Прикінцева днина

Живоття таке, що хоч тули до бороди кварту води холодної й піднось повсякденного тоста: "Господи, прости мені ще один нездібно прожитий рік!"
А 31-е грудня завсіди викликає відчуття, ніби свиснув хвіст швидкого потяга-порожняка. 

Хто нас засьпіває?

Уся сьпівна музика ХVII-XVIII століть, така повновартна, створювалася, як нам звісно, про халаштанів. Мимохіть закрадається думка: а про кого пишеться сьогочасна музика, про кого твориться теперішнє мистецтво?

Роман про ніщо

Андре Бретон мріяв написати роман про ніщо. Бідний сюрреаліст! Звісно, воно йому не далося. Бо ніщо не сидить під сподом реалізму - воно криється в нашій суворій справжності.
А от я відкрив секрет ніщо, працюючи над перекладом чужого романом про щось.
Ось почитайте мій власний роман: "Говорить, питає, сміється".

Стерпна краса

У Швайцарії - краса. Вона збереглася недіткненою, як любов у поряднім шлюбі. Дивлюсь я на ту красу та й думку гадаю: "Якби-ж то все наше дотривало, як би то гарно було!"
Не судилося! Україна - земля нестерпної краси. Всі хотіли взяти її за коханку, бо з такими гарними не одружуються. Взяти з коханку, а потім замордувати від нестерпучого ярування.
Україна вже давно віддівувала, а лихі женихи все бачать у ній Кармен. Треба нам якось навчитися жити коло матері без тих Пенелопиних цапів. 

На схід щастя

В нас у Нижньому Селищі всі дівки - чарівниці. А найпаче - молодиці. Набавившись полиновим українським коханням, вони з любов'ю стають на швайцарський рушник. Навіть заснували в Швайцарії передачу: виряджають тамтешніх змужнілих хлопців посилатися до нижньосільських дівчат. Зветься та програма "Liebesglück im Оsten" - я то прекладаю як "На схід щастя".
Любо! Але чому Нижнє Селище не подається до Нідерляндів? Як-би я був красючкою із Нижнього Селища, логічно пахла-б мені доріженька на Нижні Землі!

Абсолютний слух

Друзі везуть мене в авті, увімкнувши для розваги клясичне радіво з Монтевердіївим двоспівом. Я вмліваю у подвійних обіймах контр-тенора і сопрана. Раптом Олена каже:
- Боже, яке паскудство безхисте! Вимкни негайно!
- Як? Чого?
- Та-ж слухати неможливо! Кляті нездари!
Олена - музикант. Вони дослухається до землі бездоганним музикальним ухом. Мелодіон розлютив її навіть не фалшем, а нечулістю виконавства. Я-ж, як і більшість людей, зворушено завмираю,  зачувши слова "клясична музика".
Але мені гірше, ніж Олені: маю абсолютний слух на слова.

За холодну воду

Розумні люде здебільша полюбляють жити в Україні, але, на щастя, вони є скрізь: у швайцарському Люцерні, перш ніж нагрітися, вода теж довгий час холодно капає на лічильник.

Чужого научайтесь

Діти, хто не вчитиметься як слід, лишиться жити в Україні! Як ото я. Тільки гірше.

Відайте, що близько під дверима

Під Люцерном що чверть години гідно бемкає церковний дзвін. Упевнено так бемкає, по швайцарському. Ніби каже: знаю-знаю, що в вас час у телефоні, а нам своє робить. Ніби натякає, що церква таки знає й день, і годину.
Ну, як не знає, то принаймні здогадується. Чи принаймні знатиме перша...

Український чоловік на рандеву

Коли до молодечі, що, як вона сам запевняє, "надає сервізи", завзято звертаєшся вкраїнською мовою, та молодеча відгукуєтся вибачливою московскою: мовляв, людина старша, малокультурна, що з її візьмеш?
А проте вкраїнська мова згубила простацтво: його суворо заступив суржик. Хоч трохи поправна вкраїнська мова єсть мова аристократії.

Добрий лад

Добрий лад: на зеленій зубній щітці - зелена зубна паста. Ще й сорочка зелена, шкода, що не зубна.
Люблю нездужати на тебе, вчеписто-примусовий неладе!

Звуки музики

Щось із наших катедр давно не чути казань: замовкли, бідні, стали кафедрами.
А як би добре було-б, як-би вийшов декан по старожитньому, по середньовічному та й сказав-би що для спасіння душі! Латиною чи хоч старогрецькою.
Ясно, що ніхто нічого не втямить. Але мова, звуки! Музика...

Цар царів

Поляки простягнули Христові корону свого королівства. Як-що Він її прийме, я повернуся на п'ять поколінь назад і знову стану підданцем Посполитої Речи - візовий режим мене не зупинить.

Stormbraining

Brainstorming never was my cup of tea. But it`s stormbraining everyday in my cup.

Зоряне замирення

Чого побажати на Новий рік рідним і вірним? "Щоб ти дожив до того часу, коли ніхто не пам'ятатиме, що таке "Айфон"!"
Чи "Андроїд"? Ні, то вже настане за доби дроїдів.
І буде нудно.

За спомогою пучака

Тіло - то пучак, світ - то "пристрій", а душа - чави, що вичавлюють із "пристрою" щиру втіху. Чави пускаються в роботу за спомогою пучака.

За Боже "Хто"

Дай Боже, щоб ми могли що-дня перенароджуватися в нескінченній радості Різдва. Христос Ся рождає в вічності повсякчас. Встановивши людське "коли", не забудьмо за Боже "Хто". 

Ближче до сепії

Настала пора світлитися. Але світлитися на чорно-біло. Щоб сіре вдавало вишукану рожевість, сиве - золотавість, а споловілість - блакить очей.
Бо зима: в кого - зимова, тимчасова; а в кого літня, назавсігди.

Показ майбутнього

Майбутнє покаже, хто з нас належить минулому. Воно покаже, але не всі побачать показане. Де-хто вже лежатиме... в минулому. А де-хто лежатиме й однак не належатиме. 

Нехай буде з гречки мак, нехай риба буде рак

Українізація переповзає дуже кволо. Головна арена переповзання — звісно-ж, ангелянська мова. Ангелянській мові годиться бути поправною, поки ми готуємо нового відродженого правописа. Д-у-у-же помаленьку готуємо. Але хай спершу поквапляться всі на "А": австралійці, американці, ангелянці.
Пригадую, що the Ukraine позбулася свого дурного the приблизно тоді-ж, коли й ядерної зброї. Чи полегшало, чи розвиднілося? Щось я не бачу. Ось тепер Kiev буде Kyїv. Чужу мову міняти й веселіше, й легше. Треба ще дати раду з Галичиною, Запоріжжям, Закарпаттям і Прикарпаттям. Багато попереду веселої міжнародньої вкраїнізації! 

Потембос

 Усі вивчали в школі соціяльну комедію Івана Карпенка-Карого "Хазяїн", хіба ні? А як вистудіювали, то чи все втямили? Хазяїн годував людей злим хлібом. То був не хліб, каже, а потембос. А що воно — потембос? Усі вдали, що второпали: персонажі, актори, лексикографи... Що-правда, Кримський із Єфремовим довели свого словника тільки до слова "печение". Далі його повели УССРівські мовознавці. Але "потембос" обминули, нема.
Мені сором, що не здогадався свого часу єхидно довідатися в учительки. Мені-б це минулося, а їй приємність... , що має учня такого допитливого. Не здогадалися й словникарі. Тепер хоч якого словника візьму, шукаю за потембосом. І не кажіть, що те слово застаріле, аж забуте. Його вжив не тільки що один наш клясик, але й сьогочасний письменник — скромний я. Відтепер кожен словник без потембоса буде не словник, а... потембос.

Чого не хапає?

 От, чую, питає один у другого: "Чого не хватає?" А я-б запитав: а чого не "хапає"? Чого не вхопиться голови поправна мова? Чого не вистарчає? Чого старцюємо?

За посьвідчення

 Гарно в нас документи називаються, держава придумала — "посвідчення"! Хтось иньший, може, й обурився-б, мовляв, чому не "посвідка"? Та ви що, яка ще там посьвідка? Зникає вся краса бюрократичного ідеалу, втілена в етальонному "удостовєрєнії".
А в чому-ж, спитає котрий напришкуватий, отой ідеал бюрократичний? Відповідаю: в процесуальності. Для вас посьвідка — малопотрібний документ, аби не загубити. Але посьвідчення особи — то процес доживотній. Ти подаєш... Ні, стій! Ти пред'являєш — о!, картку з написом "посвідчення" й доводиш державі, що процес трива.
Ніколи не можна до кінця бути певним. Це й нерозумно — людина-ж повсякчас-годину змінюється.
І навіть по смерті лишається сумнів — а хто то ходив?  

