Понад ситістю

 У Горького "На дні" Сатинів монолог, де виголошується панегірик людині, отам, де "Чоловік — це звучить гордо!", починається словами: "Когда я пьянъ… мне все нравится. Н-да…", далі —"Выпьемъ за человека!", ще далі — "Работать? Для чего? Чтобы быть сытымъ?" і нарешті кінець "Человекъ – выше сытости!.."

От на те ми, власне, й п'ємо: щоб усе подобалось, щоб уявити, що можна не робити ("Покиньмо, куме, всяку роботу... Покиньмо, куме, всякеє діло..."), що можна не закусювати, бо чоловік, бач, вищий за ситість. Але не ширший, скажімо так.

Атлас і отлас

 Зимичка знов гниленька, то вже дуже розторгувалися крамарчуки тим, що вони помилково зовуть "кепками". Незнання плодить дурощі — й от уже всі намісць картузів понацуплювали кепські кепівські ковпаки. А з чого-ж зроблені тії "кепки"? А-а-а, кажуть, з атласу! З самого титана чи з атласу зоряного неба? Ні, кажуть, кепе, то тканина така, що й од зорепаду вбереже! Не вже шовк!? Так воно-ж по нашому отлас?!

Ясно, що ні, не шовк, хоч і китайка. То слова дуже любляться "красні": "кепка", "атлас". А воно якесь вічне що: яке небо над головою, таке й на голові під небом — нейлон, чи як його.

Загублений сьвіт

 Учора вже так пізненько в мене під вікном тихого родинного готелю якісь дорослі діти чужих народів завели сварку спільною для них московською мовою. Власне, то була не так московська мова, як московщина, то-б-то майже суцільна матірщина. Сказано-ж, сварка. А лайка — не бійка. Лайка в них таких замісць бійки, бо йнакше мусіли-б, як ті казкові лицариська, битися від рання до смеркання, 

Науживанішим із окремих нелайливих слів було "брат": я так ізрозумів, що ті двоє були одне одному "брати", а от якийсь третій був за "брата" тільки одному з двох — через те й катавасія. Ну-у-у, скажете ви, історійка нудна, звичайна. Правда тому. Але я трохи зворушився, збагнувши, що ми живемо з ними в різних сьвітах. Вони — в тому, де все ще рясно на оте, хоч яке нещире "братерство", а я — в тому, де "всі люди доброї волі" всяке таке чоловіцьке "брацтво" вже рішуче одкинули задніми ногами.

Два Різдва

 Маєм Новий рік між двома Різдвами: допіру було й уже зараз буде. Як брати з-богословська, то воно, здається, виходить слушно: раз Христос народився, то ми вже живемо в Його Різдві. З цим і крамарі погодяться: вони-б оту позлітку намісць злота цілорічно на приніс подавали-б і продавали-б.

Скерування

 У Галичині знайшли вихід із глухого кута з заміною осоружного щиро вкраїнським лікарям, ніби підступно московського "направлення". Від дієслова скеровувати можна утворити три зразки чину-стану з закінченням на "-ання": скерування (недоконане), скеровування (повторюване) й скеровання (доконане). Лікареві, звісно, вільно скеровувати. Але в нашій мові когось до когось таки можна "направляти". А ще "справляти", "напроваджувати". Але яке тут запропонувати коротке слівце без нелюбого народній мові "-ання" чи "-ення" на кшталт "відряду"? Не готовий сказати. Одно знаю, що вкраїнська мова, добираючи слів на "-ання, -ення", воліє подавати їх не як субстантиви (граматично), а як стани, висліди чину чи відволіклі (абстрактні) тями. Тому вирозуміти "скерування" можна, але чого-ж не "скеровання", не "справлення", "напровадження" чи знов не "направлення"? Переконливої відповіди на це питання для себе поки не бачу.

Як опрядені

 Може де-кому з християн це буде прикро, але кожному з нас повинно зробитися сьвятим. Виходить, життя — то проща, похід до сьвятині. Які-ж у тім поході перепони, перешкоди, притичини? Та як на прощі: та сама наша дрібничковість, дріб'язковість, дурничковість. Зупинився перевести дух, трохи маршуєш на місці, а вже на тобі понаростало всяких ракушок, скойок, черепашок. Великі гріхи — то трагедія, а в нас — ненастанна побутова драма. Т'але-ж та драма болить так, як не болітиме готовому на муки трагічному героєві. Зате й не приречені ми: просто оплутані, наче опрядені.  

