Послідний послід

 Багатьом нашим вельми шановним колеґам здається, що доречно казати "послід" на послідовний переклад. І правда тому: їхній послідовний нерідко нагадує щирий послід. Хоча добрий хлібороб саме чоло продає, а послід їсть. Що таке "чоло"? Ах, чи не однаково! Пташачий послід — либонь-же він легкий, летючий. І після родива розумового — послід: перше народило, а друге (перекладом) — напослідило. Маємо, до речи, ще й "послід людства"— сьмітття людське. Як прийдеться до ладу то можна десь у "посліді" чи й послідньому "синхроні" прикинути слівце. Цікавий я знати, який із цих роздумів буде послід? Бо "давня то річ, а посід її свіжий і до сього часу".

По культурному

 Увесь народ обернувся на интелиґенцію: боєм увійшов до царства осьвіти й панує-орудує. Мала культура — теперки интелиґенцька. Малокультурність — так само. Сама интелиґентність од того зробилася дуже вже емоційна, рвучка, гаряча на руку, на слово прикра — так і зветься по культурному: еmotional intllegence.

Ажно державець державиться

 Мова мовиться, сьпів сьпівається, а хліб таки їсться. І так держава вбезпечується. А не "забезпечується державна безпека". Бо така мова, що ажно державець державиться.

Сорочі змисли

 Сидю навгороді й принагідно багатію симболістсько-сюрреалістською думкою: чи чують птахи смак? Тільки не тра мене напруго виряджати й приділяти до якогось гадкосховища. Кажу-ж, поетичне воно таке. Бо накопав гробачків хрущів і капустянок, виклав їх на рядні про птаський бенькет, а прилетіла сорока, ошатна, наче своя вкраїнська пава (бо ми, бач, звичні до горобців), походжала коло тих смакощів, крутила носом, паніла, комизилися, позирала скрива. А сама думає нишком: чи їсти, чи ні. Далі, бачу, поклювала. Та не все. Як визначилася? Гадаю, суто наочно.

Отак і ми з тими знаннями: не нюхнем, не лизнем, а тільки глип — і ковть чи не ковть.

Олив'яні оливці

 Коли я був малий, малечі дарували оливці. Були вони, тверді й ламкі, тому я малював красками. А ви вірите, що випадає тільки німецькими хварбами? Пхе, звичайнісінький мовний пуризм. Дак ото красками. Коли-ж з'явилися зарубіжні фльомастери (тепер маркери, як у соційології), то було сьвято, то й вони надто швидко списувалися й геть виписувалися. Тому краски й досі надійніші. Та мало хто з дітей (і батьків) уже пробує красками з пензликом і склянкою води на поготові: дуже вже клопітно та неохайно.

Цими днями хотів занотувати до робочого щоденника замовлення "оливчиком", а механічний зламався. Згріб кольрові — иньші не пишуть, бо дуже тверді, а иньші твердо поламалися. Ні на йоту не змінилися, рідні — традиція!

Не забудьмо

 Гасло: "Не забудемо, не пробачимо!" Чи не надто воно по интелиґенцькому мняко, москвомовно-психологічно? Чи-ж не вбачаємо різниці між пробаченнням і прощенням? Хоч і не християнська то постать, але, як когось прикро кортить, то чи не доречніше буде мовити: "Не забудьмо, не простім!"

Іменини слова

 Субота, 18 квітня. В громадському місці, на громадському заході публічно відродив слово "здоровлеохорона". Спало лицарським сном щось із 90 років. Ще треба якось будити сусіднє — "здоровлеохоронний".

За емоції

 Каюся, що зроду-віку не мав емоцій — тільки всюдисущі пристрасті й инколи, на щастя, чуття.

Добро з красою розійшлися

 Сотні років українці, прнаймні на словах, зичили одне одному добра. Через добу — на добридосьвіток, на добридень, на добривечір, на добраніч. І те "на" побажальне найвиразніше грало в вислові "на все добре". Теперки-ж закортіло всіх отої маленької, хвальшивої, міщанської краси: мій власний онук приносить мені з дитячого садочка прикру звичку сірим, похмуром ранком затято вимагати "гарного дня, гарного дня, гарного дня!"

Поцьков

 Наше прикре, т'але аж надто поширене слівце "булінґ", як-що воно справді наше, своє, мало-б походити від дитячого "буля", бо так дітва каже булку. Парубчаки відібрали від хлоп'яти булю — от і маєш "булінґ" чи й просто "булинг". А поважного слова "поцьков" уникають: чогось боязно.