Праводрюк

 Що мені той правопис, як ніде не дрюкують? От як надрюкують, такий і буде мій... праводрюк.

Цнап

 Лихий чародій Цнап обернув мене на картоплину й запхав до мішка. В льоху щось ненастанно бздинькає, але жадна картоплина й не здригнулася.

Минуло дві годині картопляного життя. Знаю, попереду кухня й борщ. Запам'ятайте мене чоловіком! Мене звали... число 164. Я дотривав до 137-го...

Донецький басейн

 Хто-б міг подумати, що доведеться отак плавати в Донецькому басейні?

За вічне живоття

 У ділах своїх по смерті ми живем трохи. У дітях — поки вони мають своїх. Тільки Богові ми справді дорогі: він дає нам безсмертя, щоб вічно бути з нами, хоч-би які мізерні були наші діти й діла.

Споряджена мова

 Мова, як і людина, остаточно спорядженою буває тільки мертва. Але й мертва людина ще трохи живе в своїх ділах, а мертва мова — в людських писаннях.
Навіть латину ще вивчають, хоч давно вона загула. До кінця вивчили й спорудили тільки нашу мову. Намагаються зробити їй проводи.

Каварняне марнування часу

 Робота — це те, чим можна назаробляти, праця — це те, чим можна позапрацьовувати. Все иньше — то каварняне марнування часу.

Киев-Київ

 Усі так бідкують за тим, щоб ангелянською писати Kyiv, а не Kiev, хочуть змінити чужинецький правопис аж ґвалт. А, може, спершу змінити свій?
Київ — присвійний прикметник од "Київ город", хіба не так? Тому, з переходом історичного "е" в "і":
Назовний відмінок   Київ город
Родовий відмінок     Києва города 
Давальний відмінок  Києву городові
Знахідний відмінок   Київ город
Орудний відмінок Києвим городом
Місцевий відмінок у Києвім городі
Кличний відмінок     Київ городе (стало Київе)
Але десь наприкінці ХІХ ст. народня мова "забуває" прикметникове походження назви міста. Так було в наддніпрянців, що жили в Київі, то-б-то в самих киян. Тим паче, що на вимові це мало позначалося. У відмінюванні почало змінюватися лиш закінчення. Це ми бачимо в тогочасних виданнях, що почали з'являтися по скасуванню Емського указу 17 жовтня 1905 року. З того знати, що під той час зміна вже всталилася. Це явище широко відбите в цитатах, дібраних Кримським і Єфремовим до свого словника (кінець 20-х — початок 30-х рр.). Наприклад: "Осівшись у КиЇві, держав Олег Новгород і иньші верхові землі за своєю сторожею." (П.Куліш)

А тепер ми знову повернулися до: Києва, Києву, Києвом, Києвом, у Києві, Києве. Чому? Ну... бо так закаменіло в імперській мові.
Змінимо? Ні, не можна, вже назад усталилося, люде не зрозуміють. Наші люде!
То чому-ж чужі мусять потурати нашим забаганкам?

Грізне мовознавство

 Сьогочасне вкраїнське мовознавство таке грізне, що як гляне, то всі його погляди збігаються, а наші — розбігаються.

І хочеться, і колеться

 Ніхто не хоче вчитися, а кожне хоче вчити. Коли кожне починає вчити, кожне досьвідчує, яка то невдячна, яка то марудна справа — вся та методика, дидактика, педагогіка. Бо ніхто не хоче вчитися, а кожне хоче вчити.

Де глибше

 То риба шукає, де глибше, а людина — де ліпше. І глибше людині не треба. Риба поринає в свою маленьку хвилозопию, а людина по ній плаває.

За двокрапку

 Мій улюблений розділовий знак не риска, не знак оклику, не крапка й не багато крапок — я люблю двокрапку: кортить зрозуміти й пояснити. А тут саме мода на двокрапку геть перейшла: ніхто не хоче нічого розуміти й пояснювати, "слухай сюди!" — ось гасло нашої доби.
Мало охочих скромно оціновувати власну змогу, випробовувати й спокушати себе двокрапкою. Хоча, звісно, знак найвищої скромности — то не занечищений знаками аркуш.

Мало буков

 Коли хтось починає свого дописа презирливим попередженням "багато буков", так і думаєш: правда, уже понад десять зайвих.

Старе кіно

 Фільм Альфреда Гічкока "39 щаблів" починається гопаком. Місце хронотопу — Лондон. От вам і шараварщина! Чи-ж хтось помітив? Дарма, вже пізно: 1935-го року кіно.

Безуривний терпець

 Українцям не треба бути толерантними. Вкраїнський терпець поглинає будь-яку толерантність так само, як довічна неволя поглинає заарештування на п'ятнадцять діб.

Протитіла

 Усі ті порадники з гордою назвою "Антисуржик" жадного стосунку до чинного суржика не мають. Учора довелося мені подорожувати тролейбусом. Коло мене стояла интеліґентна мати з интеліґентним сином-випарубком. Говорили за щось надто поважне, то була виховна розмова. Й гуторили вкраїнською. Але раптом прозвучала фраза, що, мовляв, щось "буде проізводить очінь отталківающе впечатлєнія".
Мама, слава Богу й сільським батькам, живе в Київі, але говорить рідною мовою. Закладаюся, що має вона вищу, близьку до гуманітарної осьвіту. В школі й виші була з єї перша учениця, вчителька вкраїнської мови нею нахвалитися не могла. Має сина-одинака, й уже того сина намагається що-сили виховати гідним чоловіком, що не про... не справляє на людей надто відворотного вражіння. Й син її в тому слухається. Як-би вона цю сентенцію запропонувала йому антисуржиковою мовою, то це-б про... зробило на його дивне вражіння. А на її колгоспників-батьків, що завсіди вчили її добра, так просто вражіння відразливе.
Коли прозвучав той вислів, ніхто з подорожніх не розреготався, ні на кого така мова не про... справила огидливого вражіння. Ви гадаєте, що сама пані не потрапить десь на змаганні чи іспитові зліпити щось схоже на поправну вкраїнську? Але вона-ж до сина говорить! Промовляє рідною, природньою мовою. Там усі слова зрозумілі й прості. Аж ось настала пора сказати за головне, за щось, що таки про... робить на людей нечвидне вражіння. То що-ж, отак і казати, як оце тепер я? Яке це про... яке буде від того вражіння?
Антисуржики пишуться про тих, хто силкується говорити як слід, вимовляючи [-жц-] у словах "книжці" й "переможці", а також [-шс-] у слові "сьмієшся". То некультурні люде без родимого чуття мовного етикету. Вони й самі це визнають. А суржик живе в протитілах і протисьвітах, а не там, де в нашого земляка пробуває й має пробувати мудра мова. Та й затяммо собі: культурна мова на сьвіті є лиш одна. Як вона зветься, малятка? Дак ото-ж!
Знищити суржик могла-би тільки цілковита нестерпучість, кампанія під гаслом "Геть суржик!". Так і уявляю собі поступові елементи молодечі, що хапають за закоти тітку, дядька, діда, бабу й репетують:
— Не сьмій калічити моєї мови! Не сьмій учити моїх молодших сьогочасників!
Отоді буде діло, отоді буде щирий собі протисуржик.

Миколая

 Сьогодні вже ніхто не хоче міняти ні віри, ні календарів. Бо Миколая.

Судній сон

 Ти — суддя. Ти суддя правдивий, се-б-то не европейський раб закону, а ангелянський законний творець. Ти маєш гарну мантію й перуку, навіть шапку якусь, ти й назвати її не знаєш, а подумки звеш "мономаха".
Зима. Ти по слизькому баскою трійкою, шалено спізнюючись, ледве долетів до суду. Нині тобі виведуть тлумище винуватців, доля кожного завмиратиме в твоїх чесних, але цупких руках. Ти знаєш назгад кожну сторіночку кожної справи, кожну сторіночку самого людського життя. Ти мудрий і дужий, але ти спізнюєшся.
Ось і дубові двері старого, поважного в похилій красі суду. Ти добуваєшся, але двері глухі й міцні, як брили. Однак за ними чути гомін публіки й карбовані уваги судової справи. Хтось уже судить — і як-же сьміє, хто пустив?! Ти маєш засудити, ти й тільки ти сидітимеш там із покритою головою!
На вулиці ні душі, ти що-сили гатиш у двері своєю почесною палицею. Чи то віко труни замкнене знадвору? Чи тяжка ковдра закрила сьвіт?
Не дай, Боже, сказитися, судячи вві сні.

