Осьвідчини

 Иноді мені здається, що всі думки ми маєм однакі, просто висловлюємо їх по різному. Й у тому висловленні осьвідчується вся суть.

Край дороги

 Старість ніби промовляє до чоловіка: "От бачиш, голубе (вже сивий): увесь ти й усе твоє маліє, а місце по змалілому не запорожнене божим. Усі зерна добірні повихоплювали птахи (ніби небесні), а ти — на своєму камені, в своєму терні.

Але ті пісні, пізні радощі, тілесні й душевні, робляться старцеві ніби дрібні прагонучата: воно й не говорить, і не тімяить нічого, ні до чого не зугарне, але плазує, белькоче, пускає слину й тим уже тішить і гріє старече серце.

 

 

Спостережні

 Багацько людей обернулося на зовнішніх спостерігачів власного життя, ніби то не власне, а життя взагалі. Спостерігачів неуважних, нетямущих, безмірно щедрих на гайний часовий простір і нещадно скупих на сьвідомість.

Механіка хисту

 Механіка хисту нам геть невідома. Одно знаєм напевно: від механіки хисту життьова конструкція стає хистка.

Фактичні спеціялісти

В українській мові, здається, немає власного слова на "дилетанта", "аматора". "Любитель"? Ну, це занадто лагідно. "Попсуй-майстер"? Занадто жорстоко. Ота любов робити те, чого не вмієш і не здолієш, ота охота гірше неволі. Як назвав-би нерод аматора-хлібороба, дилетанта-коваля? Ледащо та й годі.

Коли-ж ми оце маєм ціле громадянство аматорське — ще коли-б тільке письменство, режисерство, ораторство, то нехай собі. Усе дилетує-аматорить, все робить те, чого не вміє й не навчиться, все спитується, наміряється, наважується.

От і виходить, що ми — лава фактичних спеціялістів. І тут без чужих слів не обійдеться, бо своєю дастьбі. Пораємо кожний чуже.

Своя як чужа

 Була в нашім університеті така спеціяльність — "русскій какъ иностранный". Та й теперечки, як самої нема, то вже либонь якось перекалькували, а на спеціялістів дуже завізно. По московському-імперському, що й казати, гарно воно звучиться: півсьвіта рідно-москвомовне, а решта студіює "какъ иностранный". 

Тим часом усім звісна мова ангелянська так наїлася сьвітом, що може скромно пропонувати себе як "a second language". Друга мова! Так самісінько й я волію бути за другого, тільки щоб іскрізь.

І от вилазить "українська як иноземна". Може чужоземна? Стривайте, таж по нашому "иностранный языкъ" — "чужа мова" буде. От і виходить "своя як чужа". Так і треба чесно й одверто називати підручники.

Давання гірше від трутизни

 "І не лякайтесь тих, що вбивають тїло, душі-ж не здолїють убити; а лякайтесь більше того, хто зможе погубити й душу, й тїло в пеклї." (Мт.10:28).

Хоч і звемо їх душогубами, душогубцями, душогубниками, а знаєм, що нашої душі не здоліють убити. А за своєю не шкодують: давно, не здираючи шкури й мняса, запхали в пекло. Як пояснити, як виправдати теє, що християни вони — такі гладкі, ситі, як ті румові баби, тільки що не з румом, а з якимось особливим данням, од трутизни гіршим? А ніяк — хай розлічуються зо Христом, коли признаються й одсахнуться.

Душогубством однак дуже вже вони захоплені: так і махають кругом себе спасінням і прокляттям.

Він, вона, воно

 Не можна намилуватися, як вони милуються на себе: він, вона, воно...

За невразливість

 Ідеальний провокатор буває з ідійота. Обидві слові чужі, то вони вже якось ізлигуються. Ідійотизм — то природня провокація, миттєва, запальна. Але ми не піддаємося й ніколи не піддамося: занадто вже багаті не теє, то вже якось принатурилися.

У нашім таборі

 І чого це користні ідійоти всі як один воюються проти нас, а некорисні, нікчемні, геть непотрібні — всісінькі вештаються нашим табором?