Наступний день Помпеїв

 Де-які людиська знайдуть собі привід до втіхи хоч і наступного дня по Помпеях. От і в Трускавці, нашій санаторійній, полишеній од Риму Картагені: місто-привид, висхле джерело про спраглих, стражденні люде силкуються куруватися на руїнах акведуків і віядуків, страшенний піст, снігу-морозу нема ні крихти. А вони, рум'яні від щастя, знай собі сьпівають і гопцюють, ніби погани на кістках.

Мовне чуття

 Иноді встругну якесь слівце й уже думаю, що нарешті сам вигадав. Коли-ж, пошарудівши по шухлядах, є таке слово. Мовне чуття називається: і не відаєш, і ніде не чуєш, а передчуваєш.

Сніговик

 Гарна мертвецька оповідка (ghost story) в мало знаної серед теперішнього читацтва гамерицької письменниці Лоретти Беров (Loretta Burrough). Зветься та оповідка "Сніговик" (The Snow-man). Писана вона року Божого 1938 (це саме після мертвецького 1937-ого). Письменниця почутила хвеминистий Zeitgeist і написала свій твір до теми "Як вона пробувала перебути зимові вакації". Пробувала, бо, як воно ведеться в мертвецьких оповідках, не судилося.

Героїня геройськи розривається між двома чоловіками: старим (булим, холодним і нарешті просто вже неживим) і молодим (теперішнім, гарячим і, звісно, поки живущим). Присутність-наявність живого чоловіка письменниця віддає дуже тонко — письменник-дядько, хоч-би як прикидався, ніколи так навіть не відчув-би. Тілесне наближення коханого нагадує засьвітлену сьвічку, що з'являється перед очима, теплом тягнеться до рук, одганя холоднечу, що сидить у підступній, мертвій темноті.

Хоча оповідь майстерно вдає з себе реалістичну, побутово-дрібничкову, вона вся (аж до смерти) протята символізмом. Поживи не то що з другим, а хоч і з третім-четвертим чоловіком, а така пригодонька не пригодиться. 

Судіть самі: подружжя свариться через коханця, свариться тяжко, брутально, як це буває по давніх буржуазних родинах вищої кляси, а наступного ранку, "як то в них було за звичай", рушає в швайцарські Альпи видиратися на скелі. Не те диво, що гори швайцарські (не в Скелястих-же їм поневірятися), а те, що після гострої хатньої моркви, надумали подружжя повисіти над найстрашнішою льодовою розколиною.

Однак, запевняє нас заціліла жінка, з їх обох були дуже вправні, спритні альпинисті. Вона, як і годиться жінці, — попереду, в уже безпешній високості. Він, старий, крижаний, осоружний, але меткий і певний аж до Тарасової Бульбиної люльки, затиснутої над прірвою в лещата нищівних щелеп, — у єї під ногами. Подивившись-же жінка згори вниз на свого зменшеного чоловічка, завважила в його очіх перший переляк і так собі подумала: "Я вже не твоя, а ти мій навіки!" І перетнула линву.

Мовчки, не випускаючи дорогої люльки з захололих зубів, покотився мрзлий людець стрімким схилом льодівця в своє крижане пекло. Урядовий швайцарський звіт був утішний: "Ваш старий, як той сніговий комарик, забився в таку льодову шпарку, що в ній і рятувальники ще дна не бачили." Пропала люлька!

І от новорічні сьвята вдвох із удруге суженим-нерозгуженим. Парка просто собі, по людськи, одпочиває. Умовини майже спартанські, але тепло й затишно. Молодий дає молодій розвіятися по ліквідаторськім струсі од викиду старого: перед ними нове, молоде життя.

Коли-ж це суне сніговик із люлькою в задубілій пащі. Ну, гадаю, ми всі здогадалися. Така її доля. Бо "добра не жди, не жди сподіваної волі". Та це вже поза межами всяких чоловіцько-жіноцьких стосунків.