Караван смертей

 Помер Сьвятослав Караванський, замикаючи караван сьвятої слави нескореного, вірного мовознавства. Таких у нас уже не буде, тих, що за мову рвали не серветки, а серця.
Мав прожити 95 літ, щоб дотягнути до того часу, коли буде кому сказати сьвяте вкраїнське слово. Мусив дожити до війни, до Сьвятославової, а не Ярославової правди.
Уважаю себе за його учня. Це він мені, перекладареві, першим сказав: "Наша мова — не дурний переклад з московської". Він мав себе за редактора. Він нас відредаґував. А тепер хай царствує.

Вольовий чин

 Унадився до Київа той запах людини, що кілька днів п'є й курить, а нічого не їсть. Запах од Карла Буковського, що ніколи не пише віршів. І не читає вголос. Бо поет, навіть пропащий, так пахнути не може. Ми знавали поетів, що пахли злом і смертю, але не так.
Свинство — не дивина й не трагедія, але, як і творчість, є чин волі.

"Їден лукавий"

 Нині я ходив сповняти обов'язок сумлінного вкраїнського батька: дивитися зоряну війну під назвою "Rogue One". І як його перекласти? От і кіноперекладачі замислилися. Але думали недовго: "Бунтар Один". Мовляв, зоряні кіносценаристи нам візка підвезли, а ми вам стільця підставимо: хай буде "бунтар один" — як хочеш, так і тям.
Знов Імперія воює Спілку Повстанців. А що-ж їй, дурній, іще чинити? Воює й перемага, а чому? А тому, що Імперія визначилася з своїм злом, а Спілка Повстанців з добром не визначилася: заграє зо злом, трохи лукавить.
Конче кіно, дуже вже про нас. Треба вияснятися з своїм добром. Он Імперія вияснилася: бере й користає. І кіноробам добре: засоби й джерела їхніх повстанців прахтично невичерпні.
Але Вкраїна, боюся, такого капіталізму не витримає. Треба рішуче горнутися до добра.

Сократів учень

 Нині один сорокадворічний земляк зізнався мені, що зроду-звіку не прочитав жаднісінької книжки. Який мудрий чоловік! Адже-ж і Сократ ані не читав книжок, ані не писав. А скільки всього розумного наговорив, поки дурні читали й писали!

Це ви можете

 Народитися мужиком села Хренів на прізвище Мужик, се-б-то мужиком навіть серед суцільно хренівських мужиків, ще до історичного переходу "е" в "і", й померти директором Стечинським у Львові — ось що ми, вкраїнські мужики, можемо! В нас уміють швидко паніти, через одне життя, бо в другому, може, вже й не дадуть...

Зворотня ґрадація

 Щось сучасна вкраїнська мова занадто нагадує застарілу московську.

Стиснути голову

 Що стисліше пишеш, то менше тебе читають: не встигають стиснути голови.

Слух і пильність

  Дивитися ТБ треба тільки на те, щоб почути там українську мову. Це розвиває й слух, і пильність.

Під мостом

 Робити ТБ — то діло молодих. Дивитися ТБ — то діло старих. Таким чином, ТБ — то місток порозуміння й піклування, перекинутий через голову середнього покоління.

Russian Musical Balance Interruption

 Слухаймо вкраїнського, слухаймо поступового! Що? А ось прошу: "Nokturnal Mortum", "Fleshgore" і "Balance Interruption"!

Load of Bran

 Нині довго пив каву в молодечій каварні на одному з осередніх київських майданів. Не називатиму каварні з очевистої причини: за рекляму не плачено. Просто-ж хвалити когось якось не випадає: не по сьогочасному то буде. Але є й неочевиста причина, й вона багато цікавіша за очевисту: я тієї думки, що та каварня скоро збанкрутує.
Як і всі молодяві відвідувачі, я довго пив самотню каву, потім іще довше шукав за raison d'etre`ом в Усемережжі, спертому на малу, але неплатну хатню мережу. Усі там так лижуть і лізуть. Як-же заробити молодим власникам модяного закладу?
Замучило сумління, й, щоб відтягнути неминучу смерть молодого діла, пішов я купувати закуску до вже холодної й низької кавусі.
Мене відразу зацікавив пакуночок під назвиськом "Bran" — так принаймні прочиталася мені дрібна крейда підпису.
— Там усередині справді висівки, усівки, ґрис?
Дівчина всьміхається неймовірно.
— Остюки, лупаки? Межисітка? Пісне меню на Пилипівку? Беру!
— Це в нас зоветься "Врап".
— "Врап"? Це-ж по якому буде? Стривайте... wrap? То ви за оболоку? А я, дурний усе над умістом міркую...

Своя мить

 Хоч-би якою добою людина жила, вона має свою мить.

За жонатих дурнів

 Після встановлення більшовицької влади в Україні історія наших родин — то історія мудрих жінок і дурнів, що з ними оженилися. Так і кажуть у народі: були дурні, та всі поженилися.
Але тепер дурні порозумнішали, а від мудрих жінок народилися кмітливі сини. І це становить істотну демографічну проблему.

Пекуча осьвіта

 Підступність сьогочасної осьвіти полягає в тому, що до кожного можна вчепитися, взяти за вилогу й запитати підло:
— А де твоя наука, в якій кешені? Чи в пазусі? Ану-бо, діставай! Не носиш за плечима? Все складав? А тепер виймай!
Там десь, страшно сказати, й українська мова в розпірку забилася. Пекуча річ, ота вселюдська письменність...

Надхненний лет

 Нікому не стає терпцю вислуховувати чужі секрети: коли мордуватимуть вороги, доведеться зімпровізувати.

Напад спочуття

 Коли не ходить ліфт починаєш розуміти, як то жорстоко — не давати куріям курити в себе в хаті.

Affirmative action

 Позитивна дискримінація — це коли я ходжу без макіяжу.

Двома словами

 Чудове це в нас уміння — наговорити зайвого двома словами.

Наука протягом одного життя

 Після Головацького вкраїнські діячі закаялися протягом одного життя ходити від українства до московства, а не навпаки. Винниченко насварявся, похвалявся, але так і не наважився.
Тільки за вісімдесят років по Головацького відступництві вкраїнські радянські правописці взяли курс на зближення з московським крейсером. Але, з усім тим, дали своїй баржі найменшу ходу.
Одного життя мало, такі важливі речі доводиться доручати дітям, а то й онукам.

На московськім рушнику

 Не треба плутати грішного з праведним: звичай де-яких міських українців говорити з подружжям московською мовою — то ознака не колоніяльної, а матримоніяльної залежности.

Поразка на чужому полі

 Українцеві, що самохітно перебуває на московському культурному полі, нічого з тим полем змагатися й силкуватися досьвідчити свого. Там слово завсігди буде словеснішим, книжка — книжнішою, осьвіта осьвіченішою, розумування — мудрішим. Ну, а пропаґанда — просто тріюмфально переможною.
Перебування на чужому культурному полі забезпечує вторинність, меншовартість, похідний, переємний стан. Найперший вимір такого зневолення й закріпачення —- побутовий, повсякденний. На що-день споживається культурний харч, засвоюється, стає тілом. І мова тут -— не просто ротова порожнина, але й стравохід і все те, що до його прикладається.

Знання чужих мов — то культурна перевага, як-що найпершим є своє: можна подивитися де-яке першоджерело, зайти з де-ким розважним на невтральному міжнародньому ґрунті. Почитай Гоголя, Бунина, подивися Тарковського. Послухай Бортнянського чи Березовского. Люде все перевірені, з міцним українським корінням, що простяглося аж до Карпат. Можеш іще подивитися Левицького з Боровиковським — та й буде з тебе.
Провінціялізм породжується не переконанням, що своє найкраще, а переконанням, що найкраще чуже. Особливо, коли в те найкраще можна обібратися тільки в одному місці.
Одно слово, московщина скрізь вийде московськіша за підмосков'я.
Дай їм там Боже своє доказати до краю. Але вже собі, а не нам.

Салдат Легион

 Блазень — це той, хто блазнить, спокушає, хоч ти сьмійся, хоч ти гидись. І багацько їх є!
"І спитав його: Яке ім'я твоє? І відповів, кажучи: Ім'я моє Легион, бо нас багато."