Московськеє слово

 Я геть не маю універсального для теперішнього вкраїнського интеліґента чуття суржикуватого гумору. Тому нечастою добою тяжких моїх, одороблуватих веселощів уже мушу якось жартувати питомими засобами рідної мови — без гострого, дотепного, хоч і перекрученого на трохи вкраїнський копил московського слова.

Щербичка

 Всі причти вже розказані, розтлумачені, а слухач не то що не тямить, а навіть і не слуха. Апостоли, стукаючи ложками, жаліються Христові на люд. Але Він просить накришити в сьорбу ще трохи терпцю.

Безголів'я

 Не глухий, не німий, а таки безмовний, так силкується щось сказати, що зриває не шапки, а цілі голови своїм гуком.

Немає мертвих

 Треба якось од рання до смеркання й од смеркання до сьвітання тямити, не забувати, що в Христі ніхто з нас не вмре, що в Його немає мертвих — ні від страху, ні від розпачу, ні від горя.

При надії

 'The man that hath no music in himself,

 Nor is not moved with concord of sweet sounds, 

Is fit for treasons, stratagems, and spoils; 

The motions of his spirit are dull as night,

 And his affections dark as Erebus. 

Let no such man be trusted. Mark the music.'

Важко повірити тому, хто не має в собі мовної музики чи хоч не завмирає, дослухаючись до музуки тих, у кому вона бренить. Ереб (Ἔρεβος) замісць музики дудить щось своє, скрегоче, клацає, виє, вибухає. Аби не було тиші, бо тиша завсіди непорожня, самодруга, тягітна музикою.

146-ий

So shalt thou feed on Death, that feeds on men,

And, Death once dead, there's no more dying then.

146-ий сонет Шекспірів, що доля непоправно обгризла йому початок другого рядка, бо ніхто по величезному небіжчикові не може тої манюсінької дірочки підлатати. Бентежить ось такий його кінець:

"Так Смерть з'їдай, як та людей жере, 

 І більш нема вмирань, як Смерть умре."

Песиголовець годує смерть людьми, а сам аж не може наїстися смерти, сподіваючись, що, такий наїдений, уже не вмре. Чи хоч умре не так, як ті люде, що їй згодував. Але смерть, і згинувши, тільки прикидається: вмирання — то її буття, вона тут цариця. То нехай уже під'їда, та тільки-ж лагідно, починаючи від довгого, лускатого, нечулого хвоста.

These and theirs

 'To these and theirs shall lasting freedom stay.' Дуже кортить вірити й дуже треба вірити, що саме на нас (these) і наших (theirs) указує цим пророчим рядком славний Козак Трусиспис. До нашого will доля має конче додати своє shall на довгу, вірну, вислужену вже в Пана волю.

Власний кореспондент

 По мені лишиться розкішне листування з самим собою, багате на вміст і зміст. Можна навіть урочисто, переможно назвати те листування кореспонденцією. Виходить, я — власний кореспондент. А ще — дописник, дописувач і листувальник. Буде що янголам дослідити, а не мої дріб'язкові, осоружні в своїй нецікавості гріхи. Вони вже не пожаліють мені часу. В них — крила вічности тріпочуть за плечима.

Московський час

 Нас не турбують, нас тривожать уранці, коли ми, ще до ладу не прокинувшись, пробуємо дати поштовх приватньому своєму життю, запхати в свою буденщину та поденщину хоч трохи загальнішої сути. Й само тоді, коли пробують закльовуватися якісь житки, з невисокого неба починають брумчати якісь марні підхмарні трутні: "А життя нема, а життя не буде! Ми п-р-р-р-инесли вам сме-р-р-р-ть!"

То невмерлий СССР надсилає нам свій московський час.

Наукарство

 От уже й тема гостро цікавить, і подавна на розгляд особа дуже вабить (ах, я це читав, я це так любив!) і знадобів поприбирувано багато й дбайливо. Але чого-ж усе зразу блідне, знекровлюється, мертвіє під цим тупоскальпелевим пером?! Псевдонауку зразу зраджує її власна псевдомова: ні про що найдобріше наукар не напише добре. Напише схвально, а робиться якось зле.

І стільки в нас іще того наукарства, що часами здається, що крім його більш нічого й нема. Пиши складно, пиши химерно, але там, де тобі бракує природньої складности й химерности, не побійся простоти. Навіть, як-що вона відверто скаже тобі: "Дурню ти Божий!"