Радянські держави

 Новоз'явлений радянський громадянин (отут уже не совіцький!) Юрко Тютюник (так писався) 1924 року в городі Харкові (тоді столиці й зловісному симболові совітчини серед учасників визвольних змагань) сподівано виступив із памфлетом-виказом-суплікою, що звалася "З поляками проти Вкраїни". Тут він уперто називає СССР "Радянськими державами". Концептуальна, даруйте на вченім слові, й пророча термінологія. Він брав булу імперію за ніби конхведерацію. На її місці тепер суть і ще будуть держави, може колись і щиро радянські, а не совіцькі.

Наш придурок

 Ламаючи старожитній звичай і євангельські, від самого Господа, приписи, дуже вже полюбляють українці сьогочасні взивати людей "придурками". Ну, як уже припікає, то чому-б не "придурками"? А чого-ж: до біди — прибідок, до печи — припічок, а до дуру-ж як? Конче потрібен і дуже придасться регуляний український "придурок"ю

Calamity Jane

 Вже на схилку власне дикої доби на гамерицькому заході (Wild West) з'явилося чималенко непевних підробників учорашньої дикопільської "старовини". Межи ними й Calamity Jane (Лиховісна Ївга). Поки жила, знали її люде за брехунку-вигадницю, блудяжку-бурлачку й саможертовну пропійницю — й тому цуралися. Та вже коли пані переставилися, гідно запиваючись, склали їй належний посмертний пошанівок. Убрали в шкуряні степові штані й куцину з торочечками, поклали в пристойну труну з кременевим козацьким мушкетом ізбоку й виставили на показ і прощання. І всі журилися й навіть плакали. Бо кожне хоче прожити таке геройське життя, та мало хто насьмілюється. 

Латинська femina

 Не всі модяні теперки хвемінативи мені до мисли — не як чоловікові, а саме от як прахтишному мовознавцеві. Зате саме слово "хвеминатива" дуже вже любиться й саме (як і належить чужим словам у нашій мові) конче в жіночому граматичному роді. Бо там криєтся латинська femina.

У дїльний час

 Давня моя найпевніша прикмета, що поперднє скликання відео-нарад перед заходом віщує саме тільки лихо-лишенько, не що давно знов чудово справдилася: посеред робітного понеділка, в розпалі робочої днини, нам відео-оглошено, що намість трьох із половиною оплачуваних днів буде 3,5 години з "фактичним часом" до сплати. Овва! І задля того я, грішний, мився зранку, непокоївся пів дня, ладнав апаратуру, мучився сумнівами, чи бува не перевірятимуть меї благенької ангелянської мови?! І чого то вони скликають оті сесії-конхверенції ні про що в розпалі мого заробітчанського дня? Тепер-же я знаю! З нас технічні працівники, а з менеджерів і менеджерок — керівництво, провід. Вони, власне, як і ми, мають ділання робочою порою. А єднання в "режимі on-line" то-ж і є їхня основна робота! А ще листування електроновою поштою, виклацування compliance'у на комп'ютері, розсилання на всі боки вісток із повідомленнями, справоздання, телефонні дзвінки без кінця. Ви це робите поза власне працею й вечорами вдома? Ну, дак на те ви й технічні працівники! Один тільки заходить сумнів: усе те, що там робиться, підпадає під визначення clerical work, cе-б-то, кажучи спроста, канцелярська, конторська праця. А хто й коли якесь діло робитиме?

За шапкування

 Розумовою працею обслуговуючи иньших, можна здіймати шапку, т'але не годиться скидати голови. Хоч, направду сказати, щира душа козацькая, тільки наложивши шапку, дістає цілу голову. Тому сама шапка, коли за нею шукано, зветься "безголів'ям".

Нечувані слова

 Коли оповіщаш, що щось є словесно втерте, оклепане, заялозане, напруго всьвідомлюєш, що висьвідчуєш загальники геть нечуваними словами.

Пандемічний обсяг

 Сповна розуму чоловік, але трохи божевільний. Дак воно й не вадить, то вже й ходить собі без гріха. А з гріхом біснуваті, чиє шаленство таке пошесне, що набирає аж пандемічного обсягу.