Безгучний дириґент

 Що-року наші виші вивергають ув український космос міріяди новобранців-перекладарів. Якби всі вони відразу заходжувались перекладати, то наш базар що п'ять років одбував-би повне санітарне очищення від застарілого людського матеріялу. Ми цього, однак, не спостерігаємо. Чому-ж?
У перекладницькому цехові можна завсігди знайти пристановище, але становища не знайти. Майстерність — так, статус майстрів — ні. Тут усі вічні підмайстри. Чим може зробитися майстерний музика? Дириґентом? Але там, де немає оркестр і філармоній, дириґент безгучний. Він просто махає руками.

З принципу

 Не що давно мені зателефонував телефонний махляр. Як тепер у них модньо, рекомендувася старшиною служби безпеки банку "Приват". Говорив суворо, стомлено, заклопотано, донбасько-московською мовою. Я, звісно, відразу зажадав рідної, але мій розмовник удав, ніби не чує. Довго й докладно готував мене до головного питання (гасло, щоб добутися в мою фінансову січ), терпляче викладав мені вигадані подробиці нової безпекової системи, потерпаючи від незмоги до ладу втямити мою вкраїнську, — але своєю мовою не поступився.
Бій за гасло він програв, та мовної редути не віддав. Бо то річ принципу — навіть для шахруна.

Постиденна прокрастинація

 Я слабую на всі модні психологічні хороби. Найголовніша з них — обсесивно-компульсивний розлад, тому решта вся починається на "п": перфекціонізм, працеголізм і прокрастинація.
Що-правда, прокрастинацію я вже долаю: що-разу, як прикро треба щось робити, а вона мене діймає, пишу свого дописника, тамуючи разом працеголізм і перфекціонізм. І наробився, й нічого не попсував. Дружина все питає:
— А за це заплатять?
Я й сам уже майже вірю, що заплата буде. Працюю-ж...

Закон смерти

 Всякій мові свої закони й правила. Тільки чомусь наша мова закони й правила має ті, що для смертенних. Її мовцям пропонується жити в концентраційнім таборі й додержувати правил табірного розпорядку. Оскільки то табір мовної смерти, всі знають, де ми всі будем. Але той, хто любить правила, сподівається пожити довшенько. Може, й пощастить. А таки смерть — єдиний таборовий закон.

Хвилозопичний камінь

 Хоч-би яке було зло, а назви його московським, і воно вже й не зло ніби. Хай-би яка була дурниця, а назви її московською, й сьвітліють очі. Кисле стає лужним. Це якась альхемія. Цього хвилозопичного каменя людство все ніяк не може розгризти. 

Скорий поступ

 Пригадалися, ніби вчора було, слова знайомої банковиці:
— Ми в суботу всім відділом цілий день мили свої комп'ютери!
Дивуюся з тих, хто вірить у поступ людства. Я за ними біжу, встигаю, але в перших лавах не стою, бо не вірю. Поступ переступає через нас, а ми рачки поспішаємося навздогін. Колись прибіжемо, а там на людей вже й місця нема: комп'ютери самі миються.

Поки Дід Мороз на Москві...

 Усі дорослі вкраїнці любили Діда Мороза... поки були дітьми. Тепер славлять, що Дід Мороз через відомі всім події від'їхав на Велику Москву. З нами лишився сьвятий Миколай!
Ми всі добре знаємо, коли в нас Миколая. То чого тут значиться 32-е грудня? Тоді дорослі батьки-вкраїнці мають змогу відпочити й потішитися в свойому колі...

Який піп, така його й парахвія

 Апостасія — це коли пархвія не має вже питаннів, а духівництво не має вже відповідів. Але нашій церкві ще до того далеко, вона живе живим духовним життям: що-дня якийсь шарварок з осудовищем.

70 років сучасного правопису

 Не що давно справляли ми сімдесяті (ще поки не семидесяті) роковини від поважної події — "запровадження до вжитку згідно з постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістич­ної Республіки нового українського правопису". Напровсяк беру всю подію в лапки, бо тут усе під сумнівом: і новина, й українськість, і правописність того всього.
"Ну, то чого й справляти", — спитає котрийсь, — "що в тім старім правописі осібного, назвичайного?"
Найперше скажімо, що той правопис був і єсть і новий, і сьогочасний. Новий він тому, що заступив старий, "націоналістичний", а сьогочасний тому, що й досі наш. Чи чувано де по сьвітах за націоналістичні правописи? Таке диво, здається, вродилося тільки в нас, як-раз року 1928-го. Усі мови намагаються довести свою окремішність і незалежність, а в нас уже 1933 року знайшлися мовознавці, що взялися через правопис доводити протилежне: вкраїнська мова збагачується через спрощення й розвивається через подоблення. Але, щоб так забагатіти й розвинутися, п'яти років мало. Тим паче, що тими часами й термінів таких не давали. Мовознавці визнали: "Правопис 1933 р., який є переробкою правопису 1928 р., не позбав­лений був частини хиб попереднього правопису і був неповний." То-б-то в ньому ще багацько було правописного "націоналізму", а сам він мало ще збігався з позбавленим того націоналізму московським етальоном.
Чому московський правопис позбавлений націоналізму? Я-б сказав, що вже тому, що він не є вкраїнський. Але то лірика. З наукового-ж погляду, він не є навіть національний, того не вийде націоналістичним. Московський правопис є интернаціональний правопис!
Автор повищого вироку голодному правописові 1933 року (і його впорядчикам!) — товариш Кириченко. Судячи з його життєпису, він — природжений мовознавець з некупованим хистом і превеликою сумлінністю. Судячи з сьвітлини — гарний високочолий український дядько. Знав і викладав грецьку, латину, московську. Дуже добре знав мову вкраїнську. Забороняти її яко націоналістичну було вже пізно, тому треба було виморювати й виголоджувати стареньку суто науковими засобами й методами. На це потрібні були віддані справі фахівці з науковим интересом узяти участь у такому небувалому дослідові. Й вони знайшлися й зголосилися!
Хоча мова була ще живісінка, але ясно, що то був похорон. Нести стерильно обмиту матір-мову на тім похороні взялися ніжні синівські руки народніх комісарів Бажана й Тичини, академіків Рильського й Булаховського, а ще просто письменника Яновського. Це був склад жалобного комітету. Щоб усе було по людськи, щоб усе було законно!
Все зробили як слід. А проте вже за п'ять років товариш Кириченко відвідує материну могилу й знаходить стан її незадовільним. Про це він пише в некролозі під назвою "П'ять років українського правопису". Автор головно журиться тим, що вже так званий український правопис "у спільних моментах" ніяк на-мертво не "узгодиться" з вільнішими, джинджигилястими правилами московських правописних книжок. А ще сушить собі голову, чи не слід чимдуж бігти взаконювати найновіші вияви змосковщеної "мовної практики", що вона своїми вибриками легко перевершує овочі копіткої праці вчених-патологоанатомів. Бувши правдивим знавцем української мови, товариш Кириченко й сам не може ще до кінця спекатися "націоналізму": пише "порівнюючи скоро" замість "порівняно швидко", "уодноманітнити" замісць "зробити одноманітними" (в великій мові так сказати не випадає, там "сделать однообразными" та й вже), "настанова", а не "установка", як і досі кажуть у "живій розмовній мові", що так грайливо прикидається живою, говірною розмовою; "неприпущенний" хижим націоналістом стоїть на місці всім добре відомого слова "неприпустимий" (а радянська преса тим часом уже ліпить і "недопустимого").
Ще один клопіт як віддавати (ні, передавати!) російські прізвища, щоб не передати куті меду? Лєнін, Ленін чи Ленин писать? Сталин чи Сталін? Ніби просто, а голову-ж стенуть! Ой, лучче ніяк не писати...
Не дурно-ж, ми з вами, добрі люде, не клопочемося правописом. Хай йому грець: думати нудно, а писати страшно. Живемо-ж 70 років із нашим клясиком Тичиною підписаним документом, то хай буде вічний той папір, поки не став уодноманітненою в "спільних моментах" "бумагою"! Бо, як писав Кириченко: "Докорінно міняти часто правопис нераціонально; така зміна при­вела б до того, що літературні пам’ятки попереднього часу було б важко читати дальшому поколінню людей, що говорять тією самою мовою; треба було б затратити багато енергії і зусиль на переучування грамот­ності народу, а також витратити багато коштів на перехід на абсолютно новий правопис."
А кому воно треба? Бджоли-ж уже не гудуть...