За дискримінацію

 Він — папужок, вона — папужка. То вже сидячи коло клітки, коректно звертатися "дорогі мої папужки та папужки!". Кажете, просто "папуги"? Дак не буде-ж дискримінації!

За торочку

 Перший страх минув. Але надходить другий. Другий іде, третього веде. І скільки їх там бере одне одного за сорочку чи за торочку — поки ще невідомо.

Рідні та вірні

 Рідними бути мало, треба ще доводитися рідному вірним. Тому й кажуть у нас не "близькі", а вірні. Рідні та вірні. Бо багато чого близько.

Потеря порожнечи

 Кругом ходе багацько гарних, чистих, грубих, але геть порожніх книжок. Спитуєшся щось черкнути туди — заськи тобі, не руш! Не годиться псувати порожнечи.

Як воно буде

 Чудове гаслечко собі вигадав — аж регочуся сиджу: "Все буде вкраїнська мова!" Скажеш гасло — й одразу знати, як воно буде.

New actors

 Чую вже, що в ангелянській мові зайшла поведінка називати актрис "actor" — от просто беруть і здирають із чоловіцтва чоловікативи! Зо шкурою деруть! Що-ж теперки буде з нашими "акторами" та "акторками"? Бо ми, виходить, з того самого приводу чинимо щось геть супротилежне. Виглядає так, що в цій "борні" барикадний бік не має значіння: аби барикада, аби суперечка, а ще ліпше — лайка та бійка.

Математикання

 Як нестерпно калічить мову ота семискладова "математикиня" — ніби тикає матом, а ніхто й не чує! Наче й не "лінґвістичиня", а чинить неподобство не в своїм городі. Може нелюбителям спільного роду запропонувати звернення "дорогі математи й математики"? Тут зразу відчувається особлива "математичина" жіночність.

Направду кажучи

 Ага, ми живемо тому, що нічого иньшого не вміємо. Але, направду кажучи, ми й жити не вміємо ніхто. Просто нічого инакшого не знаємо не вміти. А так би не вміли собі, скажім, десь пробувати в унутрішнім небутті.

Трохи згодом

 Хоч-би хто, зірка якої земної, неантичної величини, фільмувався про "Титанік", "Титанік" буде більший. Але це з'ясовується трохи згодом.

Альтернативна Юдина історія

 Настає менть, коли Юда не дістає своїх тридцяти срібняків через брак коштів і залишається живісінький, неповішений, і вже синедрійон думає, як розіп'яти Христа й далі рушити історією.

Багатющий вапень

 Зідки та туалетова миска бере свій багатющий вапень? Не вже з нас? А ми-ж так його потребуємо!

Оперова умовність

 Дуже мені до мисли оперове перебільшення. Мало хто зна, але оперні люде навіть особисто випромінюють це наростання й збільшування. Нашою дріб'язковою добою, коли кожне мацає свого маленького пристрою, ця вогненосна люпа потрібна скрізь.

Рабське тавро

 Матюканина — то рабське тавро. Раз, та московська лайка розп'яла нас, яко рабів, а друге — змусила носити свого хреста тільки на те, щоб когось на нім розіп'яти. Уявіть собі матюкливого мученика-переможця, хоч і Бартоломія. Неможливо! Де тут гідність?

Суд над Сенекою

 Важкувато стало бути християнами, тож будьмо стоїки. Так чи так, а то одно з наших українських джерел. Сенека наклав на себе руки, але тільки з обов'язку. Якби йому об'явили, що обов'язок українця — жити  й боротися, він не скорився-б довіку. Скоритися ницості й підлоті, пустивши з себе шляхетну кров, забризкавши єю песиголовців, що ніколи не чули за звитягу й честь? О, ніколи в сьвіті!

Рабський хор

 Краса Вердієвої музики не обманює, а підносить. Бо то велич. Чи могли-б єврейські раби сьпівати так, як це звучить у хорі в "Nabucco"? Та звісно-ж ні! Але так сьпіваємо ми, коли нас хочуть зробити рабами. Сьпіваємо преможно.