Молоді гроші

Уся біда наша в тім, що не маєм ми в Україні, так звуться, старих грошей. Багатії наче встигли постарітися, а їхні гроші ще дуже молоді, навіть вуса козацькії їм не ростуть. Страшно подумати, скільки люду має вмерти, поки ті гроші постаріються.

А молоді гроші — як молоде вино: п'єш його й не нап'єшся, й хмелю не почутиш, поки не звалить із ніг. А з другого боку, вони як крадені. Ще добро, як у кого й справді хапані, знають такі, за що караються, але-ж і в решти та грошва наче поцуплена.

От я собі трохи зароблю, а витрачати жаль: ніби не своє на себе тринькаєш. Купиш трохи харчі й їси, як пес: похапцем, озирючись на людей і собак, не чуючи ні втіхи, ні смаку — тільки погінь.

Як розповів зірка

 От ми й діждали, слава тобі Боже, що помирилися граматичність, логічність і дух український мовний. Бо читаю: "Як розповів зірка..." Браво, ще! Відроджується нам мовне чуття, не всюди-ж йому скніти-нидіти. "Як розповів зірка Микола, сусіда нацькував на його собаку, а собака той що: не вір, бо то зьвір — як не вкусить, то злякає." От уже маєте, журналісті друзі, цілого зірчастого дієписа — лишається тільки сподіватися, що обійдеться без зіркової хороби (сказу).

От ми, браття молодії, маєм у своїй мові слова "сусід" і "сусіда", та ніхто-ж не кривдиться з чоловіків, як на його скажуть "сусіда": морфологічно воно й на жіночий копил, а логічно ми знаєм, що Микита — то він, а не вона. Вона — то геть иньше: "її зовуть Нікіта" (La Femme Nikita).

І ми не вимагаємо, щоб нам обтяли "зірку" й зробили з єї маскулятив "зірк". От про що, власне, розповів зірка, а вже як — самі знаєте, що вони говорять.

Рівнобіжність

 Тільки перекладач-синхроніст живе в омріянім "тут і тепер" (hic et nunc) — то єдиний приступний окцидентальній людині синхрон суб'єкто-часо-простору, ота наша рівнобіжність. Але в не своєму — в штучно видушеному з нічого житті.

Незадерті бороди

 Колись на чоловічу смерть казали гостро: "бороду задер". І щось у тім було горде, поважне: мовляв-же народ — "хоч на споді лежатиму..." От задер він бороду, лежачи на споді життя, відвернувся від сьвіту, вп'явся в небо невидющими очима. А якими ще очима можна правдиво затопитися в небо? 

Тепер-же й бородань бороди не задере — чогось так не задирається.

Зарозуміло

 Я пишу за-розуміло. Розуміло давно лишилося позаду, розуміло мене вже геть не цікавить, розуміло нічого не зрозуміло, розуміло набридло просто до смерти. Тут, у за-розумілому, силкуюся щось одкопати, тутечки вся хвилозопия.

Панські кайки

 У трускавецькому списі страв знайшовся куток і на панкайки: я зразу здогадався, що то не німецький замок, а щось їсти, либонь млинці. З замком таки вгадав, а з млинцями — ні. Принесли оладки — пухкі такі, легкі, чужі, не наші — словом, панкайки.

Пуцуємо

 Дуже гарне галицьке слівце "пуцувати": навіть нетямущому віддає суть. Чистимо, доглядаємо, плекаємо — а виходить чистий тобі пуц.

Два таких гойних

 Моє значіння на слово гойний — тільки те, що від гоїти. "Гойний"-щедрий — то не моє. Щедрого-гойного не сподіваюся, а от цілющого дуже треба.

Його гумор

 Його гумор зробився геть невидимий: що-разу мусить пояснювати невидющим, що то він, мовляв, сьміється. А невидющі кругом заледве не всі, хіба кому здасться коли, що він чи не згнущається. Отакий гумор невидний — дуже сумно, що самому, одному весело. Оця відрубність од сьвіту в радощах — тільки сльози.