Оголомшення

 В Україні чимало интеліґентних людей потерпіло від шоку: вони самі б'ють на сполох, безугавно доповідаючи:
— Я в шоці!
Тут у самому способі описати шоковий стан ми бачим ознаку оголомшення, виражену Броковою афазією.

За поліси

 Держави вийшли були з полісів, і вп'ять повертаються туди, щоб замкнутися в місті й ніколи більше ні на які звойовування з города не виходити.

Чисто та тихо

 Так ісклався мені дурний день, що двічі зранку довелося минати двірець залізничний. Звісно на "дворець" (так іще в Франка) воно зовсім не схоже. Але чого я маю називати його Vauxhall? Тільки тому, що те випадкове слово приблудилося до московської мови в XVIII столітті? А що таке для нас те московське XVIII століття? То вже після Мазепи, після Полтави — чорна журба.
Так от, минаю я той вокз... двірець і пересьвідчуюся: порядним людям робити там нічого. Це ще раз доводить, що добрі та звичайні нікуди не їдуть і ні звідки не приїздять. Де народився, там і знадобився. На-що ті залізничні мандри за доби Всемережжя? Сиди чисто, сиди тихо...

Безкнижні голови

 Здорові голови не потребують книжок так само, як і затишні кватирі: там уже просторо й охайно, хай-же й надалі так буде.

When it sounds Russian

 У тролейбусі вкраїнський голос оголошує зупинку "Вулиця Володимирська", а гамерицький старанно вимовляє "Вла-ді-мір-ская стр-і-і-т". Щоб чужинці бува не поплутали: it`s all Russia anyway!

За науково-прахтичність

 Ще ніколи на наших теренах не брав я участи в справді наукових конхверенціях. Тим паче не чував за щиро прахтичні конхверенції. Либонь саме тому всі наші конхверенції обачно й порядно називають науково-прахтичними. Шкода, однак, що неповторний утямок науково-прахтичности, ангелянською мовою виразно не перекладається.

Нова скоромовка

 Тестьте мене, тести, поки мені лестите, а як не полестите, трясця вам і гетьте!

З вершин до низин

 Українським землеписцям-географам треба взяти на замітку той простий, явнісінький факт, що найвищий український вершок — зовсім не Говерля. Найвища точка України — Київ. Точка та метафізично пласка, властиво, то така духовна полонина.
Відповідно, найвищий здобуток українського життя, хоч-би якого мізерного на позір, — видертися на ту високість, жити там і вижити. Як-що ти киянин душею й фізичним своїм тілом, то, дотривавши до п'ятдесяти років, можеш уже майже напевно знати, як і якою порою ти приблизно помреш.
Загинеш ти взимку, а в нас зима пів року, зима — це коли слизько. Взимку київські люде живуть, як безкрилі мухи на предметовому шклі. Так живуть на самому Печерську, так само й на тих околицях, що ніколи не мали й не матимуть у киян ніякої назви.
На льодовому плато не помагають утриматися на поверсі жадні альпенштоки чи пак київенштоки з загостреною залізною заківкою. Не помагає ніяке аматорство на гірський спорт і жадний скелелазний лаштунок. Немає й патинків таких, щоб зачепилися своїми шпичаками за вилощену київську землю, за її викладені кахлями пішоходи й гладесенький асфальт її нескінченних узвозів.
Отже загибіль чигає на кожного старшого в передчасних сутінках короткого дня. Згуба від якоїсь мужньої травми, наприклад, відлому голови. Тільки вітер свисне хижо й пожене ту голову кудись у прірву низовинної України. У кватирі похмуро промовчить знищена радівоточка. А могла-б, як колись, і перестерегти: "ожеледь, на дорогах ожеледиця."
Київська смерть — горда та рання...

Христос і багатий дідо

 Христос зустрічається з багатим юнаком, нас ради зустрічається: "Рече до него Ісус: Коли хочеш бути звершений, іди продай, що маєш, і дай убогим, а мати меш скарб на небі; і приходь, та й іди слїдом за Мною. Як же почув молодець се слово, одійшов засмутившись; бо мав достатки великі."
Це багатий юнак, що має добра від чесних батьків і сам звичайний.
Далі Христос розповідає нам притчу за багатого чоловіка, що сам надбав чесно й іще молодим дядьком сподівається тими статками втішитися: "І каже: От що зроблю: Розберу клунї мої та більші побудую, і звезу туди всї плоди мої і добро моє. І скажу душі моїй: Душе, маєш багацько добра, зложеного на лїта многі; спочивай, їж, пий, весели ся. Рече ж йому Бог: Безумний, сієї ночі душу твою візьмуть у тебе; що ж надбав єси, кому буде?"
А що-ж дідо багатий? Не продав він за молодощів, не призбирав він за мужніх своїх літ. А тепер має. Як має? Не питайте, люде!
Не зустрів він Христа юнаком, не став підметом приповісти й за дійшлого віку. А тепер стрічає Господа що-дня, а сам став поговором і приказкою серед народу. Христа він обминає, а на людей на зважа — пізно воно багатому дідові, скоро душу його візьмуть, а коли — то вже й байдуже.

За людність і людяність

 Як-що добре полічити від тих часів, коли в нас наспіло "нове життя", а це від 1920-х років, то вже, либонь, готується до "відповідального батьківства" п'яте покоління людських пар, що принципіяльно не хочуть дітей. Таке спостереження промовисто промовляє про якість нашої людности.

За Свідзінського

 Якби я прочитав Свідзінського, коли ще готувався стати малим віршомазом, то ніколи в сьвіті не взявся-б до поезії. І не взявся-б до пера, хоч і електронного. Бо те електронне перо — як електронна цигарета: тільки дідьче питво й пара від дідьчого питва.
Хоча його "Медобору" тоді ще не було. Книжечка жовкла в єдиному примірникові десь у приватній книгозбірні. Хотіла знайтися.
Свідзінський... Тільки дзінькнуло ніби не вкраїнське прізвище. А проте, хто не обкапав пекучими слізьми знаменового запису його музики, його сьпіву, той не вкраїнець ХХІ століття, по двом стам років після Шевченка.
Як-що сьогочасна поезія й досі кривляється, знаючи, що вже був і відбув Свідзінський, то це означає лиш одне: вона безсовісна.
Він був такий безперечно геніяльний, що безперечно-геніяльно нікому не знадобився. Він був розстріляний із відродженням, але навіть відродженню не придався. А московському гостеві його гожа шкура не здался навіть на оркестровий бубон чи музейний маняк. Все згоріло, згоріло живцем, як чорна охвіра.
Але Свідзінський живе й говорить:
"Так я між вами живу, одинокий в притаєних думах,

Як на торговищі в місті випадком посаджене древо:

Чи обкидається бростю, чи листя окровлене ронить,

В вирі юрби клопітної ніхто не зважає на нього."

І я росту поруч випадковим деревом на торговищі. Тільки що брость і окровлене листя тут-таки й продаю...

Не наші міста й країни

 Сьогочасний правопис — я ніжно називаю його евтаназійним — дає нам передсмертні поради з приводу написання назв чужих міст і країн, щоб могли ми слати їм останній українодержавний привіт.
Оголошується, що "згідно з правилами відмінювання іменників чоловічого роду ІІ відміни (до них належать іменники з кінцевим приголосним основи та з закінченням -о) назви населених пунктів у родовому відмінку завжди (вирізнено від мене) матимуть закінчення -а,-я; назви країн та територій — закінчення -у, -ю." Тому якось виходить, для початку, що намісць іще наших міст Донецького, Луганського, Луцького, дістаємо города Донецьк-а, Луганськ-а й Луцьк-а.
Але то так, для підпалу. Далі — більше: українці завсігди говорили Нью-Йорк-у, Париж-у, Мадрід-у (а не Мадрид-а), Брюсселю (чи й Брюкселю), Берліну, Стокгольму. Кортить їх, услід тому, вимовляти й назви післяпогромних для вкраїнської мови часів як Вільнюс-у (як-що не Вільн-а) й Тель-Авів-у.
Коли ми говорили були "Риму, Вашингтону (чи Вашінґтону), Альжіру", то не розрізняли між державою й містом. Тепер не те, бо реперні точки референтної мови нормують инакше.
Сумно помовчім за місто, що по португальському зветься Lisboa, а по французькому — Lisbonne. Ми-ж бо мали на його такі назви, що прикметники від них були "лісбонський" і "лісбойський". Але куди вже там з Лісбоною й Лісбоєю, коли й до Париж-у зась!
Народ сказав: "вези овес до Парижу, а не зробиш з вівса рижу." Сказав отак — і замовк. І зробили з народу пам'ятку. І не зробиш уже Парижу, а за риж — шкода й казати!
А країни? Як буде приміром по нашому Финляндия, Лифляндия? Фінляндія, Ліфляндія! Гаразд, а Гренландия, Ирландия, Шотландия, нарешті, Новая Зеландия? А як? Так і буде, як... там, де треба...

