Бодай воли живі були, а плуг поламався

 Це-ж яке вже покоління я борюся за теє, щоб український народ балакав свею мовою? Не кривундою, не поглумкою, а щирою? Здається, шосте. І ще два покоління вже бачу по собі. І що, поживився? Почуваюся сучасником Котляревського: ті самі сумніви, те саме невігластво, те саме право й жага доп'яна напуватися культурою власного ката. На лихо, ця борня де-далі, то все малограмотніша, безглуздо демонстративніша. І не кинеш: прилипли мозолі до наряддя.

Десь там

 Там Борхес був сліпий, а тут сліпі Борхеса не бачуть. І Гомера не бачуть, і Мільтона. А тільки чують, мало не носом, що десь там воно єсть.

Передова музика

 Авангардова музика, здається, писалася й виконувалася не на те, щоб її любити, а на те, щоб полюбляли слухати. Передова музика: десь там попереду, де Дорошенко, маршує й кличе похідна оркестра. Так і правдолюбця навидить правду до такої міри, що ревно жене любов од себе — жене на правду.

Хрущ-попович

 Чи може чоловік, склавши науковий атеїзм з найвищою оцінкою, то-б-то забивши доземний поклін перед престольцем облудної науки, й далі заховувати в собі волю совісти? Пригадую, що з дуру зізнався на іспиті, що читав Євангелію. Не то Зелену, Антоничеву, ба й новозаповітню. Чи малося, та не давалося й не довелося сказати, що вона мене не переконала? Ще поки. А по іспитові — все, кінець, пізно? І лишаєшся знов, як Антонич: і поповичем, і хрущем.

Величезна справжність

 Наша перерощена, вибуяла теперішність оддається єдино слвом "зараз" — заразісіньке зараз. Тому слово "тепер" утратило всякий ужиток. Бо справжність убгала дійсьність у якийсь фотореалістичний натюрморт, якесь гіперреалістичне мозаїчне очко, що вбирає в себе все, т'але не бачить нічого. Я мушу стільки знати й так мало тямити! Тому сьогочасність, аж ґвалт вимагаючи уваги, геть не притягає її. Нема за що думати, нема за що писати. От хіба колишнє чи, ще ліпше, зовсім небувале, проте таке схоже на можливе й бажане-жадане...

Non-human animals

 А вам доводилося чувати такий вираз non-human animals? Ліпше його зовсім не перекладати. Бо вийдуть якісь нелюдські тварюки, чи що. Ні, то просто тварини — з натямою, що й людина сама до тваринного сьвіту належить. Що такого осібного, властивого в human animal? Християнином не бувши, так упевнено й не назнаменуєш. Сьвідомість? Моє улюблене визначення сьвідомости —страждання. А хіба тварини не страждають сьвідомо, а надто ті, що живуть із людьми в одній зграї? Суспільність наша, ота аристотелівська, давно нам настирилася. Люде вже не знають, як із єї дошкульніше позбиткуватися. От почали кульчики в носи стромляти, громадській думці на злість. А як узяти наш спільний тваринний сьвіт загалом, то тут стародавня традиція: порозпитуйте про теє свині й бугаї. Дале-ж ці останні не мали в тому вибору, не мали в тому волі. То ми, людські тварини, таким робом не давали їм усмак рити й ярувати. Того теперки й невільно вже чинити їм таке насильство. А людина має вибір і волю. Принаймні так їй самій здається. Вона сьвідомо виявляє хіть далі нести штахвету, що її впустили були свійські тварини. От вам і опрічність одшукалася.

До печери

 Письменник сьмілко бере лойову сьвічку й рішучо прямує до печери свеї душі. Бо в печері вже не попростуєш. Влесне, й сам письменник не зна, що в тій печері є. І ніхто не зна. За те ми печери й полюбляємо.

Без голизни

 Теперішня балачка, не то культурна, ба й проста, таки справді словесно "підсьвічує". Дуже до речи припало тут ангелянське highlight у поганому народньо-интелиґенцькому перекладі. Бо той "балак" дійсно підсьвічує, навіть не присьвітивши. Вдається мигцем побачити місце, де міг-би бути глузд, але чи є він тамечки, чи нема, Сьвятий знає. Спосіб висьвітлити — спробувати висловити теє поправною вкраїнською мовою. Дак не висловлюється, бо зразу видно, що за ширмою нема нічого, навіть і голизни.

Насюрення

 Не люблю грубих слів. Хоча денеякі питомі наші слова, що теперки здаються грубі через надмірну "интелиґентність" погляду, підсиленому московськими окулярами, насправді, підозрюю, спервопочатку не мали навіть отого вченого "емоційного забарвлення". Приклад: уже всі "пісяють" як діти (хоч білше не сюсяють і не цюркають), а колись просто сцяли й сикали. Трохи згодом з'явилися культурніші слова, що їх интимно й не вживеш: мочити(ся), сечити. Тварина може просто мочити. А як багато сечится, то пудиться й набуриться. Хоч предмет і не тонкий, але тут груба тканина мовної культури: загубиться, зникне й буде дранка.

Моє-ж дитинство, в суто вкраїнській своїй частині, збедільша знало слова "сюрити" й "сюркати". Бо так казала небіжка Явдошка, татова нянька. Либонь воно родом десь із Західнього Поділля, що з Поліссям межує. Діялектолог із мене аби-який, а простіше сказати, то ніякий. Одначе волію залексикографувати. Бо як звучить: насюрити! Перконливо, га?

Москводумність

 Москвомовність може трушечку й одстуитися, а от москводумнісь, здається, нас ніколи не облишить. Дума-ж бо багато ширша за мову: це як, приміром, галанці проти оперових чорноморських шараварів.

Живовзір

 "Манекенник", "манекенниця" — були-ж такі слова, хіба ні? Тепер звуться "моделі". Він — модель, а вона — моделя. Обидві слові є в нашій мові, тож шанувальникам сексуалізації всього лексичного не треба вигдувати "модельки", бо якось знеажливо звучить, ніби "письменничка". Т'але чи не об'єктивація тут накльовується? Таки манекенник од манекена відмінний, нічого злого тут нема: бере з манекена, повертає на манекен. А от "модель", "моделя" — то хіба не річ, хіба воно стота? Не то стота, ба й людина? Питання йде від нас. Одначе йде прямісінько до ангелянської мови, де model —  і зразок, і взірець. Як уже зразком не хочеш бути, то від взірця хто відмовиться? А ще model — і натурник, натурниця. Натуральні-ж натурники ходять у нас на помості. Й уже остаточне — живовзір. "Чим ти робиш, небого?" — "А живовозором, дядьку!"

От і заводь після того, що краси на стіл не подаси. Сама краса не може багато поживати, бо такий теперки модель. Зате коло єї иньші ого як наїдаються!

Я й сам цілий вік спитуюся красою трудитися. Та маю хирляву, невеличку — якавже там із єї жничка: скоро-но до серпа взялася — вже тобі й пучки врізала, скалічіла. Не живовзір!

Глейт

 Об'ява: "Міняю почесні грамоти на рекомендаційні листи."

Як довго куцому

 Пізнання етикету дає нам безцінну культурну змогу, пильно зазирнувши, ясно побачити, як справді далеко, довго куцому до зайця.

Як шевська смола

 До кого з церковних хоч раз на віку не чіплялося щось, як шевська смола до чобота: "От ти Богові молишся, до церкви ходиш, а таке вичворяєш, підло живеш!" Це, звичайно кажуть порядні люде, що самі не ходять і не моляться, зате звичай знають. А до церкви прийдеш, там панотець: "Гадаєш, що Богові ти молишся, що до Церкви ти ходиш?!" Він-же напевно зна, що насправді не туди ти молишся й не туди ходиш: не в Бозі живеш, метанойї (μετάνοια) не переживаєш. А як нема метанойї, то що лишається? Спокута, спокута перед усякою невинною, цнотливою невірою. Як у пісні сьпівається: "Було, дівко, не ходити... було, дівко, не просити... Бо... тепер ти, дівко біла, людська поговірка."

То може й справді було не ходити... не любити? Оголосити сьвітові: "Я вже вам не поговірка, бо не молюся й не прошу." Та двері-ж стоять незамкнені, навіть не причинені. Ану-ж Бог почує...

Ми просто йшли — у нас нема

 Чоловік із живодіяльно чинною громадянською постаттю й поставою, що змушують його рвучко підводитися й прямувати просто в безвихідь.

Коломийський

 Тут коло нас цілий вік лежав провулок "Коломієвский". Я впертими роками щиро намагався кликати його Коломийським, але щось він не признавався. А це вже, бачу, пишеться "Коломийський". Що й казати, хоч і надто дорогою ціною, а таки розкиявлянився.

Шипучий Нефільтруй

 Нове слово з'явилося — "нефільтруй". Пишеться по новому, того й нове. Це озиваться супротивець нашому знайомому квасові на ймення Тарас — квас на прізвище Львівський. Теж білий, як і Тарас, Львівський уже хвалиться не то як напій "живого" (чомусь у значливих лапках) бродіння, то-б-то блукання,  ба й як "легкий та осьвіжаючий". Нічого вкраїнського не хоче знати, бурлака: ні шумування, ні мусування, ні відволожности, ні здоровкуватости.

Дорко сірий

 Чудовий міт західньої культури: Доріянова Ґреєва парсуна припадає порохом десь на горі, а ми тут унизу ходимо гарні, молоді, здорові. Багато-дехто з нас, европейців, так хтів-би, так волив-би. Т'але звичайнісінький дорко сірий мусить носити той зрадницький патрет просто на собі, на місці образу.

