C'est la vie

 Московці залюблені в смерть. Свою чи чужу, згубну чи самогубну — до того їм байдуже. Замахнуться на чужу, захлипнуться свею — аби смертушка. А вкраїнці коло їх за своє держаться — то вже звикати мусять. А сьвіт іздалеки тільки стенає круглими плечима: виявляється, c'est la vie в де-яких ніби слов'янських народів.

На лопаті

 Москва зачарована слов'янством: пан, уражений слов'янством, плодить славізм, пан-славізм. За слов'янство Москві розказали якісь літопереписці. В московській справжності пробувати якось мерзло: видне діло, бракує крови в жилах, гарячої слов'янської крови. А де її взять? Уцідити, як своєї нема. Тому Москва досі найдокладніше, найвишуканіше збиткувалася саме з слов'янських народів — назвався слов'янином, лізь у пекло. А не назвався, відмагаєшся — однак підсадить на печову лопату.

Слов'янський Базар

 Ми вже знов їдемо на Слов'янський Базар: ніби щось продавать зисковно, купувать пожитовно. Щось із воза впаде — пропаде, то не тим журитися треба. Т'але-ж серце віщує, навіть малоросійське не мовчить: покрадуть крам, позаймають товар, аж капшучка з похапною копійкою витягнуть і з торбами пустять тоті слов'яни!

Змислена нація

 Скоро-но з лави незчисленних шевченків вийшов Шевченко, малоросійство схаменулося: мало Росії. Великої Росії мало. Тепер доба вимагає більшого.

А поступове російство вгрущало: талановито, модньо, але-ж нема такої ні мови, ні народу такого нема. Й то треба відверто визнати!
Тоді Шевченко ще міг сказати:
— Хлопці, гляньте: з мене Оссіян! Осіянъ я, ребята! Начитався Шафарика й Ганки, та й собі понаписував: вигадав, ніби була така мова, людиська такі ходили були. Збагатив на свій текст великий контекст руської культури!
Й усі заволали-б:
— Слава! Ще! Він прохвесор! Учитель! Дохтур! Лікар!
Але Шевченко того не зробив. І не зробився Шефчєнкай.
І тепер найпростіший і найдолігливіший спосіб ненавидіти вкраїнців — то до Шевченка зневага.
Бо Шевченко не вигадав українського народу. То вкраїнський народ витворив Шевченка, щоб той вимислив із його націю. Й вона потроху вимислюється.

З печери в Буду

 Коли угорці приїхали в Буду, Буди ще не було. Але були тут слов'яне з своєю завсідньою демографічною проблемою: їх було мало, а шатерників багато. Проводарка каже, що "буда" — то від "води". Книжка пише, що "буда" то таки буда. Одно слово, слов'янська буда коло води. Угорці відсунули нашу буду.
Ще проводарка каже, що всі в Пешті хочуть перелізти в Буду. Пані твердять, що "пешт" — то від "печери", а книжка вчить —  що від "печи". Хай там як, але з печери хочеться в буду, з печи кортить у горішню сьвітлицю.
Це я розумію, вірячи й проводарці, й книжці. Я сам сиджу з книжкою в маленькій перекладницькій буді: вивчаю угорську — має бути проста.

Менша сестра літ не дійшла

 З погляду Московщини, Вкраїна — юродива менша сестра, а Білорусія (не плутати з Білоруссю) — менша сестра мудра. От тепер мудра менша сестра прочиняє москалеві хвіртку, пересаджує через перелаз, веде в темний садок під крислату бараболю...
Побачимо, чи обійдеться в тої парки без малоросійської романтики: покриток, байстрюків і остаточних кріпаків.

Дар іменування

 Усі в нас імена якісь собі штучні, запозичені. Я не від того, щоб повчитися словотвору від південних слов'ян. Оттоді гордо в нас постануть мужні ймення: Кобзар, Каменяр, Холоднояр, Енерґодар і Сонцедар.

