Вчора працював на звичайному вже тепер покручному заходові. То коли частина людей на віртуальному смику повиса, а решта сама собі походжає тут-таки. Була й скромна перекуска. З тої причини завважую серед пристніх статечного, мовчазного столоходу, зареєстрованого під учасника, — їх іще зовуть "доїдайлами" .
Уздрівши-ж я знайомий вид дармоїда, так ізрадів несказанно, що ну! Пережив він, не втративши ані хунта своєї поважности, й пандемію, й от уже навіть війну — слава майстрам їсти!
Перерв путніх не було, то я вже, коли міг, підбігав до тонюсіньких, як козин-дерезин кленовий листочок через гребельку, панських канапок. Дві лишилося — мені на один зуб. Аж тут поперед мене простягається цупка столохідна рука й твердо, як лещатами, хапає благеньку, тремтячу харч. О ні, не друзяки вони нам, перекладарям, оті столівники-дармоїдники, коли тонко бува на поживу! Ніби щоб довести теє, вже аж під вечір нагодився першому товариш — якийсь уже зовсім розхристаний і розгублений од усенароднього лиха, швидко, але тяжко питущий, наробивши вже геть непристойного гвалту й ганьби на небагатій учті. Як останніми відходили найбалакучіші, найжвавіші гості, він усе стояв перед зачиненими дверима розкішної здійми й прикро дивився поперед себе налитими кров'ю очима мінотавра, що сподівається Тезеєвого виходу з клубком і ножем у руці.
Немає коментарів:
Дописати коментар