Вислужений салдат

 Москалізм, як колись його пращур москаль, десь одслужив вірненько московщині чверть століття, а по колишньому — пів життя, всеньке життя дохожале. Далеченько служив од рідного села, хоробро бився за Московщину в довічних її війнах. Мати проводжали його до яворів, але назад уже не зустріли. Теперки він добуває віку на рідних мовних городах, по рідних мовних городах, і далі врочисто й повчально підносячи в пузвеликого пальця, що колися так завзято й віддано тис на московський цинґель. 

Ледащому всюди зле

 "Яке ж воно кончене!", — зручно й зґрабно раз у раз повторює вкраїнський Интернет. Без лапок і курсивів повторює. Він, Интернет, узагалі полюбляє повторяти: за самим собою, а більше за кимось іще за себе дотепнішим. Тут, що-правда, дуже до речи оте погірдливе, суто наше "воно". Т'але, стривайте: а яке воно, що воно — оте "кончене" з задерикувато впертим наголосом на історично незміннім "о" в слові "конецъ", яке-ж воно справді буде по нашому? Тут ізразу вчувається скінченість, кінченість і докінченість. Одначе мається на увазі "конченный человѣкъ", се-б-то пропаща людина. Та як скажеш суто по вкраїнському, то вже вчувається якась людяність, ледві що не спочуття. А в москвомовній відміні — так ніби те "кончене" що сила, що мога вигрібається з кінцевої чорної ями, а йому лопатою просто в вид із усього маху, й векнути не векнув. Дуже вже пасує до наміру й настрою емоційного нашого неинтелиґента.

Шиєстирання

 Чи хтось із іще живих і діяльно гарних пригадує, як колись плекали були належну шийність? Це щоб шия була тобі біла, некоротка — лебедяча. Одно слово, "гурт лебедячий летів". А теперки грішне шийне тіло, його білість і чистоту, годиться заткати атраментовою наколкою. Ідеал — безшийність. Щоб голова сиділа міцніше, як баняк на плоті, й лупала ще не заллятими чорнилом очима.

Забуте слово

 Забулося в сьвіті слово — шовінізм. Це либонь тому, що теперки саме шовінізм остаточно розперезався, вдаючи, що б'ється з наційоналізмом, що його він узиває фашизмом і нацизмом.

Ти кажеш, гріх клясти й розпачувати?

 А що невіри, не маючи Бога в серці, вірять у людину? Ці дві вірі споріднені: Бог стався чоловіком, а чоловік силкуються обожитися. Невіра мусить вірити просто в себе, як ніби в надлюдину. А потім неминуче розчаровується. Бо скажіть мені, віки: вірячи в себе, хто не впав у розпуку?

На віру

 Антропоцентризм нас остаточно закружляв — аж сьвіт тобі вернеться. Доведеться, як уже й заведено, жити на віру, т'але вже вінчано, вінчано з Богом.

З рота доби

 Ми зло то вбачаємо, а то не вбачаємо. А зло має одну невидиму, т'але відчутну властивість: воно смердить і смердить ненастанно. Тому зала не видно, проте його чути, коли їм задхнулося все кругом. І все душить округ, і всі присмерджують округи. З рота доби дуже чути. Та не слів і пісень, а оцей дух.

Сценарний факультет

 Тепер у вигляді варіянтів розвитку подій розглядаються сами за себе "сценарії". Докладніше сказати, сценарні заявки. З дуже тмянною перспективою кіновиробництва.

Хто в нас за головного?

 У литвинських наційональних шахах трохи менше власних термінів, ніж у наших. Шахи — то множина від короля (шаха). Т'але король — найслабша хвиґура, а хто за найсильнішого? В нас теперки по грамотійському пропаґується "ферзь", що в йому легко вгадується всевладний визір (везір). Литвини називають того "ферзя" по своєму — "гетьман". У нас-же — королева, краля, дама. Дак хто в нас буде за головного?

Бойко

 На московські землі перевезлося було чималенько наших бойків. Тому й прізвище Бойко там як не поширене, то принаймні трапляється. Тільки відповідає не на питання "хто?", а на питання "як?". Тому одна вже тамтешня сьпівачка-голосуха перейнакшила собі й стала "Бойка", щоб одновити власну суб'єктність. Вийшло бадьоро, бодьористо, жваво, метко, моторно, різво, сьміленько й шпарко.

Просьвітний одпочивок

 Юнаком я дуже полюбляв пляжитися:  по київських запісочах, по всевкраїнських річкових косах, по морських зарінках на виїзді. А що-ж — де ще ти тих тіл людських побачиш? А головне — нагода самому показатися й так поженихатися. З часом нагода показатися-показитися почала братися віковою патиною мудрости. Я не належу до племени тих непогамовних дідусів, що на злість вікові, часові й сьвітові цілісінькими гарячими днями показуються десь на дикому нудистському пляжі. А коли вже нема на що видивлятися в дзеркало, то й у чужих тілах починаєш убачати ті самі знайомі відбивки очевистої чи ще прихованої недосконалости й руйнування. Одно слово, нема чого вже смажитися, піскуватися й мокнути, псуючи людові законний просьвітний одпочивок.

Критика щирого розуму ІІ

 Переважна частина критики легко описується: переконливе (чи бодай переконане) пояснення без розуміння. Насправді критика має бути більша за критиковане. Чи хоч більша за те, що ми про критиковане знаємо: "Критика щирого розуму".

Смаковите життя

 "Втішайся нектаром, амброзіїї глитай!" Моє влюблене гасло поетові, поетове поетові гасло. Не вдається мені самому отак утішатися, то може й добре, що з мене не поет. Бо тут і народня мудрість обережнісінько так підказує: "Скільки смаку, стільки й гріху." Олімпійці (не спортовці, а богове олімпійські), було, понапиваються нектару з амброзією тай заходяться вже грішить, як не смертно, то бессмертно, по своєму. А наше життя яке? А житецьке: за тую криху мало гріху. А часом і зовсім журно: не стільки смаку, тільки більше гріху. А що-ж: без гріху та без лиха не проживеш, а на гріх не спасешся. 

І ще цікаві ми знати: з погляду нормативистого нашого мовознавства, оте "гріх-у" з двома наголосами — гріх чи не гріх?

Не до людей

 Направляймо мовлян із любов'ю. Не до людей — до мови самої.

Вже обридло

 Так іще не що давно почав пристарюватися, а вже, диви, нудно, вже обридло.

Ідентичність без вибору

 На старих сьвітлинах бачимо, що маленькі паничі в платтячках, як і малі панянки. Бо підгузків теперішніх не було, то не з голою-ж їм було сьвітити, наче якесь село? Навіть і слова "підгузок" не було — така біда. А що-разу прати паничеві штані, то вже челяди жалували. Бо коли даґеротип, то вже й народолюбство.

Гарбузами

 От чоловік, диви, щиро, непохитно, невтомно пише й пише, й пише. А мова, бач, українська, ніби рідна, т'але красуня горда та пишна, з горіха зерня, то-що, віддячує йому за те писання-женихання тільки натурою, а саме гарбузами. Не мо'на витримати! Та якось витримує.

Наші обриси

 Один надзвичайно працьовитий історик літератури пише геть про всіх письменників, але чогось не нариси, не життєписи, не есеї, а чи то "сільвети", чи то "сильветки". Ну, як на те пішлося, то ми, письменники, як, власне, й прості люде, маємо ще й силюети й навіть обриси. Один із наших так був і написав: "На темному небі чорним обрисом виявлявся з боку Марків вид." Бачите: на темному, чорним. Але-ж навіть і в тому Маркові було либонь щось опріч темного й чорного, щось таке варте сьвітлішої уваги.

Наш аґент Іванов

 Аґентурна карієра Петрову-Домонтовичеві склалася карколомна, т'але й блискуча. Навіть і цього свого таланту він нікуди не закопав: не сидів, не нидів, а дбало й методично працював, як ізмалечку научали тато-панотець, як, урешті, й звик. Все йшло в добре зроблену роботу, а, отже й на добро. А за решту талантів, пан Петров, гадаю так-би сказав, пояснючи обставу в глухій кухні, звертаючись до чужої жінки Сохвії: 

— Та пропала-б пропадом уся моя розмаїта наукова праця, як-би на її сторожі десятиліттями не стояв вірний справі й ділу товариш Іванов! А те, що встиглося-б до 1936-го, посмертно пожерли й розплювали-б усеїдні київські провінціяли.

За-раз

 У самім слові "зараз", у його будові, криється часова умова. От подумаймо, що з того, про що ми тепер кажемо, що воно робиться "зараз", робиться за раз? 

Без наказового

 У теперішній українській мові наказового способу геть-чисто немає. Принаймні в тих, хто не хоче по московському "давати" (давайте брати, давайте орати), бо чує приглушеним ухом, що щось воно не теє. Т'але де ви тепер почуєте "нумо брати", "нум орати"? Та ніде. А "берімо", "берім", "орімо", "орім"? Яке безглузде риторичне питання! Тому й лунає чарівне "так": "Так! Беремо плуга й оремо-оремо-оремо! І ніхто не оремо!"

Ні вигляду, ні надії

 Підступаючись до власного акме (ακμή) й зазираючи в долину через маківку апогею, я сподівався, що вже під теперішній вік свого життя буду як-раз добрячий і мудрий. Чи міг я знати, що з громохмарної гори буде схід у паділ сьвітового горя? Та ще й у складі некерованої валяви?! І надало-ж тобі, сьвіте, зробитися отаким незґрабним і кострубатим! Тільки тебе виную за теє, що досі єсьм і не добрячий, і не мудрий, за теє, що й не видно навіть і в прозір ані вигляду, ні надії.