Без досьвіду

 Підсумовую життя. Ще воно не минуло, т'але вже їде, як той мовляв, із ярмарка по розторжі. Торохтить порожній віз: усе порозпродував, а нічого не купив. І капшук не брязкає, а злітає, легкий-легкий. Як виряджали базарювати, запевняли, що вский досьвід, не тільки добрий, але й лихий — то попитний крам. Коли-ж ні! Та й який досьвід? Срібла-злота зроду-віку не було, а мідяки на виїзді з базару обернулися в череп'я. А на в'їзді в двір — у попіл. Вибачайте, спадкоємці, немає досьвіду — не вторгував.

Речова торба

Вчора збирався до Трускавця в тому самому гуморі, що й герой Алджернонової Блеквудової оповідки "Речова торба": той теж прийшов додому геть ізмучений од роботи, почав недбало пакуватися, пережив уселякі жахи, не спав ніч. Але навзавтра його в Трускавець одвезли та й заголили в одпочиванці. Та про теє взавтра в оповіданні нічого не сказано, бо це вже не жахи, а щастя по жахах, а таким читача не зацікавиш: то як речова торба без шибеника.

Моє Комбре

 Трускавець — то моє Комбре. Я навіть і Пруста сюди привіз, щоб він подивився й зрозумів, чого я не він. А десь і пожалів. А десь і позаздрив: тут, у Трускавці трохи підлікуєшся й можна далі геніяльно жити.

Прийдущі спомини

 Подивився найостаннішого Бонда: Данило Брила помирає там од фізичного й нервового виснаження. Що-ж, прийшло його до його. Звісно, Бонд повернеться до глядацьких кешень — буде він знов молодий і дужий. І дуже вже мужній красюк. Але таки смутний-невеселий: занадто багато всього було в "попередніх житках", згадаються всі ті жінки-дівки-молодиці та ще й з чоловіками. Й уже в лице потомним зустрічам позиратиме він порожніми, сумними очима: оцього я вб'ю, а цюю покину. Хіба й не всі ми так? Такі вони житки й смутки малесенької людини, що вийшла з невидимої чужої шинелі.

Не таківські

 Знати нашу мову й не критися з тим — неподібний вибір. Од сьогочасників дістанеш зневагу, зневіру й знехіть. Але-ж не всегромадське банітство, не голод, не тюрму, не смерть! Просто ти зробишся невидимий. Де-кому це здасться гірше за муки. Та ми-ж не таківські.

Моя капелюха

 Як кров, спливає рік — перед яким-би паном скинути свою капелюху? Щось не дуже вона мені капелюшиться...

Хіба любов

 Тепер настала чиста доба: не можемо лишити дітям ні статків-маєтків, ані здоровля-сили, ні знання-мудрости. Бо що ми знаєм? Що ми маєм? Хіба любов...

Навчив

 "Христос навчив нас жити в страху й тривозі", — це-ж хто такеє, чи не Кьєркеґор був сказав? Ой, навчив, учителю, ой, навчив! Неначе віхоть палає в нічнім, таки зимовім, іще не потеплілім од змін степу...

Грушки-яблучка

 Саме слово "фрукти" вже смакує чутливому вкраїнцеві, як той плястик, що в йому вони бувають сповиті. Не одхрумкалося теє слово на вкраїнських зубах, не одплямкалося на їхніх устах. А слівце-ж споживче, повсякденне. Не встигли тії "фрукти" спекатися надокучливого "ф", не сталися ріднішими "хрухтами", чи що. Та й зайві вони, тії фрукти, до овочів. Ми ще вчора їли садовину й городину, а від них овочі-плоди. А вже тепер доводиться знехотя напаковуватися овочами й фруктами.

Наші презентації

 Ще чи не десять років тому один учений (не в без'язикій хвилології, а в технічних науках) чоловік запевнив мене, що людство вже років щось із тридцять нічого нового не винаходило: всі винаходи були відомі, просто коли забракло кебети, зоходилися впроваджувати вже понавигадуване.