"А мні одна тілько в світі дума, як би умерти мені не без ума..."

 Мені ще в убиральні дитячого садка хлопці пояснили, що, коли ти жінці не подобаєшся, вона якось ізразу починає говорити не про те. Їй не припав до душі твій ніс-бурульбашка, а вона, як-що интелектуалка, розкаже тобі, що ґалактики, здається, чи то сходяться чи то розходяться й так увесь час — і як-же це паскудно, чоловіче!
Ти можеш у цю мить не подобатися власній бабусі, мамі, сестрі й навіть донці, але наплететься таких плетеників, що тільки ну. А ти слухаєш, дурний, досліджуєш, вдаєшся...
От я знаю це все з пуп'яночку, тямлю, пам'ятаю... А повірити таки все ніяк не можу! І що-разу, як якійсь не сподобаюся, а не подобаюся я що-дня, починаю відчайдушно навсправжки богословствувати... 

Византійський висьпів

 Слухаю ранком концерт де-якої грецької чоловічої капелі, що виконує духовні хорові твори. Мужні, дуже голені грецькі артисти в старожитній щирості своїй не вважають навіть на ніби сприятливу на духовність і в-очевидьки скороминущу моду на бороди. Але штука в майстрів якось не єднається з природою в творців. Так буває: півча — собі, а посьпів — собі.
Зате музика звучить знаменито, звучить, визначаючись на тлі холодної відчуженої вмілости. Виконуються твори різних часів, пісних і грізних, а звучання все те саме: знайоме византійське.
Настала була доба, коли західня музика сказала слухачеві: "Немає Бога. Побалакаєм про це?" А східня музика попри всі ренесанси й бароки показувала: нема инструмента над чоловічий голос самітній. Слухаєш ті сьпіви й чуєш, і відчуваєш: "ми вже віки на тій самій дорозі певній, бо пролягла вона до Бога саме".
Колись я спитувався щось написати й вийшло мені таке:
"Я сходжу
на Божу
долоню,
і схоже,
що зможу..."
Що далі робити, щоб написати вірша, я тоді якось не придумав. А робити не треба нічого: знай слухай і підсьпівуй, як можеш...

Здуріти можна?

 Усіх кортить ізбожеволіти, але далеко не всім це вдається. Й коли не вдається, то це просто нестерпно: боляче й моторошно так, що здуріти можна.

Скаля почуттів

 Мені ніколи нічого ніде не "зашкалює". Бо з мене вкраїнець, а по нашому "шкала" буде "скаля". Ні, не тільки в галичан, у наддніпрянців теж. Ми — єдиний народ. І нарід. Такий спокійний-спокійний...

Комедія "Сон"

 У своїй комедії Шевченко вчить нас того, як можна зламати первовічну нашу трагедію. Він показує, як за якихось п'ять років волі можна з раба зробитися вільним чоловіком, показує, як природжений кріпак може посьміятися з родовитих царів і підцарків, бо вільно йому, кріпакові, сьміятися там, де плазують ті, кого величають найяснішими й ясновельможними.
Шевченко — не тільки випроба на вкраїнство, він випроба й на рабство. Скажіть мені, чи відгукується людина на Шевченка, й я скажу вам, чи вкраїнська то людина й чи вільна вона.
Совіцькі діти гіркими сльозами поливали сторінки "Української літератури" з тим безталанним, нескінченним кріпацтвом забутих пращурів. Але то були не сльози спочуття, а сльози злости й чи не відрази. Не згадували вони, що їхні батьки й діди зазнали колгоспного ярма вбивчого, тяжчого за всяке кріпацтво. А всяке кріпацтво колгоспникові було чуже й кумедне, бо мляве й лагідне проти його кривавої біди.
А тепер совіцькі діти повиростали, самі поробилися батьками й дідами, й знову хочуть кріпаччини пізнього, охлялого СССРу. І царя такого, щоб і пес на його гавкнуть не посьмів. Треба бути вдячним за те, що б'ють не тебе, що холодно й голодно не тобі. Що куля летить не в твій бік. І не в твою голову, голово ти дурна!
Яка знайома комедія, який дивний сон, перлина нашого репертуару! Шевченко прожив стільки, скільки тепер нашої волі, а потім іще трошки, й написав "Сон". І пішов під арешт, пішов на каземат. Бо вільному не місце на волі, — так уважають раби.
От ми теж іще трошечки вільними поживем і репне на нас той трагічний панцер. Він уже нам і так занадто тісний. Але на тюрму вже не підем, годі, бо не буде серед нас рабів. І ще посьміємося: комедія-ж, сон...

Лісові пригоди

 Від Костя Котка навіть у всевіди Интернету лишився тільки один допис: чи то фейлетон, чи то гумореска з його турецького подорожника. Славлять, що небіжчик (звісно, від 1937-го) був майстерник на такі штуки. Коротесенький твір, що зручно вміщається на одній друкованій сторінці, називається "Зневажений мечет". Покійний письменник встигає дати навід на те, що об'їздив цілу Туреччину, знав французьку мову, — нікому воно не знадобилося ні тоді, ні згодом. Хіба мало в нас колись було отаких дотепних? Усіх і не пригадаєш... І не треба, скажуть де-які обачливі патрійоти, тільки зайвий дзвін у вухах і в серці шум.
А найголовніше те, що Кость Котко знав... здогадалися, що? Так, дійсне: українську мову. В маленькому творикові якісь слівця й зацікавлять, і придадуться.
От здивував, гукне де-хто, та-ж тоді всі письменники мову знали — її-ж у школі вивчати не силували, от і знали люде: своєю силою, своїм розумом її, рідну, осягали.
Ото читаєш котрогось із наших письменників "катованого відродження" — ніби до лісу йдеш: усе тобі, городянцеві, нове й незнайоме. Кортить на ті дуби подивитися — аж гульк словесний самоцьвітик під ногами! А он у траві — хтось дукача згубив. А ще он-он — коралі. А он-он-он — щось золоте під листочком блиска. Так через цілісіньке прогуляння й угору не глянеш, і дерев тих не побачиш — все призбируєш, як сорока, й до кешені соваєш.
А сьогочасні письменники багато написали й у копи наскладали, та ще й доба така, що нічого не пропаде, навіть як-що з воза впало. Але дивитися під ноги й шукати якось не хочеться: йдеш повз чагарі й думаєш: де те сьвітло, щоб вийти звідци хутчіш? А квапитися однак не випадає, треба знати, на яку й куди ступити, бо перечепишся через якесь коренище чи камінючча — кісток не позбираєш! Власне, пригадуєш, що вже в воротях спіткнувся був, як той коник козаченьків.
Так і виходить: у лісі був, усі секвої бачив, а назад туди йти — ніякою цяцькою не спонадиш. Треба знати мову й писать-писать-писать, щоб читати нічого не довелося. Писати хутко, бо мова наша дуже вже застаріва. Я от пишу, а воно мені багряним креслить і креслить — не встигли просохнути електрони, а вже й застаріло ти, моє слово... 

Розлука поколінь

 Віддаль між тими, кому подобається, й тими, хто подобається, зростає впродовж усього життя.

Доля секунди

 Доля секунди зовсім негідна заздрости, дуже вона незавидна. Доля секунди — зникати.

Помірок на людей

 Нас достотно зжерли песиголовці: зареєстрували, як козаків, облікували, як гречкосіїв, і вже почислених взяли та й зжерли. Ще й сказали, що то ми самі: недодбали, недоїли й просто були самі на себе лихі.
Почуваюся нині зжертим. Це тому, що я не знаю, як то воно — бути зжертим. Слава Богу за те, що й почуваюся, й не знаю. 