Опрічність і пуризм

 Орічність мови, її відмінність від усіх иньших, а надто сусідніх мов, — єдина запорука її виживання й заціління. На віщо, скажім, київській молодечі державна мова, що по невільницькому наслідує московщину? Це "поводження з одходами" без усякої надії на остаточне попорання покидьків. Що робити в повсюдною ангелянською, що настирливо лізе в річ через засоби супермасової информації й учепиві технології — питяння окреме. Т'але ніби вкраїнський переклад, що затято транслітерує англійщину, вже ні до чого.

Пуризм у мовознавстві часто ототожнюють із нашою щиро вкраїнською опрічністю. Та, на мою думку, рідна опрічність — багато ширший і натуральніший спосіб розуміння. Принаймні в наших теперішніх умовинах слід брати пуризм як безнадійне зажмінення мови, обмеження її в праві заховувати спільні з сусідніми мовами, проте питомі риси (не тільки й не конче лексичні). Одно слово, наша щедрість на слово — то теж наша опрічність, особливість, несхожість із околом.

Лихий урок

 Голосовий, так зветься, помічник сам дзвонить і чарівливим відьомським голосом пропонує "безкоштовний урок". Хоче либонь заспокоїти, що некоштовний пристріт мене духовно нічого не коштуватиме. Т'але лихо зуроченому! Сьвя-сьвят-сьвят! І, напровсяк, тьху-тьху-тьху.

Їстина

 Чи маємо ми слово "їстина"? А малося-б мати. Бо це особлива, опрічна правда.

Дрібка правди й зерня истини

 Доля правди — щерабата доля. З усім тим, українці багато де шукають за тою долею й убачають її. Хай-би скільки їм переказували байок і казок про безщасну правдину долю, вони вперто повторюють: онде-о доля истини, ось-ось-о доля правди. Як у давно закиненому, ще й затопелному золотнищі, ввижається крізь водні товщі, як та золотиночка, дрібка правди й зерня истини, що на цілий талан стане.

Щоб не здуріти

 Гарне слово нам загубилося, гарне й добре: "здуміти". Тепер здумляються люде: що воно таке? Дуже вже схоже на "здуріти" — аж надто вживане. Здуміти, щоб не здуріти. Повертаймо слово-оберіг!

Нетримання з недодержуванням

 Спершу воля друку, а далі й низова воля недрукованого, т'але розпублікованого слова призвели до безвільного слова нетримання. І недодержування.

Як паскудно

 "Як паскудно наша молода ґенерація вміє рідної мови!", — без остороги муркнув Кониський. А Леся, як найголосніша тої ґенерації заступниця, з тих слів і покривдилася. Бо не дурно-ж назвалася вона просто зразу Вкраїнкою насупор усім шовинистим?! То вже мусіла вчитися рідної мови й уміти єї. Спершу скривдилася, а далі й сьміялася, як то буває в людей, поки вони ще належать до молодої ґенерації, а не ґенерації просто. На старих письменників і дивитися не кортіло.

Леся доказала свого. Т'але минули роки й цілі ґенерації, а я знов думаю: "Як паскудно..." Т'але нікому а ні чичирк. Бо ще присікається якась Леся.

Життьові відходи

 І чого зразу "мразь"?! Дуже вже кривдно вкраїнцеві чути тую ганебну московщину. От скажи спершу просто: "Покидь мізерна!" Тоді так узиваний одійде од тебе не в обижі, а в зажуреній задумі: що воно за знак? І так думно відіййшовши, посуне собі "поводитися" з життьовими своїми "відходами", а не порати покидьки.

Пручання й приподоблення

 Є поети-пручателі, а є поети-пристосуванці. Пручателі навчилися опору від природи: коли натура опиралася віршуванню. А пристосуванцям так легко віршувалося, що їхнє слово до чого хоч тепер прикладеться, приладнується, приломиться, принатуриться й припасується.

Одвічальність

 Навіть кримінальна відповідальність може спіткати зненацька, з доброго дива: ніхто й не думав відповідати, а от, диви, довелося. З моральною-ж одвічальністю можна легесенько розминутися.

Спотикаючись

 Як можуть "такі речі зустрічатися в ситуації", коли в українців зустрічаються тільки люде, бо лиш вони можуть про зустріч умовитися? А без умови, "в ситуації", навіть і люде зуспівають одне одного, перестріваються, подибуються й навіть спотикаються, як ті речі, коли ситуативна за їх здіймається річ.

Шкварчить

 На правду сказати, прикро бракне мені звичайної зичливости. Т'але иноді таки видушую крапелиночку — вона падає на розпечене від кування суспільство й аж шкваричть.

Сьвітло просьвіти

 Називаймо вже віскі житнівкою: тоді стане ясно чого, за яким правом той трунок так хлебчуть де-які наші просьвічені сьвітлом гуманности земляки.

Широка натура

 Проти сьвята, допостовуючи, вже кортить айвівки, аґрусівки, вишнівки, грушівки, дулівки, деренівки, жерделівки, малинівки, ожинівки, полуницівки, порішнівки, слив'янки, суницівки, тернівки, чорницівки. Вже вийняв пляшку згорівки, другу — наливки й прикро дожидаю сьвята — аж по галицькому очікую.

Безувірство

 Бузувірство ще років сто тому було відоме й як б-е-зувірство: гидке, поганське, темне бузувірство. Без пам'ятання про теє, що саме безвірство породжує безсердечність, раз у раз здіймає голову бузувірство.

Гостра й пахуча

 Не слід забувати, сидячи за цим-о ділом, що мову ми взяли від наших просьвітителів, що за їми давно вже навіть не сьвітиться — ні в церкві, ні на могилці де. А просьвітителі самі брали те все від сучасного собі народу, не обтяженого чужомовністю, канцелярщиною й дурною вченістю.

Звісна річ, той сучасний просьвітителям народ уже давно вмер, але в Бога немає вмерлих, а самі вмерлі примудрилися таки лишити по собі живий нащад — нас і з вами, грішних.

Не маючи чавунної державности, Вкраїна мусіла ховати свою мову, як наче дулю в кишені. Чи як плящину дулівки-грушівки десь за таємною пазухою. Того вона й облітературилася, й условникувалася колись як гостра й пхуча.

З телятком

 Тра намагатися якось не забути, що добро повертається. Навіть і без хоти обблагодяного чи оласкавленого. Воно саме, як колись без жалю й сумніву пущена телиця, приплентується знов до рідного хліва. Та ще й телятком уже.

Прокид до совісти

 Продрухається джентльмен пізно вранці, подадуть йому вмитися, подивиться він пильненько в хвамилійне сьвічадо й шляхетненько так іздивується: а чого це я такий гладенький і мальований на виду після всього коєного? Адже-ж і парсуни заклятої на горищі не маю, як ото колись Доріянко Сірий. Чого на козаку нема знаку? Чом поганому виду геть нема встиду?

І не втямить небарак, що то стався прокид до совісти.

Як його сказонути?

 Вже минулася мовлянам "минулоріч" — і не торік се скоїлося. І не серік постала "цьогоріч". А як-же тепер "нарік" по вченому переназвати? "Натойріч" чи "наступноріч"?

Торік, серік, нарік

 Вже давненько наша интелиґенція сприймає свої рідні "торік" і "серік" як екзотичні ймення звідкісь із новз'явленого "Ґльобального Полудня". А тут іще й "нарік" знайшовся. То вже третім буде.

Наш письменник

 Наш письменник не конче має написати повість, п'єсу, в'язку оповідань, трохи постудіювати-пополітикувати, поперекладати, бучно відсьвяткувати свої двадцяті народини й застрелитися наступного дня, як то вчинив один із наших земляків далекого 1907 року. На віку як на довгій ниві. Можна й пожити капку, поки громадянство дещо призвичаїться до твойого істнування. Тоді, озираючись назад, люде оціновуватимуть твої раніші твори й казатимуть: "Дак от же-ж міг колись писнуть, а теперечки геть списався й виписався! Й отак помалу довшатиме доба твеї вхваленої творчости. І тільки завершальний етап утвердиться вже тільки по заслуженій смерті.

Просунуто

 "Продвинутая система" — то вже простомова. А вже "система просунута" — то не мова просто. Тю, а як-же тоді віддати "advanced system"? А то вже мають знати поступні елементи нашого перекладництва. Бо кому advance, а кому й поступ буде. Перекладники, бачте, бувають різні: зірки й зіркуни, зірочки й зірчачичі. Я, скажім, не геть-то знаю чужу мову, а хтось — добре тай добре. Зате вже рідної вкраїнської — не з-так-то. Та одна річ не гурт-то знать, а друга — геть не любить: аж насилу просунено в двері буди перекладницької.

На петрушку

 Кажуть у нас: "З дешевої риби й юха дешева." Це-б-то яка плата, така й праця. А я часом і без риби й навіть без раків такої перекладницької щерби наварю! Хоч не насипчасто, аби накипчасто. Бо звичка — що вдача. Навичка до праці. А що їстоньки, коли праця не живить? Засолим оце озерце тай виїмо щербичку, а на споді знов рибка буде. Т'але більше люблю, щоб стало на юшку, стало й на петрушку.