З-під губи

 Де-некому наша мова така рідна, що він її, як тої вже родички-набридухи, й знати не хоче. Геть аж і не говорить із єю. А як і мовить слово, то через губу, а більше — й з-під губи: ніби собаці кине.

Апартаменти й кавалірки

 У "Словникові чужомовних слів" 1932 року пише, що "Апартамент — розкішне помешкання з кількох кімнат". Розкішне визначення! Зразу знати, що з мене кавалір старого гарту, бо, й оженившись, я тільки заглядався на об'яви про найняття "апартаментів", але ніколи й не думав іти й те "розкішне помешкання" хоч подивитися. "То про багатирів!", — мрійливо гадав собі я, минаючи десь-колись у Криму потужного щита з спокусливою об'явою, саме коли "вечір мрійно обіймав синє небо, все обертаючи на неясність і мріння". А оце днями мене просьвітили сьогочасними вогнями. Виявляється, теперішній апартамент — то колишня kawalerka чи кавалірка в розумінні парубоцької кватирі: кухня-вітальня й купільня-вбиральня-спочивальня (чи пак ванькирчик). А обслуга — спільно-загальна. Одна на ввесь апарт-отель.

Сини та дочки

 Булих псів і сучок тепер годиться ґречно величати "хлопчиками" й "дівчинками". То тільки людей можна й далі називати "собачими синами" й "сучими дочками".

Котолюби та псюрники

 Любитель котівства по нашому зветься дуже лагідно: "котолюб", "котячий батько". Гарно, еге-ж? Зразу стає зрозуміле оте ніжне "воно в мене хлопчик", "це наша дівчинка" — любов, батьківство! А от хто, скажіть, дозволить на теє, щоб його величали "собачим батьком"? Чи навіть "суколюбом"? Доведеться кінологічно помиритися на старому, доброму, скромному нашому "псюрникові". 

Чим не криївка?

 Питаю в осьвітянина:

— А тут у вашому закладі схованку маєте?

Відказує гордо:

— В нас не просто укриття, а справжнє бомбосховище!

Сховище навіть мовно надійніше за те вкриття, що в мойому розумінні є покрив: рослинне вкриття, снігове вкриття. Сперше рослинне, а далі снігове — для більшої надійности. А чи не назвати "вкриття" по старому, по нашому просто криївкою? Чи тоді не дадуть спокою спомини про злигодні УПА?

Новопечерська займанщина

Хоч як звели тебе гермокопіди

І несмак архітекторів-нездар,

І всюди прослід залишив пожар,—
Ти все стоїш, веселий, ясновидий...

 

 Оце так звертався до Київа поет Микола Зеров якось навесні ввечері. Ті рядки спливли в удячній пам'яті, коли, знов о весні, т'але в обіди забрів був я, шпацеруючи, спершу в звичний киянинові несмак архітектів-нездар хрущівської пори, а далі натрапив на заставу вже нового, заможного й можного життя — "Новопечерські липки". Як сказав-би на цьому місці Куліш, "неможня річ сталася можньою", бо тут уже маєш усю київську буржуазність: і тобі Печерськ, і тобі Липки. Моя родина ніколи не видиралася на Печерські гори: з Подолу гнали на Куренівку, з Куренівки вискочили на самий спід Печерського бульвару, збудованого в кінці 1950-х, але ще спершу по людськи названого. Далі містобудівничі схаменулися й переназвали з якого бульвару в бульвар кого — цього разу Лесі Українки. З бульвару Лесі (однак не Лесиного) вже довелося нам забиратися на терени булих підкиївських садів — на колись Нову, всю в садах, а далі знов Ломоносова (серед викорчуваних садів) вулицю.

І як-же добре, що нова, культурна по новоміському глухо обгороджена "територія" зветься не "Липки Нового Печерська", а таки "Новопечерські Липки"! За гарною заворітницею, що вдень іще якось пускає чужу пішу піхотину, а поночі либонь тільки розкішне тутешнє жіноцтво, що статечно походжає, а не бігає в пухнастих сніговобілих спортових костюмах, — розляглася "Швайцарська Слобожанщина", та не Йогансенова, а така, якою в'являють її наші елітаристі: вся розгороджена, полініїна, схожа на дивний concours hippique про безкінних ходільників, і на штиб déjeuner à la fourchette застановлена страшелезними в своїй велико буржуазній "красі" горами-будівлями, ніби перенесеними сюди з зґанджованих кульманів якихось одкинутих у дубайському полісі невдах-проєктувальників. А тут за все вдячний киявлянський люд розкрив проєктам-вигнанцям свої щирі, теплі обійми. І чужопланетні гори-споруди наочно роздушили спустошені під велике будівництво печерські пагорки. Шкода тільки, що вельможні мешканці цього "царського" мешкання либонь уже давно повтікали з-під варти кудись із нашої це-Европи до Европи справжньої — вільної й мирної. То серед Божого дня нема кому,  проче мене, грішного, проходжуватися вздовж суворих ламаних ліній добре спорядженої квазі-швайцарської "бази".