Покотиполе

 Якби-ж то ми були садом, де меч стереже й боронить дерево від сокири. Бо "вже-ж і сокира коло кореня дерева лежить." Але ми — поле нічиє, поле при дорозі: хазяї зголошуються, але не з'являються, а хто не схоче, той не вскубне.
Прикотилося покотиполе й посьмішкується з нас:
— От дурне жито — нащо ти вродилося, нащо й вкоренилося! Ще й колосом налилося, ач, до землі гнеться! От таких колосистих найпершими й ріжуть — он уже й серп лежить, он уже й женчики йдуть! Ну, бувайте жаті — покотилося я!
Тільки свиснуло по степу, куди вітер віє. Добре покотиполю: в його й голова, й ноги — усе вкупочці, все з собою прихоплене.

На влови

 Усі вже звикли, що в нас суцільні влови, гонитва й поцьков. Ловці не встигають роззутися, хорти — висолопити язика. І я вже звик до того: здорове суспільство — бігають, наздоганяють. До одного не можу призвичаїтися: що цькування "травлею" звуть. Але що вдієш: либонь, як цькують, так і називають.

Загадкова "продавчиня"

 Звідкіля ти взялася в нас, загадкова "продавчине"? Знаю, що хрещений твій батько — вельмишановний Віктор Кабак, але де ти в нас знайшлася? Здогадуюся, що тобою хотіли затулити уересерівську "продавщицю". Про ту я вже тямлю, звідки взялася й коли: у 50-х роках того століття пропхали її в мову через красне письменство злії редакторове. Логіка була така: в московській мові "продавица" осучаснилася й стала "продавщицей", то й українську продавицю тра було якось омолодити.
Кримський з Єфремовим подавали "продавницю" — щось не припала до душі. Ще були "продагуха" й "крамарка" — друга очевидна, а перша така гарна й до нашої доби підхожа, що я від неї, "продагухи", ні за що не відмовлюся. Ще була "продавачка" — теж додільно. А задерикувата говірна "продачуха" — хіба не красне й корисне разом?
Не нажену, й "продавчині": ясно-ж, із "кравчині" повстала вона, така-ж похідна від "продавця", як і та — від "кравця". Але, така загадкова, залежна, що вона продасть? А торгувати-ж треба...

Кумова городина

 Діставався нині на роботу аж до Пущі-Водиці. А що-ж? І там люде живуть, і там працюють. На метрі "Нивки" відшукав звичайного сільського "бусика": сідці для подорожніх зручніші на городину, стояти людям мало де єсть. У сальоні — як  у коморі, всі сідці щільно заставлені твердобокими лантухами з городиною: часник, цибуля, капуста, буряки; все поважне, не скорогниле. У проході між сідцями — високі, аж під стелю, напхом напхані мішки. До де-яких лантухів приладнано якісь схожі на смартфони моніторчики: щось весело блимає, миготить у нерухомих лапках-держаках.
Я відразу здогадався: водій, збираючись у рейс, удосьвіта з'їздив до матері на село й прихопив городини для кума — ближче до ночи завезе. Ще й людського взяв, кому що треба, й дорогою підбиратиме. Заплата водійська невеличка, то міським він так і не став, трохи підробляє — всі розуміють.
Але-ж і мені їхати треба. Заплатив шоферові, пропхався в середину межи мішками. Коло мене примостився височенний мішок із молодою картоплею: дбайливі руки примоцювали його до надійного поруччя, на круглій, як баняк, веретяній "голові" мішка — подібний до навушників парний сенсор картопельного стану. Технологічною добою живемо: монітори при лантухах, сенсори на мішках — так усе доїде невшкодженим і сьвіжим.
Зупинялися ми мало, а там, де зупинялися, ще допаковувалися; те, що вже їхало, ні разу з місця не знімалося, хоча за вікнами вже почалися якісь ліси. Мішок з молодою картоплею коло мене, не вважаючи на те, що був по хазяйськи замоцьований, од колихання грізно посувався усім своїм одороблуватим тілом і никнув собі набік, а мені — на руку й на голову.
Ледве добувся я до зупинки з ґотицькою назвою "Госпіталь ветеранів ВОВ", "Шпиталь привидів", як я називаю. Насилу висмикнувся з бусика, а мішки з лантухами, непорушні й незворушні, поїхали кудись у неможливу по кінцевій зупинці далину через своє цілоденне подоріжжя... 

Доскоцький усього доскочить

 Учора працював у парі з Сергієм Сизенком, і мало знайомий мені технік синхронного перекладу зізнався, що довгий час мав нас за одну особу:
— От нарешті побачив вас разом і вже знаю, що двоє вас. А то все думаю: і як ото він скрізь устигає!
Видима річ, кожне хоче бути помітним і неповторним. Але цього разу я згадав за те, що волів-би в праці роздвоїтися, дістати дар білокації, щоб заробляти вдвічі більше. Двоє Саржевських завсіди лучче, ніж один. Навіть як-що їх обох уважатимуть за Сизенків.

Середовий москвач

 У кожнім із нас засів середовий москвач, і не хоче вилазити, тільки бубонить невжитно. Не слухаєм, не чуєм — а він собі бубонить: нутряне наше лякає, висьміює й повчає.

На торговиці

 У путящих дівчаток — короткі фейсбучні стрічки: щоб, між чужими людьми швендяючи, та й десь не приплутатись.

Тиха мова

 Знавці мови вже всі повмирали чи недужі сидять у тій хаті, на тій печі, де й не бачить їх ніхто. Мова-ж ходить сама — невпізнано, нечутно. Раптом то там, то тут здійметься репет: "хто?! шо?!" То глухий заблукав чи сліпий нахопився.

Українська оптика

 Коли я був малий, у Київі рідною мовою балакали лиш українці за фахом і геть несьвідомі й неписьменні люде, чия несьвідомість і неписьменність не могла викликати ані найменшої підозри. Але вивіски нашою мовою по місту вивішено, щоб усі бачили: тут Україна, хоч і РСР.
Я певний час думав, що "Оптика" — то "Аптека" по вкраїнському, тільки дивувався, що в московській "Аптеці" продають усе лічниче, разом з окулярами, а в українській "Оптиці" — самі окуляри. "Либонь наші земляки дуже вже недобачають", — міркував я сам собі. Про те, чого вони недобачають, я тоді не думав.
Аж тепер здогадався. А ви? Здогадалися? Ну, тоді лишилося тільки добачити.

Незнайко в українськім місті

Український письменник Микола Носів народився й жив у Київі. Якимось дивом він уявив собі, що в Київі всі говорять московською мовою, та ще й поправною. Горобина московська, намісць солов'їної вкраїнської, вчувалася письменникові навіть і в Ірпені, навіть у Будинкові творчости письменників "Ірпінь". Тому Микола Носів усеньке життя писав оповідання, де хлопчики й дівчатка, а також вимислені малятка, знай говорять правильно по-московській.
Отак і ти, вкраїнський дитячий письменнику: пиши по-своєму, ні на який Київ чи Ірпінь не вважаючи, а натомісць уявляючи, що все навколо рідномовно шумить калиною, а не горобиною. Хай усі дітки в твоїх творах зразково дзвенять по-нашому. Так не говорять? Не знаємо! Ми - незнайки в Сонячному місті!

Перина, Дитина, Латина.

 Перину, Латину й Дитину в польському військові переможено під Пилявцями. Мабуть саме тоді вже саме вкраїнство перейняло ці три стани. Тепер ними можна визначати три порідки вкраїнських носіїв рідної, тих самих, що їх Институт української мови притьмом радить іменувати "українськомовцями". Поки-що багряна лінія підстеляється під це слово в писанні, але серце віщує, що то не надовго.
То які-ж вони бувають, так звуться, у-к-р-а-ї-н-о-м-о-в-ц-і?
Перина. Перині "Котляревський без надобности". Вона собі лежить, але не мовчить: як хоче, так і говорить. У чому її застали в тому й провадить мову, а певніше кажучи — справляє балачку. Перина гаразд знає, що мова її лежача й ледача, не гідна Котляревського. Але їй до того байдуже: як доведеться підводитися й іти в добріїї люде, то перина вбереться в пишні шати мови мовсковської. Московська в неї гідна Зощенка.
Дитина. Дитина любить свою мову й уважає, що добре знає її. Тому ніколи й нічого в себе не перевіряє, по словниках не нишкає. Зате всіляко перевіряє й виправляє иньших, мурмоситься на чуже слово, ніколи не змовчить, як щось їй не до шмиги. Дитина щиро має свою дитинячу мову за єдино можливу вкраїнську. Дитинячі письменники намагаються наслідувати дитинячу мову, але марно, бо вона все одно зникає у випарах своєї неповторности.
Латина. Латина дуже вчена, майже чудово знає всі правила, вчора схвалені від Міністерства осьвіти й науки, навіть не вважаючи на те, що осьвіта й наука — по вкраїнському те саме віддавна, а в сьвіті — від нещодавна до того йдеться. Латина живе з гордим одчуттям того, що вкраїнська — мова мертва, й залишилося її тільки гідно набальзамувати, як заповідали мовознавці совіцької школи й доби.
Хто хоче боронити рідну мову, має знову збиратися під Пилявці. Туди вже привели свою потугу Перина, Дитина й Латина. 