На галай-балай

 Копійчаним майстрам годилося-б видавати грубі гроші, аби вдома сиділи й не морочили, й не баламутили. Бо голод і бреше, й краде, а так хоч менше буде гріха. Та чи пристануть попсуї на таку пропозицію? Вони вже звикли запекло, каторжно працювати: хоч не вмівши закасати рукавів, зате й не покладаючи рук.

Попередньо

 Слідство здебільша передує судові, тому й зветься воно попереднє (pre-trial investigation, предварительное следствіе). Не цілком зрозуміло, чого це в нас тепер унадилися казати на його "досудове". Не триває-ж воно справді до суду, до суду-віку? Ніде по безмежно "застарілих", а колись компетентних правничих словниках не знайдеш нічого досудового. Хіба "досудове замкнення" в Кримського: саме до суду, се-б-то "къ суду". А так усе попереднє, ну, хіба ще "передсудове".

Слідство — річ неприємна. Хто його любить, той слідчий зветься. До суду воно йдеться, та перед судом ведеться — попередньо.

My RP

 Пригадую, як у школі нас навчали ангелянської вимови: платівки, маґнетофонні записи. Повторювали за вчителями, хоч вони відтворювали мову кожне по своєму, бо самі, скільки хисту їхнього, йшли слідком за своїми невчителями. То була вимова, сказати-б, успадкована. І як-раз до речи в Британії тоді ще добивав свого віку традиційна вимівка — received pronunciation. Отак і виходить, що країна наша, СССР, була робіничо-селянська, школа — спеціяльна, а гутірка — королівська. То й що? Нам ані гадки.

А тепер і поготів кортить мене шляхетчини. Жаль бере тільки, що тим часом невдячні кревні наступники, анегеляни, свеї монархічної геть одцуралися. Т'але мені що до того? Я — чужиня, в мене там роду нема. Тож прикидатимуся осьвіченою чужоземщиною.

І так ото я принатурився, що й в українській намагаюся щось у спадок отримати в вигляді шляхетного виголосу. А чого-ж? Хіба ми згаяли те-ж таки ХХ століття? Хіба нічого не лишили нам славні діди, опроче надто коротких і вузьких, розхристаних і на випуст вишиванок? 

Лукавий сьвіт

 Одне з найголовніших завданнів християнинові — поборювати лукавство. А лукавства того чималенько що в самому християнинові, що в його околі. Ще й лукавий сьвіт на всю ту борню позирає хитрово.

Прилітала

 Москва вчащає до Київа — охоче  приліта літньої пори, тихими та теплими ночами. Як Носхверату: з якогось свого власного, більше нікому не відомого колишнього инобуття. Коли на сьвітанні пускається плисти назад, погойдуючись на хвилях зрадливої пам'яти, то либонь довго видивляється, де сісти, де заховалося те небувале кубло, куди так переконливо кличе дикий обов'язок ригнути кров'ю в пички своїх кажанят. Чи загадається Москва, сидячи край бенькету, про їхню будущину, той їхній час, де простору ні на що нема, тільки на розмах болончастих крил?

Интелиґентність поводження

 Похвалю вкраїнськеє товариство: хто в тому товаристві до пуття не потрапить сказати чогось рідною мовою, ніколи не прославиться за нетяму чи недоріку, а буде завсіди привітаний як дотепник і веселун. Своє слово не витанцьовуються? А кете лиш московської нам кабаки! Можна й матюкливої, навіть треба. Навіть Сосюра колись похвалив: "Матюкався віртуозно." О! І зразу не осуд, а пісні, сьміх, жарти, веселощі. Мало в якому товаристві натрапиш на таке интелиґентне поводження.

Чого, власне, "поводок"?

Метряни давно вже зялися приохочувати переїзжих до щирої свеї культури. Ох і спасибі-ж їм за теє! От, приміром,  научають вони господарів усяких хатніх тварин того, як перевозити тих "улюбленців" у культурному київському метрі. Виявляється, що найперше ми беремо годованця на... поводокъ. От тобі й маєш! А звідки нашому вкраїнцеві той.. поводокъ узяти? На коня має повід. А маленький повід зветься в нас "повідець". Ну, хіба це культурно, вимагати, щоб натомісь щасливі власники песиків і котиків пропонували своїм годованцям загарбницький поводокъ? Хортів на смик тай гайда на полювання!

Emotional ignorance

 Що таке воно за emotional intelligence, можна так ніколи й не дізнати. Зате кожного конче почастують emotional ignorance: не обминуть обділяючи, а як здумаєш звильнути, то й за ворітьми здоженуть із ополоником і таки нахарчують.

De gustibus

— Just what is your expert impression of your colleague NN's professional performance, may we enquire?

— You see, where immediate competition is concerned, our glorious Code of conduct compels us to observe the principle de gustibus aut bene, aut nihil.

— So, which one would it be this time?

— Out. Nihil, I am afraid.

Палючі руки

 Від горющого серця палючі  руки простягають народові слово "палаючий". Не вважаючи на загальний запал, не радив-би брати.

Історичні моменти

 Історичні моменти даються людині на те, щоб нарешті пожити власним, а не суспільним життям.

Пустилися берега

 Уже не можна казати "беріг" — пустилися берега.

Клямка

 Слухаю Тімів Бакліїв альбом "Starsailor". Ясно, що на пиві такого не понаписуєш. І, перебравши всі напої з улюбленої польської частувальної пісні, всмак покуштувавши того всього, від кави до горілки, не присилуєш свій уроджений артизм отаке виплодити. Знехочу повіриш, що тільки опіяти прочиняють широкі двері в таке мистецтво. Шкода, що так рано Тимко взявся за клямку від тих дверей.

Нема про що розпитувати

 Платять так, що нічого кинути на задні зуби, зате, диви, твердо "відповідають міжнароднім стандартам якости". Дивно, що ті стандарти міжнароднії їх іще про щось питають, безтямні. А самій якості, я певен, нема тут про що розпитувати.

Хоч сьогодні

 "Сьогодні має сенс" — яка безглузда, безголова, безтямна, незмислена фраза! Улюблений "сенс" зручно вмостився тут, не лишивши місця на глузд, зміст чи рацію. А як висьпівати її, сподіваючись од слів хоч якогось значіння? Так не зруйнована й досі рідна Картагена нашої провінційности вигнала колись простого вкраїнського парубка, як того "русскаго чѣловека" на космополітичне рандеву. Тож тепер, скільки карієри, зватиметься він чудернацьким іменем, коли кругом уже всі поробилися хвальшивими ангелянами. І знов виступати треба по вкраїнському. Звідци — "сьогодні має сенс". У тому розумінні, що ґастролювати-ж треба, щоб ззісти хоч сьогодні свого хліба в ніби щоденній пайці.

Пекельний похід

 Така пекельна жарота й парнота, що задається, ніби живоїдне сонце й уночі прикидається, а саме не спить — палить і далі: "Огняного коня вітер гнав — огняного коня — в ночі." Навіть риски в короткім реченні встигають перед пропадом хоч спалахом попекти. Все в нас теперки по справжньому — що зима, що літо. І десь далеко, в степу, задихається, здихає ворожий похід, що сам себе кощунно охрестив, сам себе осьвятив.

Золоте яйце

 Мова знати, що своя, рідна, та десь якось не розвилася. Школа ловила — не впіймала, дід-сьвіт бив-бив — не розбив. А життя, як заведено, й далі собі мина в балачках. А курочка ряба терапевтично завіряється ще знести золоте яйце.

Як мріє

 Замолоду був я дуже язикатий, а часами навіть і пащекуватий. Тому, сьмілко орудуючи язиком, міг просто зачепити якого близького мирянина. А люде, як то в них за звичай, прикро кривдилася за таке, далеко більше, ніж за чорне грубіянство. Простіть-же мені всі, кого тоді зачепив незумисне! А тепер чогось знов, через дійшлу, мужню вже жовчність, раз по раз повисаю покрай людської безодняви: от і не скажу, та вже думаю-гадаю так, що аж чути, як мелють жорна. Виходить, сталося й замкнулося коло. Треба вже матися на бачності з огляду того, що за тим видноколом видно, як мріє.

Якось покривитися

 Звісно, мовчанка не пушить, головоньки не сушить. І черева не дме, та ввесь гнів тушить. Але тепер майже кожне таким ділом живе, що, перемовчавши, голодом посидиш, голодом потерпиш — тай тонко завиєш, тихенько заскавчиш. От хоч і усний переклад узяти. Денекотре й сиділо-б собі мовчечки: слова не любить, у книжку й не плюнуло-б. Дак коли-ж люта нужда до живого доймає, занишкнути не дає! Треба, треба й собі озиватися. Хоч із ангелянської мови то вже кожне потрапить хоч якось покривитися. А своя сама через губу скаче.

Тринадцятеро псів

 Тринадцятеро псів тягне людину на смику самотности. А сьвіт її ще трохи придержує на припоні гідности — зовсім кришечку. Кожен собака сам собі опрічно нещасливий і глибоко сьвідомий власного безталання. Зграю минають, навіть не брехнувши, не дзявкнувши, окремі особисті пещені муцики. Зграя має сузір'я неповторно потворних писків, але спільну з людиною, колективну горопашну душу, що ненастанно розривається на клапті самочуття. Чого це нас стільки? Чому я такий неприкаяний: нуджуся, маруджуся, попору не знайду? Кожен особисто, окремо виявився комусь персонально непотрібний. І не раз. І не два. І не три.