Чи є в сьвіті місто, чи є всьвіті город, що може дорівнятися до тебе, природнім крайобразом, мій Київе? І чи є ще в сьвіті таке місце, де воскреслі гермокопіди понад століття так щасливо й немилосердно здобуваливалися-б на перемогу й усе брали гору над тим безборонним краєвидом? Бо їхнє зверху. А ти, Київе мій... усе стоїш, веселий, ясновидий...

Не так то просто

 Треба що-найбільше вживати слвоа "студіювати": тоді бо тямитемься й пам'ятатиметься, що не так просто вчимося.

З дрібними перлами

 От як це: не розсипати перлів перед свиньми? "В мене віночок з чистого злота, перлів дрібних та коралю", а кругом — самі свині й тільки болото... Що-ж іще чинити, як іще переплентатися?

Молошна шоколяда

 Молочний шоколяд ніяк не вабить. Навіть і шоколяд. То й що, що le chokolat граматично жіночого роду? А die Schokolade? Та в нас, хай сьвіт знає, чужі слова всі жіночні, як чужі наречені. Хочу, до несхочу напісникувшись, молошної шоколяди!

Не буде він, мов пальма, зеленіти

 Робили з товаришем переклад — предмет такий, що аж у носі закрутило. Йшов, як сліпий та ще й безногий, а також у темноті й без долівки. Звісно, було багато питаннів — не до перекладу, до доповідача. Технічних таких, техноґенних... У кінці, спасибі, не забули подякувати "за чудовий переклад". Знаю напевно, що то був не мій. Натуру маю газардовну, одначе цього разу віддав пальму першенства разом із кадовбом. І не бідую за тим.

Ота манія

 Не полиша нас ота манія — отаманія.

Аж варимось

 Не в'являю, як то воно: вичікувати, очікувати — як вичатувати, вичекати перемогу чи просто якийсь кінець війні. Це-ж що: чатувати на ню, чигати, що аж чиганити?

Ні, ми виглядаємо, визираємо, зажидаємо, надіємося, сподіваємося її, навіть чекаємо на ню. Одно слово, ждемо — аж варимось.

Знову він проходив-повз

 Знов чую, ніде не зника: "Просто проходив-повз." Додатка їм не треба, а без його, бач, ніяк. Не скажеш-же: "Проходив повз, саме прогулюючись із..." Повз що ти проходив, із ким? Ви минали кого чи що? Ні, дак у рехверентній мові, правильній і зрозумілій, можна, годиться: "проходили мимо — вотъ и всё." А в нас, диви: "Мимо колодізь ішли." Це-ж як пак так?

І поки я так роздумував, якийсь чолов'яга дуже спроквола поминув мене: дуже повільно йшов, можна сказати, не йшов проз чи поз мене, а так собі — проходив-повз, ішов-плазував...

Служіння питущого

 Неділею йшов до церкви й перестрів двох питущих. Скінчилася рання відрпава та не звідти вони брели, хоча на виду в обох було передчування якогось чуда-дива. Як сказала одна поетка: "Хочеться чуда і трішки вина." А що п'ють оті чудодії? Мо' й вино — аби хміль. Спершу трішки вина, а далі неминуче станеться чудо: з маленького хмільної насінини скоро виросте їм сьвітове дерево — ото диво буде! 

Я, як, власне, й колись вищеназвана поетеса й собі люблю випити. Т'але воно в мене не служіння, а так собі — невеличка гріховна втіха. А для двох молодих дядьків із питущими пуп'янками лиць, що присьвітили мені вранішньою дорогою до храму — то служіння ціложитенне. Вони вже там у високому своєму піднесенні. А я, бач, ні в тих, ні в сих — іще ні до церкви, ні до чарки.