Й ото тепер оте впровадження стало для геть непричетних до технологій за прокляття довічного вчіння. Більше-ж учити нічого: ми без кінця до чогось під'єднуємося, щось прочиняємо й показуємо. Нам тяжко з технологіями, а технологіям лекше без нас. І там, де нас не буде, вони стануть совсім щасливі. А нас висадять у якусь віртуальну пісківню, де ми будем із відеречком і лопаткою ліпити пасочки й показувати одне одному однаковісінькі пасчані презентації.

25-е грудня

Ніхто не зна, коли календарно народився Христос. Для нашої віри таке важливе Боговтілення, т'але-ж істрична його дата нам невідома — це ще одна прихована від нас таїна. Зоря, що тоді засіяла й відтоді засьвічується нам на Різдво, була не астрономічна зоря. Й мудреці, що пішли шукати за нею, були астрологи, не астрономи. Тому докладне з'ясування наших календарів навряд чи що дасть у наближенні до Бога. Спершу з'ясувалося, що воскрес, як воскрес і чому воскрес, а тоді вже постало питання: а як-же Бог народився? Та вже пізно було вичитувати по календарях.

А таки треба нам якогось дня напружитися так, щоб пережити досьвід Боговтілення. Цілий рік дожидаємо першої зірки, дванадцяти страв — аж коли об'ява: Христос народився! Знали, чули, що Ся рождає, а якось трохи поминули.

Тому добре, що всі достеменно, напевно знають: сьогодні 25 грудня. Це, здається, визнало ціле людство. А коли, якого числа

"в темну ніч ми зібрались громадкою йти

так поважно, немов у пригоді

мали стати кому, а проте без мети,

ми дивились на зорі, та й годі..." —

то вже друга річ, не так ясно відома.

 

За неперевершеність

 Читаю у самій "Вікіпедії", що в нас NN — "неперевершений стиліста" свойого покоління. Бідне покоління, бідні замурзані стилісти! То хто-ж у них перевершений?! 

Думочка

 Ой, леле, диви: аж двієчко вподобало! А це-ж у мене кохана дитина — ночі безсонні, дрібнії сльози! То й що, що воно — дух тільки, думка, душка мала? От уявіть, що ви своє рідне вивели — чепурне, пещене, а вже розумне яке манюнє! — а ніхто й не оглянеться. А як озирнеться, то бодай-би й не дивився.

Як у віночку

 Вельми шаную, коли хтось і в сьвято, і в будень по своїй хаті гарно ходить і діточок водить. Але вітаю ті здобутки дуже вже здалеки. У нас, на правду сказати, воно все якось натуральніше.

Колений лоскіт

 If you prick us do we not bleed? If you tickle us do we not laugh? If you poison us do we not die? And if you wrong us do we not revenge? "Як нас штрикнути, чи не плине кров? Як лоскотати — чи не б'ється регіт? Як отруїти — то чи ми не мрем? А як іскривдити, чи ми не помстимося?" Старі як сьвіт оці слова — хіба де в школі блиснути недоречною ерудицією. Але-ж знаходяться ближні, аж облогові сусіди, що не читали, на знали, не тямяли — й от уже вкраїнці знов іспливають кров'ю від коленого лоскоту, регочучи, мручи й відомщаючи водночас.

Аж ні

 Новісінький, аж блищить, доктор хвілологічних наук ув емоційнім запалі вживає пекучого, як улучна куляга, виразу "ан ніт!". Скільки треба вчитися, вчити, читати, писати, щоб утямити, що воно по нашому просто "ба ні!"? Чи всі вже знають і тому кумедно, коли вчена людина отак ненауково присне? Чи вже воно таке перетовчене від опонетів на марудних оборонах дисертацій?

Не сам-один

 Нині народився один славний працедавець. Слава Богу, що, хоч і не сьогодні, а якихось иньших днів, понароджувалися ще де-які. Бо якби знайшовся тільки цей, я вже досі простягав-би руку чи навіть і ногу.

Що подається

 Оптимістий, песимістий, ентузіястий, саботажник — такий уже вродився. Тому на всі ції стани маєм чужих слів велику силу. Бо свого слова знаєм мало, то вже прикладаєм його тільки до постережених унутрішніх змін: здурів, змалів, заскнів і всяке таке иньше, що подається, піддається, падає.

