Сніговик

 Гарна мертвецька оповідка (ghost story) в мало знаної серед теперішнього читацтва гамерицької письменниці Лоретти Беров (Loretta Burrough). Зветься та оповідка "Сніговик" (The Snow-man). Писана вона року Божого 1938 (це саме після мертвецького 1937-ого). Письменниця почутила хвеминистий Zeitgeist і написала свій твір до теми "Як вона пробувала перебути зимові вакації". Пробувала, бо, як воно ведеться в мертвецьких оповідках, не судилося.

Героїня геройськи розривається між двома чоловіками: старим (булим, холодним і нарешті просто вже неживим) і молодим (теперішнім, гарячим і, звісно, поки живущим). Присутність-наявність живого чоловіка письменниця віддає дуже тонко — письменник-дядько, хоч-би як прикидався, ніколи так навіть не відчув-би. Тілесне наближення коханого нагадує засьвітлену сьвічку, що з'являється перед очима, теплом тягнеться до рук, одганя холоднечу, що сидить у підступній, мертвій темноті.

Хоча оповідь майстерно вдає з себе реалістичну, побутово-дрібничкову, вона вся (аж до смерти) протята символізмом. Поживи не то що з другим, а хоч і з третім-четвертим чоловіком, а така пригодонька не пригодиться. 

Судіть самі: подружжя свариться через коханця, свариться тяжко, брутально, як це буває по давніх буржуазних родинах вищої кляси, а наступного ранку, "як то в них було за звичай", рушає в швайцарські Альпи видиратися на скелі. Не те диво, що гори швайцарські (не в Скелястих-же їм поневірятися), а те, що після гострої хатньої моркви, надумали подружжя повисіти над найстрашнішою льодовою розколиною.

Однак, запевняє нас заціліла жінка, з їх обох були дуже вправні, спритні альпинисті. Вона, як і годиться жінці, — попереду, в уже безпешній високості. Він, старий, крижаний, осоружний, але меткий і певний аж до Тарасової Бульбиної люльки, затиснутої над прірвою в лещата нищівних щелеп, — у єї під ногами. Подивившись-же жінка згори вниз на свого зменшеного чоловічка, завважила в його очіх перший переляк і так собі подумала: "Я вже не твоя, а ти мій навіки!" І перетнула линву.

Мовчки, не випускаючи дорогої люльки з захололих зубів, покотився мрзлий людець стрімким схилом льодівця в своє крижане пекло. Урядовий швайцарський звіт був утішний: "Ваш старий, як той сніговий комарик, забився в таку льодову шпарку, що в ній і рятувальники ще дна не бачили." Пропала люлька!

І от новорічні сьвята вдвох із удруге суженим-нерозгуженим. Парка просто собі, по людськи, одпочиває. Умовини майже спартанські, але тепло й затишно. Молодий дає молодій розвіятися по ліквідаторськім струсі од викиду старого: перед ними нове, молоде життя.

Коли-ж це суне сніговик із люлькою в задубілій пащі. Ну, гадаю, ми всі здогадалися. Така її доля. Бо "добра не жди, не жди сподіваної волі". Та це вже поза межами всяких чоловіцько-жіноцьких стосунків.