Мовчи та мак товчи

 Безперечно маю в собі всередині якого безґрунтого венеційського грапа чи маркиза. Він виявляє себе не шляхетністю, не порідком, не коханням у вишуканих речах, а невтишною жадобою нічого не робити. Интелекту біс-має, а штучний іще поки надбіжить, щоб накрити пеленою. То вже треба якось поратися, хоч "вареники варила, та й пелену спалила". Ну де ви бачили, щоб грапи щось робили? Хоча де я тих грапів бачив? Ні маркизів. То вже сидю й тру мак.

Земля без ґрунту

 Любить писати з русизмами — за говірну-ж мову й балачки нама. Слова-москалі, що приплентали на вічну невтяжливу службу в инвалідній дружині десь на краю свого широкого сьвіту, обмеженого великою мовою. Т'але-ж мова — то не самі слова. Тому пише ще фразами; кожна — як легка лопата неплодющого піскуну чи супіску, землі без ґрунту, грунту без землі. 

Богонадхненна граматика

 Не забуваймо, що первісно граматики сладалися на те, що богодхновенна мова не губилася, не нівечилася й не московилася.

Queens and knaves of Ukrainian interpretation

 She is simply the best. The best, but very, very simply. And, yes, I love when it sounds Ukrainian.

Минулися тії роки, що пироги розпірали боки

 Криху змарніло й уже на цілий сьвіт хвалиться тою свею дієтою. А навректи не боїться? Бо всі ми постуємо, то вже гріхи, а не пироги, розпірають боки.

Таки блимає

 А відволіклі тями таки потрібні. От хоч совість узяти. Кругом конкретна безсовість, несовість і безсумлінність, одначе сьвітить, хоч і тьмяно, не гріючи, в тій темноті совість. Уявна, вигадана, т'але блимає.

Людність і людяність

 Crime against humanity — то проти людства чи проти людяности буде? В нас іздебільша віддають як "злочин проти людяности". Либонь можна в'явити собі злочин, учинений проти людяности, як злочин проти совісти (безсовість) чи проти чести (безчестя), т'але чи випливе з людяности якась міжнародня карна кваліхвікація? Людяність — одволіклий утямок, тому кожне має про єї своє власне в'явлення. І то з права має. А crime against humanity — то, здається, такий злочин, що людству шкодить, усім людям, навіть і самому злочинникові.

Добре тим ангелянам: у них що людство, що людяність — усе humanity. Чи не пошукати й собі за таким словом? Десь по забутих, давно відкинених як правничою теорією, як і правничою практикою словниках. Ага, знайшов: "людскість"! Мо' якось у перекладі не знадобиться — треба-ж дивувати людність.

А з Ліван-гори дзюркоче прохолодний бистрень чистий

 Дрібницьке й кумедне, дріб'язне й сьміховинне дають невтяжливу повсякчасну змогу дивитися собі твердо під ноги. А що небо тоді дихає просто в потилицю свею вічністю, то воно вчувається як похолоднуватий вітрець.

Опруг

 "І обід, і полудень минувсь, а Левка нема..." Стривайте, а коли-ж обідали, як полудень виходить після обід? А от іще: "З ранку до снідання — опруг, до обід — другий, до полудня — третій, до вечора — четвертий." Ізнов ранні обіди, да ще й якийсь незнайомий опруг.

Давно вже пропоную шановній громаді задобіддя й сполуденок. У такій послідовності навіть і теперішній, мовно безтямний, українець легко здогадається, що й до чого, вхопивши тропи на обід. А полудень, тут не південь, а полуденок, теперішня в роботі конхверенцій "перерва на каву" чи, зрозуміліше кажучи, "кава-брейк". Конхверенційні впорядники й технічна обслуга мусять порати й перший опруг, як колись косар ще з холоднячкого рання зачинав косити.

У вирії

 Суть люде, що міняють собі віру цілий вік. І зручно їм, і весело, й супокійно. Так ніби перелітають у теплі вирії: далі, дальший, подальший, а ще й зовсім далекий. Життячко вдається, лагодиться. А що там уже шепнеться рідном попові на присмертельній постелі, то якого кому батька горе?

Добірна публіка

 Дуже вже вистава! Аж слина доліта крізь сітку в ложу бенуар. Добірна публіка глибокодумно смакує плямкаючи, облизується й рішучо відпльовує.

Хата рогата

 Утямив, читаченьку? А городню річ проти сьвітової? А хатню моркву? Яка хата, який город із городиною? А то такі в українців, даруйте, родинні обставини: "Як любляться собі, не робиться між ними нерести, то й добре."

Неповторне чуття

 Неповторне чуття краси, як передбачається, не потворне. Т'але ось бачу опецькуватого чоловічка з нев'явленною, неподобною наколкою ззаду на короткій товстій литці: щось таке як виразка й у недобрім стані — червоне, зелене, синє. І крізь картину заноситься на зле підозрілий, замшілий пух. Свого хову дизайн, так і знай. І з роками він поволі розкриється, як квітка зла, — соціялістично-реалістично. Непоторне чуття потворного.

Дивні літні

 Літні люде дуже вже дивні. Маю на увазі не пристарих, а тих, що літком, — дивозні, дивочні, чудні.

Транслятор імплементації

 Коли перекладар називає показники "индикаторами" в мені самому засьвічуються червоні, як ув индика очі, индикатори. Це, виходить, із його транслятор імплементації.

Словоцюри

 Є такі слова, що як собацюри. І теж по три дні брешуть, як побачуть красу. А один як придивився, то й сказився.

Знайома місцина

 Знайомі місця. Т'але це вже я, безперечно, як той мовляв, з ярмарка їду. Спродавши весь крам, одначе чогось у кешені не брязчить і в пазусі не шелестить.

Спеціялістка

 — Це хороша перекладачка! — запевняють працедавці.

— Так,  — погоджуюся радо — хороша на вроду, добра на вдачу!

Хоча якого мені батька горе до спеціялістчиної вроди? А до вдачі?

Біженці

 "Біженець", "біженка", "біженці" — жаден український словник перед Першою сьвітовою війною не подає таких слів. Для нашого, як і для литвинського народу, "біженець" — чуже слово. Мали ми перед тим тільки втікачів. Те біженство спричинила на наших землях Московщина, ще й слово накинула своє. У наших-же мовах наросток "-енец" на позначення осіб, здається, має переважно відкидний (негативний) сутінок значіння: виродженець, виселенець, збоченець, кількаженець, обложенець, переселенець, пришенець, стратенець, чорносотенець, шаленець, то-що. Словам, їх буде хоч не гурт, а все з якоюсь прийшлою бідою. Та нехай побуде це слово, бо дуже треба, бо c'est la vie.

Much ado about nothing

 На переклад цієї Трусисписової назви вже давненько запропоновано елеґанцьке "багато галасу знічев'я". Мужицьке "за онучу збили бучу" либонь не насьміли підсунути.

Щезла неповторність

 Часом гортаю власні дописи й сам на себе заздрю: зникла неповторність.

Перед виходом

 Бачу, ненька Вкраїна мене не читає геть. Знаю, набрид, от рідній неньці набрид. Так старий актор, готуючись умільйонове вийти на кін, виробляє всякі міни на засмоктаному лиці, щоб було що показати вибагливій публіці. А тут українська публіка, то хоч дулю на виду зібгни — лишиться критично незворушна.

Неологізм

 У словникові Кримського-Єфремова пише, що казати січеник на котлету — то неологізм. Сто рочків минуло — чи не заматорів?

Для-для-для

 У метрі чую невідомо чию оплачену об'яву, що пропонує "місце для" чогось. І тут-же, підступно впіймавши мене на гарячому вчинкові читання ескалаторних ахвішок, книгарня з безглуздим, хоч і сенсорним, назвиськом "Сенс", глузливо запевняє, що "такому читачу треба братися за книжку". Даруй, книгарне! Як такому вже читач-еві братися, то не за книжку, а до єї. Бо ще справді візьметься за книжку тай закине в залю. А місця на закинені книжки в залі не передбачинено — то вже напевно.

Малознане й добре відоме

 Що ми можемо, яко люде, поставити супроти бога ШИ? Надзвичайне мислення на підставі обмеженої обізнаности. Бог ШИ новий, іще маловідомий бог: його оце тільки нишком занесли до пантеону й тулять до старого "Невідомого бога".

Anon

 My eyes smell onions, I shall weep anon. Як цибулини очі — залупи й поплач.

Прітьма

 Як маєш казати позаочі, прітьма кажи. "«Прітьма» — то спотворене від народу «притьмом»?", — саме враз іздогадається котрий интелиґентний. Ні, то просто в-вічі.

Не потіха

 "Незворотність лиха" — хіба це зворот? Невідворотність, непереборність, непереможність, неминучість. І кожне слово перед лихом стає як стіна, як мур, але вже перед нами. Невідхильність лиха — не потіха. Та за невідхильним лихом наглядці ходить неминуча кара. Ходить, а чи спинить — Сьвятий знає.

Без зневіри

 Ото начитаєшся чужих хиб, надивишся, наслухаєшся, надивуєшся — тай мимоволі з одчаєм закриєш заплющені очі, защулиш заткані вуха: чи є вона та правда? Т'але десь має бути — не зневіряймося.

З щирого серця та з легкої руки

 Як робиш що з легкої руки, то наперед годиться щире серце мати. Щоб і з щирого серця й з руки легкої. А просто легкі, без серця, руки ми добре знаємо: легесенько й швидесенько обберуть до шнириночки — до шерстиночки.

Суцільне вичитування

 Я так звані "українські тексти" не читаю, а вичитую. Тому начитую мало й дуже повільно. А потім ще й відчитую.