Суб'єкт критики

 Чи можна ставитися до гетьмана об'єктивно? Авже-ж ні, бо гетьмана обирають на суб'єкта.

Зленьке добро й поганкувата краса

 Що коротший афоризм, то ретельніше треба його витлумачувати. Пропоную це твердження сприймати як самостійний афоризм.
Але це ще не кінець. У трьох дуже відомих і дуже коротких московських афоризмах з'ясовується нам усе завдання Московищини.  "Як-що хочеш перемогти цілий сьвіт, переможи себе" (Достоєвський). Звучить як запрошення: хочеш? Бачу, що хочеш перемогти цілий сьвіт, треба його тобі. Так... Що-найперше переможи себе. Як? До тебе прийдуть переможці й усе розкажуть. Хто? А "добро з кулаками" (Куняєв). Як-же нашому добру та без кулаків? Ще поцуплять. І так усе вже розікрали. Так от: ти, самопереможцю, підкоривши себе оруді переможного кулакастого добра, переможеш увесь сьвіт. Для якої речи? А для краси. А потім "краса спасе сьвіт" (знов Достоєвський). Непоказна така краса, на березу схожа. Вона в нас більше на дрова, а їхній сьвіт спасе. Залишиться тільки "перемагать і жить".

Наші відмінники

 Слово "відмінник" давно відоме в українській мові, вже понад сто років, посідає воно своє почесне місце й у словнику, се-б-то в "Словарі", так, у "Словарі української мови", що його "зібрала редакція журнала "Кіевская старина", а "впорядкував, з додатком власного матеріялу Борис Грінченко". Там "відмінник" — рівнознака до "відміни" й "відмінка" в значінні "Уродливое дитя, больное англійскою болѣзнью. Чуб. І. 130. Народъ считаетъ такого ребенка чертенкомъ, которымъ подмѣнили человѣческое дитя." Здрібніло-пестливе — "відмінонька".
"Уродливое дитя" и "чертенокъ" наших відмінників уже бентежать, але що то за таємнича "аглицька хвороба"? Ну... українська мова багата на слова й іще називає ту недугу "кривухою", "одлиною" й нарешті... "рахитом" ("Російсько-український медичний словник", 1920).
І не кажіть мені тепер, що мало в нас відмінників! Є, на всіх вистарчить...

За боргове-позичене

 Ми все захоплено дивуємся з усяких талантів, як-що стає шляхетности їх упізнати: які дивозні хиби й комизи мають ці носії тяжкого срібла, не дурно-ж їм дано!
А чом-би не дивуватися високості Пана, що вірить рабам такі багацтва; чом-би не дивуватися з низькости того раба, що несе ховати срібний виливок, що-разу впускаючи його в болото?

Велике місто Славута

 У Славуті жили: мій дід, моя баба, моя тітка й мій батько, а ще його нянька. І я сам малим живав. Ніхто з нас у Славуті не народився.
У Славуті жили: князі Санґушки, княгиня Чарторийська, Северин Ґощинський, Каєтан Відорт, Пилип Брун, Юліян Люблінський. Ніхто з них у Славуті не народився.
Славута — велике місто. Там, як і в Київі, не народжуються — там живуть.

Українське коріння

 Шановні булі земляки, хто ще має міцне вкраїнське коріння! Охвіруйте його тутейшим українцям: вкоренитися треба — аж ґвалт!

Свиням треба дать

 Вже де-які земляки аж по два покоління не орють і не жнуть, од села одбилися, а все одно прокидаються вранці — й перша думка: "Треба свиням дати!"
А Київ кругом: од Липок до Троєщини — ніякого господарства нема, хіба мерове, міського голови. Та й голова — більше головою...
Але свиням треба дать! І знаходять, і дають... 

Something is rotten in the state of Denmark...

 Багато хто з чужинців, навіть і в Україні народившись, усе її за Росію мають. От і Даль, Володимир Іванів, син Югена-Християна, так собі тямив. Хоч і назвався "козаком Луганським", а словника спорудив "живої великоруської мови". Одно слово, данець.

Змагаючи себе

 Духовне тривання вчить нас долати самих себе. Один дуже духовний письменник у романі під промовистою назвою "Біси" саме так і радить: "Якщо хочеш перемогти ввесь сьвіт, переможи себе." Але війна показує, що лекше перемогти себе, й, перемігши, підкорити ворогові, ніж змагатися з ним самим.
То може ми самих себе долаємо якось не так?

Лука Сергіїв Катилина

 Солодке воно, тестове тісто! Тепер із його ліплять новітніх героїв, героїв, як той мовляв, нашої доби:
— Ану, перевірмо: хто ти з діячів Давнього Риму? Ти як — керівник, провідник?
— Та я за люстрацією пішов, теперки на базарі стою...
— Юлій Цезар, от ти хто!
— А ти — рідний край боронив?
— Бачте, змушений був як-раз виїхати до Чехії...
— Дак от же-ж будеш Ганибаль! Він трохи з Римом той, але далі всі помирилися — це як у Московщині. Так, а в тебе мова що — гаразд?

— У нас на селі більше суржик, то я так...
— Цицерон та й годі! Вітаю тебе, красномовцю! А це хто в нас?
— Я — Брут!
— І ти, Бруте... Ага, стривай: у нас Брути... і Коклеси... Нема тут у тесті ні Брутів, ні Коклесів — ще бракувало! І Катилини нема, ми проти Катилини!
— Тю, а я саме Катилина — Лука Сергіїв Катилина! Не хочу тестуватися! Помру Катилиною — й не займай! Мені ліпше знати, який з мене був діяч Давнього Риму!

Наш сьвятий дідівський терпець

 Нині пошановуємо праведного Петра Великостраждального, останнього кошового Війська Запорозького, що був живим, а тепер є безсмертним утіленням кривавого нашого терпцю.
По зрадницькому нищенню Січи, Калнишевського, 85-річного діда, за порадою його щирого московського товариша князя Потьомкіна ще й Таврійського, заслано на Соловки — сидіти в казематі.
Судячи з відомого, можна підставно припустити, що Москва збиралася терпляче діждати натурального вибавлення від дідугана й козачого духу, в старому обобличеного. Але на дідовому боці був наш хвалений (і не дурно!) український терпець. Пан Петро цілий свій довгий вік терпляче козакував, терпляче докозакувався до отаманства, терпляче те отаманство стеріг, разом доточуючи віку й Січі. Хто має терпець, той буде мистець!
Але терпець так само римується і з словом "кінець". Настав кінець і Калнишевському, не зміг він, навіть у межах окремо взятого людського життя, здолати й зламати крицевої логіки московського процесу. Бракувало для повного щастя тільки дідової смерти. Беручи під увагу старечі його літа й уже тоді нелагідні умови соловецького замкнення, давали вмерти своєю — ще й цілого рубля на день поклали на знак вікопомної приязни й короткого віку людського, бо казав же Давид-Псалмиста: "Днїв віку нашого на всього сїмдесять лїт, а як при силї, вісїмдесять лїт, а слава їх — то труди й біда; час бо скоро минає, і ми зникаєм."
Але дід Петро все якось не зникав: уже давно переставився Гриць Нечеса, не стало й добродійниці нашої Катерини, а він усе вікував на Соловках. Коли-ж вийшло йому 111 років, либонь уже містичний жах обняв Московщину: булому отаманові дозволено звільнитися з табору й навіть повернутися до Вкраїни, щоб пристати до якогось малоросійського колгоспу.
Але було вже запізно: час не перетер дідового терпця, але стер самого діда.
Купивши на свої гроші коштовну Євангелію й подарувавши її рідній тюрмі, на 113-ому році дід таки помер. То чий же терпець козирніший?
Сьвятий твій терпець, українськиї народе! І ту сьвятість завсігди здобуваєш ти, до копійки сплативши пеню московську. Перетерплюється, перетирається в тій чесній випробі твоє життя. Спасибі сусідам за нашу духовність! Але хто собі чи дітям своїм такого терпцю побажає? Хай-би вже урвався, бо не переживем...