Ряснописання

 А я геть не кривджуся, що ніхто не чита моїх розкішних творів. І не дивуюся: адже-ж я й сам не читаю їхнього геть паскудного ряснописання. Хоч воно повсюди — міцно мружу письменницькі уважливі очі.

Як кактеї

 Є люде — й чи не всяк буває так? — як тії вже кактеї: голублення, пригортання, обіймання тільки потрощить їм остюки. Навіть найпухнастіші, найдекоративніші, найхатніші шпильки сахаються тої трощі. А чого-ж їм тоді? Та трохи водички коли не коли, вологи вряди-годи на ту їжачину. Й цілу прірву нещадно щедрого сонця.

Натирання скорпійонами

 "Чи знаєш ти, яких ліків уживають ужалені скорпійоном? Тим-же скорпійоном натирають рану." Дуже раджу ці ліки: сам пробував і вас припрошаю. Скорпійони бувають самі від себе аж-аж помічні. Та й самим їм так лекше.

Скорпійонові натирання

Справді рану найліпше натирати саме скорпійоном. Бідний скорпійон — він тільки вжалив, а його розтерли. Але на те треба справжнього скорпійона: наприклад, блощиці від укусів тільки вадять.

Образ шляхетности

 Людська шляхетність показується не в тому, як тонко хтось ображається, а як він кривдить.

Марні подвижники

 Одна з оголошених цілів московської війни — оборона московської мови. Що загрожує тій мові? Тільки наша рідна. Вона стоїть на дорозі чужої потуги, ніби остання башта. Всі розумні мови вже розступилися, а наша, бач, стоїть невідступно.

То-б-то виходить, що вкраїнська мова дуже від ворога загрожена. І справді ми бачимо її вкривдженою, ушкодженою. Скрізь літа бойовий суржик, майже взаконилася матірщина-московщина. Як Касандра звучить Кримський: "Замісць грамоти матірщини понавчаються". Вже осьвячені на війні лексика й фразеологія, що ніби передражнюють московську мову — усі ті "вторгнення", "захисники", "залпи", "поля бою".  Ясно, що така наша мова вже давно піддалася, програла, поступилася, й нема чого проти неї воюватися, а тільки стирати-нищити. Чи признається ще хто колись до "впаду", "оборонців", "випалу", "бойовища"? Адже-ж на війні казали не так! 

Здається, дарма була моя мирна праця. Чи поправна шкода? Не знаю, але бере тяжкий сумнів. Коли закинути геть поправну московську, її (як де-хто вже хоче) джерела, то ніхто вже й не матиме зразка для порівняння, ніхто не відрізнить нової балачки-гутірки від того, що так кохали й плекали колись наші марні подвижники. Ніби так і було.

Пацаняче

 Яко правдивий словолюб, я маю природнє право тяжко не любити де-яких слів. Отак я не люблю слова "пацан". В українській мові його немає, т'але в українськім життю — аж знадто. Коли я був київським хлопчиком, київська московська мова називала нас "хлопцами": вкраїнські риси в мові були тоді жарґонні. Коли слово "пацан" нарешті вперлося до Київа, я вже, хвалити Бога, не встигав стати "пацаном". А ті хто встиг, можуть "пацанами" й умерти, бо маршрутковий "шансон" уже крутить пісню про "седого пацана" (йому років так 50). І сивий водій спочутливо прислухається до хвалшивих звуків.

Загалом беручи, самотнє пацанство — то не біда. Воно може й прикрість, ураза, проте вже така особиста. Біда, коли приходять "ми — пацани".

Із генералів

 Мені подзвонили з банку (так і в'являю собі дзвіницю коло церкви головної контори) й попередили, що останній день місяця має бути датою сьвяточного приносу, бо йнакше я можу вшкодити свою "кредитову історію та ще й ділову репутацію". Цікавий я знати, одначе, як можна ввередити те, чого ніколи не мав і не можеш мати?! Хто має ділову репутацію, кому дають кредит? А нуте, обзивайтесь! Та не взивайтеся, бо ще ненароком поплутаєте мови.