На споминок

 Вона палко кохалася в красі, й у цьому розумінні прагла щирого кохання. Але смак раз-у-раз зраджував її, по кожній зраді лишаючи окрему ганебно барвисту пляму майже речового доказу. Він ніколи не забував одзначити невірність маленьким дарунком на незабудь — кошенятком чи рожею. Так її хата сповнилася котусями й квітусями, але не красою.

Прочитавши сю причту, вона не вбачить у їй ніякого смаку й заспокоєно зідхне.

L’Écume des jours

 Пиття — прозавтрашність (procrastinatio): воно ніби йде з глибини до тверезого шумовиння щоденщини, туди, де все береться пузирем, булькотить і лопається. Як-що шампана — то найперше шум, а потім глибінь, то правдиве пиття — то ковток глибини, що виринає з напнутими повнявою щоками й запіненими вусами. 

Домішка-примішка

 Сьвяті вміють тішитися без домішки й журитися без примішки. А життя людини звичайної — то суцільна домішка-примішка.

Аби здоровля

 Що я робитиму, коли стратиться потреба на мої "послуги"? Житиму не просто нікчемно, а ще й безпотрібно. Аби здоровля.

Наші житки

 Сьвіт хоче, щоб рація нашого житів'я полягала цілковито в праці. Це ми бачимо в тому, що люде де-далі, то все більше "стають непотрібні". Однак потреба на людей — то діло не людське, а власне Боже. Праця-ж — то не рація нашого життя, а поки ще його спосіб, то-б-то наші житки.

Просто я

 Я — то просто я, й слава Богу за теє! Невеличка купка з тих, що спасаються коло мене (не конче через мене), хотіли-б, щоб я переріс себе. Але решта в сьвіті сьому либонь бажає, щоб я був стисліший, щільніший і збитіший. На щастя, майже для всіх цих останніх я геть невидимий.

Не друзі

 Вчора працював на звичайному вже тепер покручному заходові. То коли частина людей на віртуальному смику повиса, а решта сама собі походжає тут-таки. Була й скромна перекуска. З тої причини завважую серед пристніх статечного, мовчазного столоходу, зареєстрованого під учасника, — їх іще зовуть "доїдайлами" . 

Уздрівши-ж я знайомий вид дармоїда, так ізрадів несказанно, що ну! Пережив він, не втративши ані хунта своєї поважности, й пандемію, й от уже навіть війну — слава майстрам їсти!

Перерв путніх не було, то я вже, коли міг, підбігав до тонюсіньких, як козин-дерезин кленовий листочок через гребельку, панських канапок. Дві лишилося — мені на один зуб. Аж тут поперед мене простягається цупка столохідна рука й твердо, як лещатами, хапає благеньку, тремтячу харч. О ні, не друзяки вони нам, перекладарям, оті столівники-дармоїдники, коли тонко бува на поживу! Ніби щоб довести теє, вже аж під вечір нагодився першому товариш — якийсь уже зовсім розхристаний і розгублений од усенароднього лиха, швидко, але тяжко питущий, наробивши вже геть непристойного гвалту й ганьби на небагатій учті. Як останніми відходили найбалакучіші, найжвавіші гості, він усе стояв перед зачиненими дверима розкішної здійми й прикро дивився поперед себе налитими кров'ю очима мінотавра, що сподівається Тезеєвого виходу з клубком і ножем у руці.

Треба тікати

 Пробую вичитувати де-які довгописи — довго писалося комусь, бо й тема така поважна, не то що мої дрібнички. Але як-же не ліньки таке споруджувати?! Вільний каменяр, тямлячи тему, та, біда, до ладу не знаючи мови, ліпить до купи якесь-то спробне каміння, усе наріжне, бите на груз, і силкується в'язати недобрим чамуром — і от вавилонська вежа, ще й до піднебення не дорісши, не то що до неба, вже загрозливо похитує довгою, але тонкою жирахв'ячою шиєю: мурівник скривив мур.

Муляр — до дому, а мур — до долу. Але назватра знов бачу еквилибристого мурщика, що невтомно збирає вчорашнє каміння-сиротиння. А ну-ж як заміриться й кине! Ні, треба тікати.