Слов'янська одність

 Роблю, грішний, заготовини до своїх дописів, і ось одна провисіла років зо три: "Слов'янська одність". Що воно й до чого? Їй-Богу, не знаю! Чи щось ізметикувать?
От що: хай з'єднаються нарешті всі слов'яне й іскажуть Москві:
— Москво! Ти не панслов'янська, а ми не москвофільські! Ти — не ми! Ми — не ти! Єднайся з уґро-фінами й лежи тихо! Хай вас разом буде багато — ми вас не зачепим!

На маківці гори

 Перша сьвітова війна, що ніби зажевріла й розгорілася з приводу слов'янської одностайности, із слов'ян-галичан і слов'ян-русинів остаточно наробила вкраїнців. Бо щось не таланить нам, слов'янам, із тою нашою згідністю, особливо згідністю під орудою могутнього над-етносу, що чи то підставно, чи то безпідставно має себе за слов'янський і руський.
Підавстрійські й підугорські руські люде побачили, як "братерство" суне обійматися з наїжаченими баґнетами, як полум'я й вибухи "братніх" почуттів обертаються цілком військовим утіленням.
Величезний струс і скус. Високе заворушення, аж до вершечка Маківки-гори. Так у квітні 1915 року почалися Визвольні змагання, що не вщухли й досі — з тим самим струсом і скусом, з тим самим превеликим подивом і замішанням.
Озброєні руське люде назвалися не опришками, а "Січовими Стрільцями", визнаючи свій несплачений борг перед горбатим братом, що зруйнував Січ. І вже сто років ми дивуємося, впадаємо в відчай, не знаємо, кому служити, Україні чи Русі, — т'але якось боремося, борюкаємося, стоїмо на тій Маківці, на тому "горбочку".
Бо "...час од обнимань одхилятись..."

Столичне радіво

 "Радіо «Столиця»". Чия вона столиця — наша, вічна, духовна, чи то знову "Гаваріт Масква!"? З голосу сказати, так ніби друге. Щоб пересьвідчитись, питаюся в одного слухача, до чого вони ведуть, чи не до слов'янської одности, бува? Еге-ж, каже, до одности ведуть, але хитро й мудро: ступеня не дійдуть і нишком зупиняться. Постріляють-постріляють і заховаються. Ой, що, десь когось зачепили? Ну, так на братніх слов'ян не кривдяться. До того, столиця — треба культурно буть.

За панславістику

 Хто знає мову московську, той уже й пан славіст. Це-б-то панславіст. Далі слов'янських мов вчити не треба. Усе й так ясно.

За метемпсихозу

 Знов у муках народжується Вкраїна. Скільки можна народжуватись? Скільки можна помирати? Німець каже, ми слов'яне... А хоч-би й моголи! Однак не віримо в метемпсихозу...

Міцніще й мовчазніще

 На всьому просторонищі так званого СНД тільки білоруська мова мовчазніше за нас мовчить і міцніше за нас зафіксована на письмі.

Заслов'янськуєдність

 I am anybody's Slav, but nobody's slave.

Vox et praeterea nihil

Оставьте: это споръ cлавянъ между собою,
Домашній, старый споръ, ужъ взвешенный судьбою,
Вопросъ, котораго не разрѣшите вы..., —

пише Пушкін "клеветникам Россіи" (Пушкін, за пропонованим мною способом віддачі московських прізвищ на вкраїнскький копил, мав-би бути Пушчиним поруч із своїм другом Пущиним — від "пушки" й "пущі" відповідно).
Пише Пушчин як Мауґлі з пущі, що силою свого людського поетичного покликання може піднестися над змажками слов'янських вовків.
Але сила в тому, що й тоді, року 1830-го, й тепер, року 2015-ого, ми маємо супереку не між слов'янами, а із слов'янами. Хто сперечається з нами, слов'янами, — чи то надслов'яни, як вони самі себе мислять, чи то підслов'яни, як їх можна собі уявити, — не так важить, як те, що до нас, слов'ян, ходять исполнять печальные, кровавые обязанности (Вяземський), якісь сусіде, що перед ними ми не визнаємо жадного такого обов'язку, хоч вони й сновигають

...Среди нечуждых им гробов...

