146-ий

So shalt thou feed on Death, that feeds on men,

And, Death once dead, there's no more dying then.

146-ий сонет Шекспірів, що доля непоправно обгризла йому початок другого рядка, бо ніхто по величезному небіжчикові не може тої манюсінької дірочки підлатати. Бентежить ось такий його кінець:

"Так Смерть з'їдай, як та людей жере, 

 І більш нема вмирань, як Смерть умре."

Песиголовець годує смерть людьми, а сам аж не може наїстися смерти, сподіваючись, що, такий наїдений, уже не вмре. Чи хоч умре не так, як ті люде, що їй згодував. Але смерть, і згинувши, тільки прикидається: вмирання — то її буття, вона тут цариця. То нехай уже під'їда, та тільки-ж лагідно, починаючи від довгого, лускатого, нечулого хвоста.