У становищі спокою

 Пишуть "входити в положення" й редакторове ані гадки, хіба де-котре виправить на "становище" та й покине, як є. І так опиняємося в становищі. Вдаємося в дрібниці й стаємо на чиєсь місце. Уважати треба на становище. Щоб наша мова в силу-потугу вбивалася .

Щоб не задаватися

 На жаль, на письменника я не задався, та все 'дно задався писати. І не задаюся з того приводу й нікому не раджу задаватися. Тим часом бачу, що люде й уголос, і на письмі все чогось "задаються питаннями". Ото зухвальство! Питання! Та хто-ж їх не має, чого задаватися? Вдамося в це питання й загадаймося над їм.

Заслужена праця

 Не пішовши на заслужений працею відочивок, ідеш на заслужену відпочивком працю.

Якої не

 Ага! То "це книга, якої не..."? Ну, все — не читатиму!

В обороні середньої вартости

 Одно виказує майстерність, а друге показує стандартність.

Просто в владу

 Колись, пригадуємо, до влади приходили, а теперки всі тільки так у владу ходять: завітають, посидять, погомонять ізнечевля тай ідуть собі хто куди. Той і з торбою ніби, а той наче впорожні, а ще иньший із повним міхом, зате неслави й ганьби. Побували, виходить, у владі, бодай не ходити.

Мале масштабове

 Багото чого в нас кругом усякого "масштабного". А що воно, як і назвати навіть "масштабовим", приміром, означа? Не тільки по вкраїнський, а навіть і в міжнародньому масштабі, як тепер полюбляють сказонути? "Масштаб" — чуже слово, по нашому, з німецької, воно буде "мірило, що подає відношення довжини ліній на мапі чи пляні до справжніх розмірів речи чи місця". Не знаю, як хто, а я з того виводю, що масштабова річ завсіди менша буде, бо на те вона й мірильна. То виходить масштабове — мале? А чогось ніби так учувається в народньому вжитку, що на велике важать.

Чим завинила тая лавка

 Як-раз навпроти того місця, де в Золотоворіцькому садку на міському пляцу колись один мій знайомий з артистичних кіл уранці натрапив на сплящого народнього артиста СССР, що мешкав неподалік, але майбуть засидівся допізна під чаркою, споглядаючи перехоже людство для своїх виконавських потреб, тай винувато заснув собі там таки, змучений, красіє таблиця з написом "Винна лавка". От не знав-би я тої бувальщини, то либонь завітав до закладу тай почав розпитувати: де саме стоїть у їх тая лавка й чим вона кому винна. Бо я, бачте, давно рішучо відкинув костура запомагальної московської й уже під чарами рідної поскакав далі на одній нозі, то часом перестаю тямити загальнозрозумілої й усе спитуюся по нашому розтлумачити. А так усе просто з'ясувалося: винову крамницю названо на честь артистично-народньої винної лавки. Винної й причинної в тому, що колись один творчий дід удома не ночував і спочив.

Мудерно-кодовано

 Гарма-дарма виробив слово "часовість": ніби треба до хвилозопиї. Що таке й не дочасне, й не тим-часове. Нам часове, одно слово. Й оце сидю думу думаю: а чи не приховує часовість у собі ще й якусь Չ-совість, мудерно кодовану?

Така зустріча

 Навіть видатні тепершні мовознавці, щось не подибують, а саме зустрічають у мові: либонь десь умовилися про таку зустрічу.

Український комп'ютер

 Дослухаюся: переклада-балака, що твоя машина, майже комп'ютер. Тілький такий комп'ютер — наш, український: тут його виробили оцими пучками й тут на йому тими пучками оце таке виробляють.

Українське страйкування

 Український страйк це коли працють люде без ніякої тями й умілости, т'але самі про теє не знають — от і виходить, що страйкують.

Овоч нахрапу

 Де-котрі люде запопадливо плекають у собі й урочисто дарують сьвітові самий-но дорогоцінний овоч нахрапу. Та ще й чудуються, як хто не їсть.

Не гребе

 Добрий городник ляже в землю як жадане добриво: з права, ввесь, чорними долонями сягаючи лона й надра. Тільки що дивом здивує переплазий кріт, що такими руками воно чомусь не копає й не гребе.

Земля ззіла

 Декотрі свого хову політичні оглядачі, як виявляється, несподівано добре потраплять тобі городникувати. Однак на тому не обмежуються. Хоч обрежна прадідівська мудрість театральним шепотом і підказує: "Знай, городнику, своє городництво, а до панських справ не мішайся!" А от із мене таки справді скромний трудівник, скромний навіть овочами тої вже праці. Тому найбільше люблю опікуватися гноївкою, чи пак гнояркою, термінологічно відомою в теперішньому просьвіченому народі як "компостна купа". Так іспитуюся примножити плодючість піскуватої в нашому садовому товаристві землі. Не дивуйтеся, добрі люде, що взяв піскувату чи що напитав її на нашій чорноземній Київщині. Просто чистили озеро, та й висипали купи не компостованого піску просто на рідні чорноземи, а ділянки тії, щоб не гуляли, роздали трудящим ув управу, чи пак ув обробіток. 

То вже я роками пораюся з тими гноярками. До сугною підсипають отої нашої бідної, піскуватої землиці, щоб було. І земля проглинає сугній, масно наїдаючись, ситчаючи й обертаючись на чорний родючий ґрунт, ґрунт мойого недолугого мужикування. Земля їсть — довго жує, т'але ззідає гуть усе. Городянин землі не друг: він її, неньку, все міряється на ложі придушити, заваливши крижаними камінними подушками й перинами. Одначе й там, під чавами, цямкає й чвакає ще жива по багатьох городянах (і гродниках земля).

Чужоземними мовами

 Оце довелося на перекладі читати вголос молитовні тексти ніби вкраїнською мовою. Я тих текстів критично не переглядав, бо не збирався використовувати. А тут, кажу, довелося, й заходився звично спотикатися на кожному московському слові, що не дуже то й штудерно та дбало прикидалося високого штилю церковнослов'янізмом. Ох і багацького його було такого! Та найприкрише вразило ненастанне "взивати". Давид, гадаю, таки волав до Господа, а ми так просто до Бога покликаємо. Проте ніхто не квапиться закинути в воду сокиру взивання, хоч узивати навіть людей що-найменше не ґречно навіть і в простомові. Пригадується Кулішеве: "Почали вони чужоземними мовами пишнитись, а свою рідну мужичою взивати."

Гарна звичка

 Звикла, що гарна. Відколи поклали в колисочку, на показ, усі зразу: "Ой, яке-ж воно гарнюсіньке!" Потім учасне воно гарно зробилося єю, красою. І так уже всьвідомилося. Де-котре иньше чи то пізно заквітувало, по довгій після немовлячого віку перерві, чи то саме таке непевне, все сумнівалося, а не має тих лотосу квітів блакитних на чистому денці душі. Як вони ростуть? Що собі думають? Так ми й не дізнаємо.

Це історія про

 "Підсьвітлювачі" почали правити: "це історія про те...". Не тема, не предмет, не річ — усе тобі історія. Ніби всі ціляють на історичну постать, геть із усього печуть історію. Чи то історія-оповідка, історійка-казочка? Щось не схоже: за поважні речі річ. Та й сама "історія" раз постає в постаті "ключової", відмикаючи якусь невидиму скриню — чи то Пандорину, чи то просто Хведорину. Одно слово, it's a long story.

Життя-буття

 Те, що зміст і змисл, истота житів'я (а не рація й не глузд, і не значіння) в самому животті, в його течиві й потоці, єднає нас із усім живим, навіть і з усією органікою. Та й неорганічне — можна в'явити собі брилу, що лежить і виповнюється своїм брилуванням, де є ваговитість лежіння на землі, живе тривання довкола й тисячолітня камінна ентропия. Цей зв'язок могутній, він у нас із твореним сьвітом, він дає нам бреніти в сьвітовій симфонії.

Дале-ж де наш стосунок до буття, до вічности, до Творця? Де житіє? Життя не дає відповіди.

Гетьте всі

 Заперечую геть усе й, до речи, гетьте всі!

Бурштиновий еон

 Чи настане по смерти бурштиновий еон? Чи буде він геть позбавлий часу для людини в бурштині? Чи то — могутня менть, чи повний еон дожидання остаточного сьвітового (а не просто людського) кінця згідно з Божим заповітом?

Неомірна можливість

 Життя дорогоцінне своїм чуттям можливости — не вимірюваної змоги, а неомірної можливости.

За життя

 Коли пишеш за життя, то головне питання: а коли його жить, щоб знати й писати, як за життя встигнути?

Споглядання й бачення

 Замісць споглядання свого Божества бачити задвірок свеї парахвії — велика біда, цього лиха тра тяжко боятися.

У життьовому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

Як життя?

 Років сорок не бачилися, не чулися, й от людина питається листовно: як життя? Що його сказать? Одним словом одповісти, то прозвучить як присуд, а як дуже довго розбалакувати, то надто марудно вийде. Як ти, життя, як там справді? Що доповісти — чи вже все, чи ще не все? Бо хотів бовкнути, що минуло, та якось роздумався?

Написано

 Часом перечитую власні, за дозволом мовити, твори й дивуюся: як-же воно тоді таке ловко написалося, чого зараз не пишеться, де воно в мені єсть, заховалося? Ніби не я написав, а, як сказали-б наші сьогочасні письменники, написано мною. От вами, скажіть, колись щось писало? Чи ви самі пишете?

В останню путь

 Завітав до вкраїнської народньої їдальні й, як то в мене за звичай, гарма-дарма причепився до подавальниці з холодником, що й досі пишеться в їхніх реєстрах "акрошкою". А подавальниця й каже на теє:

— А ми оце й пробували якось так писати певний час. Та й перестали.