Із життя комашиного І

 Двісті років боронить Шевченко нашу мову — й грізно, й слізно — на те й привів його Бог на сьвіт тому двісті рокв. Цією мовою він залепетав, а потім і покликнув, цією мовою й останнє слово видихнув. Як мовець і письменник, він належно (ой, в достатньому обсязі!) підтримав і мову московську (російська — для Шевченка незнане слово), — можна сказати, приватнім чином. Дурне скажу, але правду щиру: Україна від часу з'яви московської мови є друга країна, де повсякчас журяться долею цієї мови й водночас дратуються існуванням мови вкраїнської, набридущого телячьего языка. У Білорущині теж турбувалися, але вже пережурилися, бо нема чим. А сестриць-жалібниць три! Далі плакати нема кому.
У східнослов'янському мовному садку люде-квіти колись чули й білоруського камара, й українського чмеля й багатоголосий, водоспадний рев дружнього рою трудових московських бджіл. Камар носам не падлезе: десь-колись він прощально свиснув і задер тоненькі ноженята. Садок і не шумнув! Ще гуде вкраїнський джміль, збирає мед навіть і з де-яких отрутних квіток. Ой, не гуди, чмелю! Мертві-ж бо бджоли не гудуть! Або обернися котиком і муркочи собі по своєму на туристичній львівській кухні. Там это понятно и красиво! А садок наш тут до чого? Подумай, дурненький, ти-ж наш, східньослов'янський! Тут хори й хорали, а ти сюрчиш і брумчиш! Прозвітуємо до ювілею хохла в кожусі й кучмі про східньослов'янську однолитість. Господині запевняють: і котикові полегшає, як його злегшити. Навіть невгамовному львівському на серці відлигне.
Боротьбу скінчено, бо ми перемогли! Час знімати шаравари.

Недосьвіток

 Ми, східньослов'янські православні християне, своїм постом одшаровуємося, відлучаємося, відгороджуємося не то що від сьвіту, але й од решти християн, купно з найближчими католиками й навіть узграничним православ'ям. Великий піст лякає своєю суворістю, Петрівка — безприкладністю. Хтось уміє долати апостасійність сьвіту, сціпивши вгрузлі в м'ясо зуби й звівши очі до неба, вміє притьмом видиратися на небеса, через сорок щаблів стрибаючи. А ми що-разу лягаємо долілиць, ніби й не було нічого в нашій духовній упопередності. На самоті з Богом не то особисто, ба й громадою.
Спокуса голодної, часом і холодної людини в вирі байдужого до духовних вправ загалу. Спокуса всесьвітньої космічної одини-самотини, коли в звільненому від їдла, питва, плітки-поголоски й усякої людської забави обширі вже не маєш друга, та ще не бачиш Бога.
Але тривожна воля вабить обітованим супокоєм. Позаду нема нікого, а попереду на холодній непевній стежці передранньої ночи хіба замріють досьвітні вогні старовірства.

Хвала небуденному

 Куліш і Шевченко слушно відчували потребу на старокнижну піднесеність стилю, що її наша літературна мова так і не засвоїла. Але як нема, то й нема.
А вже в церкві я ні на що не проміняю богонадхненного подзвіну старослов'нщини, не віддам "ані титли, ніже тії коми".

За панславізм

 У Січеславі в крамничці порається хлопчина з іменною табличкою на грудях "Ян Масляк". Дуже привітний! І наймення — щире сьвято слов'янського єднання!

За наймення

 Називаюся Сергій — ох, і багацько-ж нас є! Хтось колись забув, що те ймення Sergius значить, а потім і те, що незрозуміле слово подає родове наймення, а не власне ім'я. А народивсь я на Охріма, чи то Єфрема, Ефраїма. І там теж — рід, а межи нас — забутьок.
Проте мусимо триматись отого свого незрозумілого, щоб не забути пригадуваного. І тому саме не можемо, хоч-би й хотіли, як ото браття-гамериканці, називатися Бонапартом, Київом чи Еквівалентом.
Але шкода, що з тих самих причин культурних не вільно назватись от хоч і Добромислом — по свойому, по слов'янськи...
Хоча де-кому все можна. Кому не хрестить.