Тепер багацько думають і говорять за ядерне. Воно й не дивина: Москва держить за спиною атомову різку — як то кажуть, блимає очима.
Дак ото пригадався мені власний досьвід причетного до цих речей перечування. Було мені тоді не більше як шість років, може й трохи менше, діялося в Славуті, де жила моя бабуся Марія з татовою нянею Явдошкою. Моїй сестрі (не рідній, у перших) було на десяток років більше, тому вона вже мала в своєму дівочому арсеналі скляницю з лаком — наводити нігті. Як-раз того дня сестра збиралася, річ певна, як і годилося їй, на танці з дівчатами. А нігті щось не покощені, як-же йти?! Огляділася, кинулася — аж немає ніде того слоїка! А він мені дуже схожий був на гарматку, то я вже його примістив до своїх цинових москаликів, що муштрувалися на високій бабиній шахві. Побавився — й геть забув за тую скляницю. Сестра знала в кого питати, иньших підозрюваних не було нікого. А я одно: не знаю, не брав. Далі кажу, забув.
— От-же як не пригадаєш, буде нам надзаходи сонця атомовий вибух, бо не можна тую небезпешную плящинку аби-де покидати! — грізно попередила сестра.
Решту дня я трохи думав, де може бути та скляниця, а більше готувався душею до явно неминучого вибуху.
Сестра пішла на танці некощена, а ми посідали втрьох із бабусею й нянькою на лавці по-під сараєм. Саме на захід сонця дивимось. Небо собі чорніє-червоніє, я готуюся тихцем до спільної нашої загибелі, що її тяжко тоді боявся не тільки що для себе, але й для бабусі й няньки. Нашею вулицею Ватутина зчаста тоді вивозили покійників на кладовище. Я смертельно лякався похорону з мармуровим білолицим мерцем у коробі й духовую оркестрою, що страшно награвала останній мотив.
Вибуху все не було, нема його досі. Але оте прочуття лишилося, щоб бентежити мою душу в житті, де давненько немає вже ні бабусі, ні Явдошки, ні навіть небіжки-сестри.
Немає коментарів:
Дописати коментар