З-за лаштунків

 Пригадуєте справу в "Гамлеті", коли князь данський заскочив царя данського в молитві й каятті за той гріх, що зробив із небожа й пасерба його таємного запеклого ворога. Захопивши християнського володаря розполохом, Гамлет перше важиться вчинити душогубство. Т'але далі оговтується: таж у молінні й каянні осоружний вітчим може спастися! Не врятуватися від меча, а душу спасти. Обидва вороги вірують у те, що Христос їхній Спаситель, отже вони два християни. "Де двоє або троє зберуться в ім'я Моє, там Я посеред них." Та третього нікого немає — ці двоє самі. Й не зібралися вони на молитву, а один молиться, а другий хоче першому смерти болізної, ганебної, немирної — не християнської кончини. Острах бере від такого блюзнірства. Шекспірівський театр — то кін нищівної жаги.

Україна не має царя, й вона, безперечно, не Клавдій. Але коли молиться, чомусь увижається московський гамлетик, що лізе з куліси, ніби й віруючи, а все важачись підступно вбити.

Незакінчена вища

 Я коли полохаю незнайомих людей, здебільша з обслужної царини, де працівники звикли вдавати, що знають геть усе, якимись мовно-культурними несподіванками на кшталт грані в аптеці, плоховника в каварні чи холодника в їдальні, звично закидаю: "Ви-ж осьвіту вищу маєте, хіба ні?" Ще-б пак! Її теперки мають геть усі. Дак треба підходити під ранжир — noblesse, вибачайте, oblige. А це одна продавничка спершу вкинула малокультурну гадючку, а на традиційне вже питання соромляже спустила очі додолу й одказала щиро: "Незакінчену вищу..." Та й чи не всі ми отако за подаваних обставин копаємо ногою ціложитенну незакінчену, хоч і вищу?

Заячі пастухи

 Із стану дядьків наше суспільство дуже легко виходить. А от із стану перекладачів ніяк не може вийти: перекладають геть усі, аж стало (теж усім) здаватися, що перекладництво геть ні до чого.

У приймах

 Як денехто з невідущого жіноцтва зневажає свого чоловіка за те, що взяв, так де-які несьвідомі перекладницькі елементи нехтують своїм ремеством через теє, що прийняло, держить і годує їх.

Приношена, з латками

 Здається, наша школа й учіння в їй не до мисли навіть тим, хто крамарює в храмі нвуки. А то-ж іще нова вкраїнська школа. А що буде, як ісхалястається?

Без Попелюшки

 Красне письменство дуже різниться від непоказної справжности. Найперше бере око невикінченість, неповінсть оповідки, брак, сказати-б, де-яких дійових людей. Приміром у літературній казці — Попелюшка. А в правдивій господі й попіл на пелюшках і принц на подушках, а казкової сирітки-трудівниці — ніде не видко.

Чи не "відпруга"

 Напруга вкраїнцям надто добре відома: напруго напружаться — тільки кивни. А от антоніма до цього по порядних словниках ніде нема, навіть релаксація нам чужа. Тим часом психологи дуже радять... розслаблятися. Ізюмов подає "розслаблення", т'але чи не слутавість має на увазі? То що, послухати Караванського ради, відпружитися й супроти напруги відпругу поставити? Чи навіть спільжитися? Чи з "розмагати" зробити "розмогтися". Знаю, що позичену "розслабеність" ніхто не збирається на Москву віддавати. Т'але з кожним словом більшає зацікавлення, бере цікавість.

"Сполучник", що за їм не варто тужити

 Раз, він ніде не зник, ба більше: він скрізь помостився, викидаючи наше питоме. А друге, що він помилешний. Мається на увазі займенник "який", що береться перекладати московський сполучник "который".  Великий подвижник нашої мови, де (а не "в якій") і досі є місце подвигові, таке, що хоч конем гуляй, де без подвига не дається навіть первісна грамотність і розумність, — дак ото, кажу, наш подвижник Антоненко-Давидович усім нагадував ув СССРі, як треба говорити. Показував "Як ми говоримо" й пояснював, як насправді треба. Один із таких напоминів називався "Літера, за якою тужать" (ув СССРі тужили за "ґ"). А от иньший наш подвижник, трохи раніший за Антоненка, Микола Сулима в своїй "Українській фразі" про такий ужиток пише відверто й промовисто: "Тільки звичка, вихована на російській чи польскій мові, тільки рабська залежність від російсьих і польських зворотів може бути підставою для вживання релятивно-сполучного постпозитивного який." Виходить, не помирилися. А все через недобру звичку, що за сорок років (1928-68) устигла вкоренитися в совіцькій український мові. Покидаймо ті звички, скільки хто може. Хоч дано їм уже додаткових сорок і на другі сорок захід.