Либонь-же можна: втративши репутацію на приконеччі, ми ніби вперше здобуваємо її. Вона була, істнувала як можливість. А ти й не скористав... зате маршуєш далі вже не просто салдатом, а розжалуваним із генералів.

Чия правда, чия кривда

 Той, хто тебе виправляє, хоч-би й неслушно, поглиблює твої знання. Той, кого ти виправляєш, хай-би й слушно, кривдиться. 

Живий ураз

 Ніхто ще не зміг образити людини, що сама образилася.

Колеса сансари

 Вже давно з'ясовано, що вухо — то взір людського: й душі, й тіла. Тому всяке протинання вуха — то спосіб ураження своєї істоти. А натягання на обіддя? Таке вухо — моделя европейця, колесованого сансарою. 

Вражіння вражених

 Ураженість, пораненість, роз'ятреність, аж до вбитости рідною культурою, але й воскреслість у ній — ось те ставлення, що треба плекати в собі здоровому вкраїнцеві. Й не боятися тої врази, бо в ній — славлений творчий, духовний неспокій клопітного тривання й зростання. 

За зьвірознавство

 Принагідно, скромнісінько завважив, що "співочий дрозд", то в нас "дрізд сьпівун". І зразу ненароком образив ученого зьвірознавця. А науку ображати не годиться. Як-що то не мовознавство. Бо мовознавство мовчить, а зьвірознавство гарчить.

Змислена нація

 Скоро-но з лави незчисленних шевченків вийшов Шевченко, малоросійство схаменулося: мало Росії. Великої Росії мало. Тепер доба вимагає більшого.

А поступове російство вгрущало: талановито, модньо, але-ж нема такої ні мови, ні народу такого нема. Й то треба відверто визнати!
Тоді Шевченко ще міг сказати:
— Хлопці, гляньте: з мене Оссіян! Осіянъ я, ребята! Начитався Шафарика й Ганки, та й собі понаписував: вигадав, ніби була така мова, людиська такі ходили були. Збагатив на свій текст великий контекст руської культури!
Й усі заволали-б:
— Слава! Ще! Він прохвесор! Учитель! Дохтур! Лікар!
Але Шевченко того не зробив. І не зробився Шефчєнкай.
І тепер найпростіший і найдолігливіший спосіб ненавидіти вкраїнців — то до Шевченка зневага.
Бо Шевченко не вигадав українського народу. То вкраїнський народ витворив Шевченка, щоб той вимислив із його націю. Й вона потроху вимислюється.

Пекучі образи

 Лагідне сьогочасне суспільство силкується нікого не скривдити — й на його всі ображаються. Воно-ж зневажає тільки Бога — й саме на Його кривдується.

Щоб культурно плюнути

 Гірко в роті — треба плюнуть. Але так культурно, в плювальницю. Й за плювальницю правиш ти.

Поганська спокуса

 Любов, благословення й молитви вбитих, збезчещених і розорених дивним чином розбештують нехрищену Москву.

Наркологічний дискурс

 Усі об'яви про лікування від наркоманії й алкоголізму виконано виключно московською мовою. З того висновуємо, що наші вкраїнці, слава Богу, всі здорові.
Але чи не пора звузити вражену сьвідомість до вкраїнської? Чи не полекша?

Affectio

 Нікому не потрібна поразка, коли є перемога. Всі питають: хто переміг? І ніхто не питає, хто програв. Так лекше вкупі переживати поразку.

Дві війні

 Маєм другі роковини війни московсько-вкраїнської. У нас кажуть "іще перед війною", "вже після війни", маючи на увазі оці два роки.
На Москві-ж нашої війни якось не помітили, не завважили. Їхня остання війна 70 років тому скінчилися. Відтоді московський салдат, а по нашому москаль, на війну не ходив. І навіть не лагодився. Не було в їх ані подуги, ані побиванки.
Кажуть: ви такі маненькі-мацьопенькі, ми вас і не бачили; в нас вами опікується міністерство глибоко внутрішніх справ; гасло вашої тривоги десь заблукало в заплутаній безвиході складної, величезної, розгалуженої нервової системи нашого динозавра.
Випадає нам самим воювати, без супорників. Що-ж, коли хочеш перемогти весь сьвіт, іздолай самого себе. Достоєвський сказав. Віриться?