Зрозуміло. Люде не тямлять, що воно таке, то ще, крий, Боже, перестануть замовлять. А торгувати-ж треба!

То що, компетентно реєструєм смерть іще одного безвісного нашого слова? Жуючи проведем ув останню путь?

Чого?

 Господи, дай мені щось, бо нічого не пишу. А читають-же, навіть і в Китаї! Силкуюся в'явити собі ту непереборну спокусу читати. І не в'являю. Он Україні й дурнісінько не треба, а вони-ж чого?!

Неактуальні

 Неактуальні письменники й мисленики терпляче дожидають своєї смерти, щоб хоч якось актуалізуватися.

З нулем у кінці

 З первеликою пишнотою перевидають Йогансенового романа. І дуже-дуже-дуже радять придбати. Бо то-ж колишнє, правдиво красне таке. А з його (з Йогансена се-б-то), як пригадується вченому, був колись превеликий перекладач і лінґвіста. В назві Шв-а-йцарію (нарешті!) переправили на Шв-е-йцарію. А от доктора Леонард-а чогось не виправили й лишили Леонард-о. З нулем у кінці.

Доброзвичайне мовлянство

 Виправляти людям мову не то нечемно, ба й неинтелиґентно. Дак а що-ж робити интелиґентові з своєю мовною, шануючи слухи ваші, культурою? Тому багато-хто покірливо переходить на суржик-мішанку. Щоб нікому не кривдно, а тільки народові. Бо народу вже нема, а як і є десь якісь недобитки, то їм, невченим із вищою осьвітою, мішанка за мову править: то вже irony is waisted on them. Як, власне, й grammernazism. 

Можці

 Бувають чоловіки, що так багато можуть, що через життя (впродовж) не встигають до ладу чогось навчитися й тому кінець-кінцем нічого не вміють. То страшна спокуса околові (чи, як теперки заведено казати, "оточуючим". А самим можцям і байдуже: далі собі можуть.

Чом тільки за чоловіцтво річ? А жіноцтво собі все й може, й уміє.

Business of being busy

Business of being busy — одностайна гідна відповідь на запосілість ШИ (вкраїнці вчаться вже говорити й "ші", та підупала мова таки трохи опирається тим просьвіченим своїм мовлянам). Дак от business of being busy. А ще й балакання в режимі off-line, бажано навіть геть бездротово, щоб уже ніщо не стримувало. Бо ШИ без дротів ніколи не зможе: десь він має бути, той хоч одненький живильний дріт.

Своя хата

 Мовознавці чогось так уважають, що наша мова дуже добре дається римувати-версихвікувати. А от як почитаєш наших поетів, то зразу бере підставний сумнів: дуже вже рідна мова їм заваджає своєю хатою.

Про безсрібників-безскоромників

 Мама ще по старому телебачуть, то вже й я, гостюючи, позираю на той екран, а, навіть і не дивлячись, то вже хоч слухаю. Старі, заслужені журналисті, вже навіть і відверто сиві, проте, звісно, жваві й гарні — а як-же! І мову мають... жваву, безперечно. Рясно притрушену якимись молодечими й суспільно-політичними маркерами, се-б-то москалізмами, англицизмами й полонізмами. Тим часом я собі ось яку думку гадаю: тридцять і три роки живиться людина власне вкраїнською мовою, просто кажучи, смашно її їсть, ніби намащуючи густий кав'яр на ріску чорного хліба, а вкраїнського опрічного слова, вкраїнського виразу осібного знати так і не бажає. Чи-ж воно не масно, не поживно? Чи-ж тільки воно бережеться й заховується про безсрібників-безскоромників?

Простоволоситься

 Чоловік уже скинув шапку перед сьвітом (хіба де-котрий іще потрапить їсти в картузі). І зробився чоловік не вільний, а навпаки ніби вічно присутній, ніколи не відпущений. Бо відпущений насуває шапку як гідність і нарізність свою. А так "він забув, де він, перед чиїм лице пристоїть". А таки шапкується йому, простоволоситься.

Хвилологів день

 Нині, подейкують, хвилологів день. Якого такого хвилолога-б тим повіншувати? Як ви знаєте якогось хвилолога, то знайте, що то не я.

Поступна дещиця

 Зробив абищицю — заробив дещицю. А дещиця — не абищиця. І в тому є поступ неабиякий.

Заразісінька теперішність

 Теперішні люде живуть тільки в "зараз".

Не журяться вони

 Століттями наші вкраїнці вживали виразів "не журися", " щось зажурився" на означення навіть просто заклопотаного стану, й менше — власне жури. Тепер-же ніхто не журиться, якось так переживають клопіт. Я от навіть і гасло виробив: "Хто живе, той переживає".

Про наїжджих

 Не смакують уже давні лакоти, ласощі, лягоминки, присмаки, смакоти, смакощі: сластьони, коржики, стовпці. То вже як закортить у Петрівку мерзлого, заживають туристичних львівських "смаколиків".

Очі покажуть

 "Чуже лихо за ласощі, а своє за хрін." Цю народню мудрість треба відчути на смак і вже в роті — дотик. Що-до ласощів, то важко дається абстиненція, стримання й піст. А свій хрін і так добре знаєш — нема чого розкуштовувати. То вже вдаєш, що й не чути його, того паління й печіння. Тільки очі вилазять і показують.

Сьогочасний космополита

 Коли наші пращури бгали в голову християнські ймення, то так уже по своєму закрутисто їх повивертали! А теперки їхній нащад іще по своєму викручує: вже не на вкраїнський, а на якийсь містечково-космополитичний копил.

З лихим чоловіком

 "З лихим чолвком і срати поруч не мостися, бо причепиться, що твоє гайно горем смердить." (З благім чалавекам і сраць побач не садзіся, бо ён причэпіцца, што тваё гаўно горай сьмярдзіць.) Ах, яка гіркота й ревність хвильової народньої хвилозопиї! Отак спроста сісти поруч — чи-ж не вияв то найвищого, наближчого, найтоншого до брата довір'я.?! А він виявився причепа, гризюка, з'їдитель, наругач, лихомовник.

Напханий пан

 Пан? Пан, визнає народ. І тут таки, похопившись, легенько додає : "Пан? Гівном напхан." (Пан? Гаўном напхан!). "Народе без чуття, без чести і поваги!", — картає Куліш. А ми що? Тож литвинська примовка. "Єдиний скарб у тебе — рідна мова."

Мовчаннєві відміни

 "Мовчить — як усравшися." (Маўчыць — як усраўшися). Виходить, не всяке народнє мовчання срібло-слово визнає за злото. Порожня бочка гучить, а повна мовчить. Але чим спотонову була повна та бочка? І від чого тепер порожня? Бо спершу гучала, а оце мовчить, як ніби...

До казки приказка

 "Крутиться — як собака сере." (Круціцца — як сабака срэць). Ах, як виразна картина! До речи, як поправно тут наголошувати: "сере" чи "сере"? Просодія рішуче вимагає закінчального "сере". Наша мова, на щастя, вміє гнучко рухати наголос, оздоблюючи крилатий вислів барвистим хвостовим пір'ям.

Багато теперки доводиться покрутитися, перш ніж хоч на копійку здробиш діло й діждеш утішного висліду, хоч посліду. Тому приказка саме до казки буде.

Приорані приоритети

 Ще з литвинського гепо-гайнового: "Корчма горить — у вогонь лізуть, церква горить — сраки гріють." (Карчма гарыць — у вагонь лезуць, церква гарыць — сракі грэюць.) Це, вочевидяьки, про перевагу матеріяльного над духовним. І образ огню! Духовний не гріє, а сивушний — запеклих не пече. А ще громадські першенства, по вченому — приоритети приорані. Прошу порівняти з українським толерантним: "Доброго й корчма не зопсує, а лихого й церква не направить." А поки порівнюєте, пригадуйте, що "всіх нас сира земля порівняє".

З навички

 Чудно бачити, як люде, втративши працю, однаково з завички страшенно втомлюються й тяжко сплять до півдня.

Отакого меду

 Де-котрі таємні литвинські приказки з калом змушують тяжко замислитися над цією темою, що вона дає безневинний лайливий вихід складним народнім почуванням. Ось подаю в легенькій своїй обробці, чи не здадуться комусь намісто звичної, та не звичайної в нас з діда-прадіда мішанки з московщиною: "Бжоли — погань, мед — лайно, ще й пасішник заодно."(Дрэнь пчолы, гаўно мёд. Гаўно дзядзька пчаловод). І поруч родиме, пристойніше: "Ледаякого бортника й мед ледачим пахне."

Яке широке перевсьвідомлення вічного творчого медяного чину! А спосіб вислову сприйняття — народнісінький. Одно слово, все як любить наша интелиґенція: всякого гівна по лопаті. А власне лайно, як той мовляв, ні смердить, ні пахне.

Реактори

 Чималенько таких людей, що в їх реакція передує акції, акція-ж їхня не передбачає реакції. Це рішуче суперечить уже крилатому, та від того не менш справедливому реченню про акторство, що "acting is reacting". Але з таких людей не актори, а здібільша реактори.

Ні теє, ні онеє

 Чи не випадає похвалити нашу мішанку ("суржик" по интелиґентному) хоч за те, що вона змушує повсякчас мати на гадці московськую мову? Бо коли забудеш тую московську, то як знатимеш, що твоя вкраїнська щось ні теє, ні онеє?