Вежі мовчання

 Вежі мовчання — чи не найвищі вежі, понад Вавилонську?

Всилене посилення

 "Посилення розбудови потенціялу" — реальна, кажучи по теперішньому, назва справжнісінької конхверенції. Really, seriously? То чи далі вже важить, потенціял чого розвиватиметься так посилено? Ясно, що це аґрегатне гучання, що віщує таке послення, що хоч-би руїноньки не було.

Крицеві шаблі — картонні серця

 Книжка переклалася, ангелянською зветься "Iron Swords, Bleeding Hearts". Теперки вона навіки вкраїнською називатиметься "Залізні мечі, зранені серця". А де-ж подівся вираз "bleeding heart" — интелиґент-м'якодух, що супротивиться тим мечам? Хіба не в тому, як тепер кажуть, интриґа? Я-б назвав "Крицеві шаблі — картонні серця".

З чужої

 І чого це вони все "із німецької переклав", "зі шведської переклав"? Хіба не можна вимовити "з німецької переклав Олешко Шустер" чи "з шведської переклав Устим Скомакар"?

Ослюк і лев

 Наш ослюк, чи пак віслюк, тяжко замислився, чи з його, бува, не лев. Бо, хоч круть, хоч верть, хоч огир із ослицею, хоч осел із лошицецею, а все виходить зьвіряче ламання барієрів між одмінами. То чи не левиного серця на такі шали треба?

То кого послати?

 "Пошли осла, а за їм посла." Чим не гасло про теперішню сьвітову дипльоматію? Не дешево, т'але добре та надійно буде. Розумний, впертий осел прокладе путь, і вже послові, хоч якому недолугому, якось лекше буде. А вкраїнці мають инакшу приказку, що, проте, багато до чого зобов'язує: "Розумного пошли — одно слово скажи, дурного пошли — три скажи, та й сам за ним піди." Дуже це марудно виходить. "Пошли дурня по раки, а він жаб налапа." То будем хоч із жабами.

Божі табуни

 Скоро Господь до Єрусалиму в'їде. А чим, конем? Ні, ослям. Тому й вираз такий чемний, біблійний про ослів — "кінь Божий". І людей таких, нев'їджених, поки Бог не осідла, як ті коні-неуки, чималенько — цілі табуни. Чи не порозумнішають усі раптом неділею?

Дурний як бот

 Дуже доречний то вираз у литвинства. Хоч наш брат не литвин, відмувать не вміє, та чом-би теперки не запозичити не всучаснити? Ясно, що там був "бот" — бота, чобіт: дурний як (драний) чобіт, так по нашому виходить. Але-ж теперки кругом не ті боти пливають, що колись Дніпром ходили. І ці боти — дурні саме як треба, а не як не треба. То "дурний як бот" іще й на комплімент вийде: був дурний як не треба, а став як треба.

Европейска унія

 А таки, думаючи над належною вкраїнською назвою l'Union européenne, варто пригадати наші опрічні звичаї. Не дурно-ж кажуть, що in varietate concordia, а не in uniformite. От на Москві "союз" — міцне, грізне, незабутнє слово, а "унія" — поганий, зрадливий, осоружний стямок. У нас-же — чи не навпаки буде? То поки не пізно ще, поки панства-суспільства нас у покої не пустили — чом не назвати те диво европейське знов унією?

Суд над Сенекою

 Ну як можна, скажіть, хвилозопа, хоч і вченого, лейстрового, при адміністративній посаді, а не Дійогена, як простого звинувачувати в тому, що він над чужим добром руки грів чи що в старій печі дідько й досі палить? Чи подоба?! Це-ж яка неповага до корпорації! Та яке діло їм, хвилозопам, до дібр і студенток ваших? Не про те їхня думонька. Хіба-ж за такі дурниці оскаржено Сократа, Сенеку? От сказали-б, що вони в богів не вірують чи розбещують сьогочасного чоловіка своїм ученням безщасним. Оце воно! А то про що сам люд міркує, в тому й хвилозопа підозрює. А він не такий, як ви, — ин-який.