Словами

 Недобрий письменник пише словами, добрий — мовою. А як уже духом — то самі знаєте.

Мушиний володар

 Сам я писати геть аж ненавиджу. Тому тяженько заздрий на тих, хто багато й до ладу пише, хоч і не вміє. Може того й любить без муки, що не вміє. Це як хтось уже зовсім без слуху, а все знай сьпіва.

Ні, то могутні бігуни. Кортить пробігтися поруч із таким стаєром, скільки стане духу, а стане лиш до очей добігти-поглянуть: чи не знемігся, не напнувсь? А очі сталеві — де воно тобі знеможеться? Як циклон! Усі слова, як ті мухи, несе — ні однесенька не втече, не спитає, чи тут у нас рій чи буревій. І чого ми всі чужі такі. Бо ви волею крицевою приневолені!

Перепрохання

 Я сам починав перекладати, геть не знаючи мови — то був чин зухвальства й невігластва. Тому всім прощаю. Але вже переслуховувати, а тим паче читати — даруйте.

Новини мікрокосмонавтики

 Urbi = orbi, отака формула. Orbi ми оглядаємо з нашого urbi. Космос маєм не орбітальний, а урбітальний. Космос є тільки в тому місці, де його й винайшли, знайшли й заховали: в місті-городі.

Однак, проти античних часів, ми вже трохи обізнаніші: знаєм, що наше містечко — ніякий космос, а мікрокосм, і ми в нім — мікрокосмонавти. Ми вилітаєм у своїх капсулях, як пігулки падаєм у городовий рот: харчова додача містові на що-день. Стріляємо, як набій без капсулі: он-оно полетіло. Чи далеко наше подоріжжя? Та тут близенько десь розкотимося, розчинимося...

Я українець

 Я — українець: од держави де-що взяв, але ніколи нічого не сподівався. Я — українець: од мене держава де-що взяла, т'але ніколи нічого не сподівалася.

Не ориґінал

 Панотець на сповіді дав на здогад, що я в гріхах — не ориґінал. Звісно, оригінал я тільки в тлумаченні — на власну користь.

Наплакав кіт

 Серік я написав — кіт наплакав. А де ви бачили плакучого кота? Вони вдають, що споглядають людиськів, а тим часом глибоко переживають їжу. Я, чоловік, наплакав ціле марсіянське море, але шурхоче тільки сухий пісок: дуже вже сонце. Чи що це було? Місяце, ти? Від Венери я надто вже далекий...

Поважний "ізм"

 З діягнозою трудоголізму, ось уже третій день я не роблю. І зовсім не кортить! Можу, коли хочу! Без чарки таки важче, то поважніший "ізм".

Чутність

 Коли я слухаю красну музику, мені здається, що я маю якусь слушність, що вона, як риба, тріпоче на моїм гитарнім удлищі. А яка там слушність — чутність та й годі...

За народ

 "Народ" — це-ж тепер до купки звертання, хіба ні? Чи можна припустити, що з усією народницькою відповідальністю звертається до народу все це підліткове кіно? Народе, агов! Мовчиш? Знаю, я сам у твоїй могильній тиші...

Нещасний рік

 "Нещасний рік, як умре прорік..." І звідки вони знали — народ? Чи-ж то не вони замучили всіх наших пророків по найгромадськіших місцях? Але якось сказалося. І серік мабуть-таки вмер якийсь важливий український прорік. Ми просто не дізналися, бо нам байдуже до пророків, але-ж відчули — нещасний рік. І, як усе нещасне, сповнений до щастя безглуздих намагань.

Ув обороні

 Редакторське діло геть безнадійне: стояти, боронити, навіть як чуєш за спиною абсолют, віриш абсолютові — т'але-ж усі нападники бачать, що там пусте й кидаються не руйнувати, а мурувати.

Ганчар

 Стою на життьовім базарі, давно стою. Горнців, горняток, просто горщиків ніяк не поспродую: видзвонюють, слухають і беруть лиш голоси.

Пустячина

 Мої жнива на культурницькій ниві пустяковинні й зовсім невинні. Тим-то й випадає мені скромно красіти непомітною, тихою интеліґентністю.

