповідачам і недостатньо оплаченому перекладництву!

Час розкидати каміння

 Гадаю, що перед нашим словникарством, а надто електронним постала величезна проблема... лексикографії. Колись наші славетні укладачі, як-от Уманець, Грінченко, Кримський, припадали вченим ухом до живих народніх уст, щоб, як той мовляв, згромадити каміння для славної будівлі,  де зручно оселиться й багато заживе на власній господі всенародня, державна, літературна мова. Теперішні словникарі теж громадять, але чималеньке число "усталеного" каміння, що вільно полежує коло споруди так, ніби з неї повипадало, — то московлене, полонізоване й уже англізоване хламіття й хобоття. Можна сказати, що живі народні вуста заклякли від того міжнароднього холоду, зледеніли й задубіли.

Тим часом сьогочасних читачів словники мають жменьку, т'але й громадяни цієї останньої в гнітючій більшості своїй довідуються не до колишніх багацтв, а хочуть дізнатися про те, як тепер по нашому єдино правильно. А правильно так, як записано в найновішому словнику. А найновіший словних напхом напханий ізнов хламіттям і хоботтям. Електронних таблиць, відмінно від тябел Мусієвих, не сила розтрощити.

А таки я силкуюся нишком викидати каміння. Бо час.

Галушка та лемішка, а хлібу перемішка

 Така проста річ, що московська мова — одно, а польська — друге, а рідна — зовсім третє, не спадає на думку вкраїнському мовлянинові. Поли ріже, спину латає. Лекше зварити й висьорбати лемішку зразу з трьох, ніж розбирати в якомусь мнясі тонкі істотні кісточки.