Великий геп

 Чую на презентації: "Тут у нас великий геп." Тут його й справді маємо: геп об заемлю, геп гепою, геп і бух-бебех.

Астрологіка

 Хто цікавиться астрологією? Всіма тим зьвірокругом: "овнами", "тільцями", "дівами", "близнятами"? То, скажіть, хто таки цікавиться, де там наші Бик із Бараном, де наша Дівчина, де наша Чепіга? Що, занадто по сільському виходить? Ну, звиняйте, бананів нема. Не знаємо, що таке чепіга? А хто того козерога бачив? Хай астрологія не стане астрологікою, дак нехай хоч зодіАк, зодіЯком буде. 

Старшини й підстаршини

 На Хрещатику, на розі Головпошти, вже традиційний куточок української історичної визвольности: цього разу вояцтво УНР. Чи сьвідомі нагадувачі про традицію, що вона, принаймні в розумінні мовному, надірвалася й умерла, бідна? Здаєтся, ні: терпляче пояснюють теперішньому, воєнної доби, вркаїнцеві, що старшинство — то охвицерство, а хто такеє те підстаршинство, то вже й пояснювати дарма праця. Колись давно покинули вкраїнити, щоб не налякати вояцтва й вояцтвом не лякати нікого. Далі йдуть усякі професії військовії: функції всі й далі тут, а назв — нема нічого. Все спершу помосковилося, а далі трохи англізувалося.

Обіцяне молочко

 Дівчисько сьмілко вдягнулося в білу майку, де саме на грудях красіє чорний напис "FUTURE MILK". А шо! На те вони й молодощі, щоб не боятися прийдешности, вірити в її щасливу пораду, що буде молоко, й вигодує воно щось хороше на вроду й на душу добре. Людям на втіху, Вкраїні на славу.

А мені чогось сумно зробилося — й не тому, що не мою увагу крадеться привернути той напис. Просто вже не маю я тої далекосяжної певности. Мо' й того, що сягаю недалеко. А сумніви беруть — підставні такі. Хоч-би не наврочити.

Почекай, маю, ще тобі вуха одшмагаю

 Тільки молодесенькі дівчиська довіряють маєві з усією молодечою ймовірливістю: перед лицем негоди мають їхні голісінькі не то руки, ба й ноги.

Просунутість у лапках

 Письменниця, як то в письменства за звичай, публицисто пише багато вільніше, "народніше", ніж у "красних" своїх творах. Звертається, як то й казав, до "просунутого" загалу (а ще либонь і просуненого, посунутого й посуненого). От слівце! Треба сказати "продвинутый", як усі говорять у Київі, дак коли-ж зась. Бо вкраїнська-ж таки письменниця. Просто бере модню "просунутість" у лапки (можливий наголос). Як ото комашка без лапок у лапках силку має, того й просувається. Т'але-ж коли без поступу. Тому ніхто не скаже, що комашка поступна чи поступова. А от поступні (проґресійні) елементи людства десь у загалі таки заховалися. Одначе одлякувати сам загал од письменства й його мови, тим паче в менть публицисту, аж ніяк не випада. Бо ми-ж трохи, той, посунені.

Нова міра віку

 Тепер за чоловіків передпенсійного віку ось як говориться: та він зовсім не старий, ще від війська ховається. Коли я на недовгий час виїжджаю за кордон, мандроване жіноцтво позирає зизом: такий молодявий, а, диви, втік.

Urbi et Orbi

 Щоб крикнути в вухо Римові й сьвітові вже не треба, важачи кволим міським життям, видиратися на підступні крівлі. Вдома на дивані скликаєш свій власний диван, де ти й халіф, і везір і решта можновладців. І грізно кричиш на сьвіт і Рим, поки не захрипнеш і не заточишся. Чують, так і знай! Тільки вдають, що не чують. А ти вдавай, що послухали: "Іде султан, покинувши в дивані башів і визірів широкомовних".

До неба не підскочиш, крізь землю не проб'єшся

 Принадую, що власне мій талант був хоч і срібний, лискучий, але без "б" й невеличкий такий. Нездібність, кажуть, сама продереться, а от талантові й помогти не гріх. Озирнувшись-же я довкола й трохи пождавши, надумав проломлюватися слідком за працелюбною нездарністю. Проте лазівка виявилася трохи вузька й, поки я там вився, де гадина пролізла, десь якось по заднім боці вивалився з задньої-ж таки кешені в тихий пісок мій ненаглядний скраб. А назад нема ходу шукати: тіло вже не те. От такий безталанний талан.

А лоб йому як у вола

 Дужий, міцний наш народ! Того й не забуває він широко вживати таких слів, як от дужак, дужінь, моцак. А от слів закрепа й дебелень щось не дуже чути. Перше либонь через мовний закреп, а друге — мабуть чи не через дебілів.

В саду вишенька вкоренилася

 Клясова сьвідомість — то закорінена заздрість. Клясова боротьба — то чинне заздростіння.

До пірнача

 До булави треба голови. А до пірнача треба напірнача.

Тимчасовість

 Тимчасовість — дуже важний вимір нашого теперішнього прожитку. Тому й совість на цей час потрібна якась осібна, опрічна — Тимча. І де відшукати того Тимка, чия вона буде?

Пересеління міст

 Харків тимчасово мешкає в Київі, сам Київ — десь у Львові. А мудрий Львів помандрував кудись ув обіцяний українським католикам город на горі. То ще добре, що душ не взяли з собою. Тимчасовість... а хіба буває тим іще якась часовість?

За туманами

 Ми так добре навчилися розпізнавати дур нашої жизности, нашого прожитку, так задивилися на той дур, так замріялися, що за дурманами, за туманами стало більше нічого не видно.

Такі наші жарти

 Пише мені: can u see me? Так, брешу, бачу. Бо бачу не його, а лиш його писане. Й додаю по нашому-ж таки: "треба писати you". І в дужках: (це такий жарт).

Зірки серед зірок

 Зореліт летить, ясно, до зірок. І в йому, ясно, зірки. В зорелеті, ясно, мало місць. Бо летіти далеко — аж до зір. І крізь терня космічне. То ще добре, що можна виходити в чистий космос і навіть повертатися назад до зорелета. Щільно причиняючи й міцно замикаючи за собою люку з лядою. 

І дотис

 Хтось просив за перекладаря 20 тис. Дуругий за перекладника — 15 тис. Иньший за перекладчика — 10 тис. Послідній за перекладача — 5 тис. І дотис.

Велика пиша

 Вона пишається, що причетна до врочистого, він урочисто пишається, що вона зробилася така пишновелична. Вони пишаються влад, як дві пишні рожі рясноцьвітні. Й іще ціле трояндове поле красіє, пишається, пахне й шелестить одбивком близької пишноти. Так здіймається під небеса велика пиша.

До пилосмоків

 Шанований од усього перекладництва перекладар просто зранку ділиться заплутаною десь у соціяльній мережі кумедною об'явкою: просять хазяї перекласти їм "іструкцію для пилососа". Аж зареготалося перекладництво — від великого до найменшого, від старшинства й аж до голоти. Проте ніхто не здогадався переназвати документ у "настанову до пилосмока". Просто не хочуть марудитися, того й регочуться.

Краса з добром

 Овихуючись од завчено-примусових жиченнів усього й усякого гарного (дня, вечора, то-що) я надумав додавати до дідівсько-традиційного відвіту ще невідомо звідки прилетілий крилатий вислів, трохи його принагідно вкраїнізувавши: "На все добре! Бо красі з добром єднатися повинно!"

У ролі дійової особи

 Роля особи в історії велика, правда тому, т'але особи в історичній ролі не конче бувають чи мають бути великі.

Повсякчасне пеклування

 Чого це всі тільки "піклування" та "піклування"? А ще одна, цілком словникова, відміна — "пеклування"? Хіба вона не доречніша? Чи-ж у нас не повсякчасне пеклування?

З трьох поправних

 Наша мова щедра на цілком тотожні своїм значінням відміни. Т'але з трьох поправних: "понеділками", "в понеділки" й "що-понеділка" — вкраїнець упевнено обере "по понеділках". І ще спасибі, що не "по понеділкам". Бо "по понедельникам".

Крайній мат ІІ

 Фахівець фахує, аматор — шахує. І виходить крайній мат.

Принц і ціп

 Юрко Тютюник (що самоправописом одрізнявся од двох письменних Тютюнників із однаковим іменем) не тільки своє прізвище (либонь у селі родина так писалася), т'але й важливе слово "принціп" уперто пише таки по свойому. А що: по московськи так не вимовиш і по польському не скажеш. А тут саме тра каятися перед Москвою, що "З поляками проти Вкраїни". По польськи воно, як і по нашому — "засада", от хоч і "zasada" візьми напиши. Тому Тютюник пішов на принціп. До того, був із його правдивий принц, майже як Василь Вишиваний. Тільки що просто від ціпа.

Пророк серед народу

 Шевченко — не такий, як ви, єсть. Хоч ошишачте його, хоч ошоломте, хоч заберіть од його пророчу патерицю. А в тому, в чім він такий самісінький — ви його не знаєте й не впізнаєте, як наіть пустити між народ із голеними вусами в півбарубоцьких сусьвітніх лахах.

AEI

 Emotional intellegence має, та не може замінити вихованости, ба навіть простої интелиґентности. На виховання треба поколінь, а на те вже нема часу, нема влади, нема ради. Теперішні покоління можуть, передаючи штахвету, хіба дати одне одному дулю на розпрощання. Простіше зразу покластися на artificial emotional intellegence, AEI: хай собі коло нас попанькається.