Де який письменник

 Письменник де-який що хоче ззість і потім десь накладе свого. І зовсім не сором — це-ж так натурально. Вони, такі, в душі — редакторове, а надто як трапиться ще й поет. Переписують, бо хто-ж потрапить письменніше списати, як письменник? А поетичніше, як поет? Гріх і подумать. А перекладати перекладене, балакати мовленим — ані трохи не гріх. А нетямущі люде брешуть, що плагіят. Геть і слово якесь не наше! Це пересьпів — от як приміром хтось собі сьпівав, а ти приступився й творчо плюнув йому межи очі. Ще й додав розгонистого, виляскуватого акапельного по пиці ляща.

За лукавство

 Письменство лукавить. У житті-ж воно як? Душевні питання без відповідів, душевні оповідки без приконеччя. У нас тут вічних, гартованих питаннячків мало — здебільша прості, немудрі, т'але-ж куди нам їх розв'язати —  ходимо зав'язані вузликами. Величаємо їх "проблемами", а які з їх праблеми? Аж самі вузли стидаються, що такі вродилися дрібні ґрундзюваті. А ми на них — Аполон, Венера! Ну, хіба не ганьба? Тим часом приємно вичитати в гарній грубій книжці, як хтось мучиться, не мігши дати ради з якоюсь великою смертю чи там любов'ю.

А історії наші які? Обтріпані, обірвані, без кінців і навіть початки десь пообпадали дорогою — вплутані ми в наші історії, халепи вони в нас усі.

Од мізантропії

 Треба було на старощі запасатися добрістю — було-б як знахідка. А тим часом власна доброта занепада, мина. І чим доведеться боронитися од неминучої вже відлюдности?

Пекучі питання

 Пекучі питання стали й стоять на черзі дня: їм самим не пече — то черзі дня. Т'але й черга дня — не жива черга.

На черзі дня

 Усні перекладачі — дуже доречні люде: вони думають і говорять тільки те, що чують од иньших. І то не все.

Кожуха нема

 "Натуральна овчина" — де, в кого, як? Це ненатурально! І чия вона буде? І слово кожнеє, яке єси прорік, смутить нам буде серце бідне... А де-ж, шановне кожухарство, мій смух, хоч смушок?! От вам і зима: кожуха нема, чоботи ледащо, — і йти нема що.

Наш норд-норд-ост

 Словами Гамлетовими, гетьманичевими, данськими: I am but mad north-north-east. When the wind is southerly I know a hawk from a hand-saw. От-же-ж і ми дурієм од того московського вітру. А як подме культурний нижняк-полуденник, уже якось одрізнимо людей од иньших зьвірів. Таж коли в нашій землі норд-норд-ост — то й літній, і зимовий мусон.

Щасливі качата

 Відносна письменність — річ дуже болізна: це така глибина, де вже добряче видно, де дно, але присмиком бракне повітря й ти легко, порожньо випинаєшся на поверх, до всіх щасливих качат.

Наукуватість

 Так ісклалося, що будь-яка наукуватість, "ученість", "интеліґентність" у нашім мовнім штибі зразу вціляє, як-би влізти в московські шати — зовні кумедно величенькі, зате небезпешно тісні під пахвами, на горлі й у кроку.

Приявна слушність

 Як легко тепер мати слушність! Суспільство дає її людині в одчуттях. Як легко і як безглуздо! Слушність — нікчемниця, безвартний крам: крамарчуки бігають за перехожими непокупцями й спитуються нишком упихнути до кешені чи хоч торби якому неуважному.

Не відпуска

 Символізм — дуже важна частина нашого живоття. От іде від тебе гість, лишає мотузку, вірьовку чи шворку, а ти думаєш: то мені повіситися, підперезатися чи що підв'язати? Він свого символа просто забув, а тебе гадка не відпуска.

Повчальний дар

 Тичинине "Чуття єдиної родини" — чуттєвий приклад того, як у єдиній людській родині можна геніяльно думати те, що загадали. Це суто поетичний дар, дуже корисний і повчальний нашими часами.

Як чудово виглядати

 Головне в нашім житті — чудово виглядати на сьвітлині. Тому ми їх так багацько робимо: десь на якійсь щось і вигляне так чудово.