Мій мирний атомовий вибух

 Тепер багацько думають і говорять за ядерне. Воно й не дивина: Москва держить за спиною атомову різку — як то кажуть, блимає очима.

Дак ото пригадався мені власний досьвід причетного до цих речей перечування. Було мені тоді не більше як шість років, може й трохи менше, діялося в Славуті, де жила моя бабуся Марія з татовою нянею Явдошкою. Моїй сестрі (не рідній, у перших) було на десяток років більше, тому вона вже мала в своєму дівочому арсеналі скляницю з лаком — наводити нігті. Як-раз того дня сестра збиралася, річ певна, як і годилося їй, на танці з дівчатами. А нігті щось не покощені, як-же йти?! Огляділася, кинулася — аж немає ніде того слоїка! А він мені дуже схожий був на гарматку, то я вже його примістив до своїх цинових москаликів, що муштрувалися на високій бабиній шахві. Побавився — й геть забув за тую скляницю. Сестра знала в кого питати, иньших підозрюваних не було нікого. А я одно: не знаю, не брав. Далі кажу, забув.

— От-же як не пригадаєш, буде нам надзаходи сонця атомовий вибух, бо не можна тую небезпешную плящинку аби-де покидати! — грізно попередила сестра.

Решту дня я трохи думав, де може бути та скляниця, а більше готувався душею до явно неминучого вибуху.

Сестра пішла на танці некощена, а ми посідали втрьох із бабусею й нянькою на лавці по-під сараєм. Саме на захід сонця дивимось. Небо собі чорніє-червоніє, я готуюся тихцем до спільної нашої загибелі, що її тяжко тоді боявся не тільки що для себе, але й для бабусі й няньки. Нашею вулицею Ватутина зчаста тоді вивозили покійників на кладовище. Я смертельно лякався похорону з мармуровим білолицим мерцем у коробі й духовую оркестрою, що страшно награвала останній мотив.

Вибуху все не було, нема його досі. Але оте прочуття лишилося, щоб бентежити мою душу в житті, де давненько немає вже ні бабусі, ні Явдошки, ні навіть небіжки-сестри.

 

Відносне знаття

 Акторство — то ремество. З усім тим актори гаразд тямлять, що найдорогоцінніший дар акторові — недоторканна, непорушна, цнотлива, простосерда його дитинність. Хитрих вихватів учишся цілий вік, а таки найбільшу ціну складаєш безхитрій неробленості й простоті в єднанні з подаваними обставинами.

Так у мене з письменством: щоб одчути надхнення й захват, щоб заходитися коло писання, мені потрібне забуття всякої штуки з наукою. Коли пишу, я сам — захоплений, радий дітвак-читач, а не дохожалий критик. Літературознавство — скільки смутку, скільки отруєної мудрости в його відносному знатті! 

Бінарна громада

 Чи знають наші політкоректори як на пущі слід ґречно звернутися до славного вкраїнського їжацтва? Треба стати лицем до західливого нічного шурхоту й вигукнути просто в кущі:

— Шановні їжачихи та їжачичі!

А-а, гойда! Чужа мати пойда!

 Може в чужої матері "гойда" — то бойове гасло, як у нас "слава". А в нас це слово немовляче, колискове, гойдальне. Ще один промовистий приклад на те, як корисно заховувати себе в рідній мові. А чужа мати в нас іще, де треба, погойдається.

Від суботи до суботи

 Християнинові, що, з причин особистих і суспільних, одкладає спасіння до слушної нагоди, годиться починати нове життя не від понеділка, а неділею, зразу по воскресенні.

Коралі

 От і поки ще велика письменниця — як на наше тепер, величенька, — а як візьметься писати публіцістику, то вже так і плюється московським слівцями, виразами й навіть вихватами. Тим таки московцям межи очі плює — щоб уторопали, як іще досі не втямили, що наша мова — знов своя, тільки що псована. Ти гля — а їм і не втямки було!

Так і стріля з заплющеними очима, бо нема коли роздивлятись — війна, баталія, люта січа! А може не думати так бистро? Мав-же той фавн сполуденковий спочивок, то має бути десь відгал і в німфи Егерії. Бо стільки тих слів розкішних на добре намисто нанизалося, що за коралями й пазухи не видно — якось негаразд.