Із корінням

 Людей з українським корінням знати зразу: коріння є, а землі нема. А що таке коріння без землі? Голе, потворне, потойбічне гілля.

Утрачений дзень

 Я втратив свій дзень. От поки не загубив, навіть і не знав, що в мені той дзень є. Чи знає дзвін, що в йому є дзень? Аж ніяк, поки не заглухне. Життя було — чистий дзвін, а тепер без дзвону. То починаєш розуміти тих, хто посеред твого безладного веселого бемкання, тяжко жалівся: I lost my zen!

Щоб не мовчати

 Учора змушений був послухати молоду лекцію про пам'ять. Над дзюркотливим струмочком надоб'язкового розумування сивим голубом буяло слово "спільнота". Без "спільноти" тої вся розмовонька-б розлагодилася. "Спільнота" силкується повиганяти з мови "громаду", "товариство", "спілку", "гурт" і навіть "кумпанію", бо так аж-аж її, "спільноти" тої, нам треба. Приблизно так чинять усі модні интеліґенцькі слівця: женуть-виганяють.

Але мова, згадалося, то не лексика. Треба було щоб вона нам стилістично, синтаксично, фразеологічно так коли не вмерла, то завмерла, щоб уже "не тямить голова, що язик лепече". Й уся та нетяма, й усі ті нетями снують і снують свою пряжу, нагортаючи на голови вовну — щоб не бачити, не чути, т'але-ж не мовчати.

У господі

 В господі тій і комин, і камін,

І стільки мін і ще раз стільки мин —

Лиш міни сновиґають угорі,

А мини залягають до пори.

І стільки в тій оселі пильних змін!

Як кін, довкола комина камін 

Кружляє, бо ховає прикрий знак,

Що вчора коло його хтось укляк.

Як закаблуки цокають чарки,

Каблучки в пломінь скачуть із руки —

А гостра стежа бачила усе

Й знаття-сьміття із хати понесе

Надвір, де сьвіт на місці хатніх змін

Лиш чорний комин бачить і камін

Як позіх часу, що твоє ковтнув,

А бреше, що не чув, як проминув.

Без смаку

 Журналюки не читають словників, бо їм дуже вже ніколиться: треба встигнути відквасити слово, поки воно саме не луснуло й не одубіло з натуги. Мова зматчіла коло свеї простоти, то й не треба марципанів, бо в самого кухаря нема до них смаку. 

Манія

 На перекладаря чигають дві манії: манія напастування та манія величи. Переслідуваний комплексом меншовартости, перекладник біжить, аж поки не добігає місця величи, де вже все помальоване гамівною манією.

В живі очі

 Иноді від безглуздого, але глузливого коментаря почуваєшся макоцьвітним, як той цар Лир. Або як хвилозоп Сковорода, що, купуючи каламаря й чорнила на безсмертні пісні, здибався з п'яною перекупкою й мусів послухать ущипливої правдоньки про те, як і чим він живе на сьвіті.

Багато крапок

 У моїх твориках сила рисок і рисочок. А от ув ангелянський пунктуації той розділовий значок сливе ніколи не потрібний — як у нас крапки, багато крапок: тільки там, де ввірветься тобі нитка, не знаєш, як далі провадити. Так я й справді не відаю, т'але, вкраїнцем бувши, не крапаю чорнилом, а виставляю різкі списи.

Як той кінь сліпий

 Рима, хоч яка плохенька, а, диви, гнуздає глузд, як сліпого коня. Як той кінь сліпий, оре прозу поезія, вивертаючи велики скиби вже аж на межі.

Не вмачаючи ніг

 Можу глибоко зануритися в людину. Але доводиться зчаста пуринати, то вже звик, коли можна, походжати пісочком-бережком навіть не вмачаючи ніг. 

Умирати зась

 Уже шостий день груднюю й мало-б щось статися. Нема відпочину, бо не було трудів. Коли-ж тут не вилуплюється спогад, не віє поетичним надихом. І між двома стовпами подвійно порожніх воріт стоїть хазяїн обійстя, вигляда на вулицю. А там усе те самісіньке: людоньки живуть, бо вмирати зась.