Діставався нині на роботу аж до Пущі-Водиці. А що-ж? І там люде живуть, і там працюють. На метрі "Нивки" відшукав звичайного сільського бусика: сідці для подорожніх зручніші на городину, стояти людям мало де єсть. У сальоні - як у коморі, всі сідці щільно заставлені твердобокими лантухами з городиною: часник, цибуля, капуста, буряки; все поважне, не скорогниле. У проході між сідцями - високі, аж під стелю, напхом напхані мішки. До де-яких лантухів приладнано якісь схожі на смартфони моніторчики: щось весело блимає, миготить у нерухомих лапках-держаках.
Я відразу здогадався: водій, збираючись у рейс, удосьвіта з'їздив до матері на село й прихопив городини для кума - ближче до ночи завезе. Ще й людське взяв, кому що треба, й дорогою підбиратиме. Заплата водійська невеличка, то міським він так і не став, трохи підробляє - всі розуміють.
Але-ж і мені їхати треба. Заплатив шоферові, пропхався в середину межи мішками. Коло мене примостився височенний мішок із молодою картоплею: дбайливі руки примоцювали його до надійного поруччя, на круглій, як баняк, веретяній "голові" мішка - подібний до навушників парний сенсор стану картоплі. Технологічною добою живемо: монітори при лантухах, сенсори на мішках - так усе доїде невшкодженим і сьвіжим.
Зупинялися ми мало, а там, де зупинялися, ще допаковувалися; те, що вже їхало, ні разу з місця не знімалося, хоча за вікнами вже почалися якісь ліси. Мішок з молодою картоплею коло мене, не вважаючи на те, що був по хазяйськи замоцьований, од колихання грізно посувався усім своїм одороблуватим тілом і никнув собі набік, а мені - на руку й на голову.
Ледве добувся я до зупинки з ґотицькою назвою "Госпіталь ветеранів ВОВ", "Шпиталь привидів", як я називаю. Насилу висмикнувся з бусика, а мішки з лантухами, непорушні й незворушні, поїхали кудись у неможливу по кінцевій зупинці далину через своє цілоденне подоріжжя...
Я відразу здогадався: водій, збираючись у рейс, удосьвіта з'їздив до матері на село й прихопив городини для кума - ближче до ночи завезе. Ще й людське взяв, кому що треба, й дорогою підбиратиме. Заплата водійська невеличка, то міським він так і не став, трохи підробляє - всі розуміють.
Але-ж і мені їхати треба. Заплатив шоферові, пропхався в середину межи мішками. Коло мене примостився височенний мішок із молодою картоплею: дбайливі руки примоцювали його до надійного поруччя, на круглій, як баняк, веретяній "голові" мішка - подібний до навушників парний сенсор стану картоплі. Технологічною добою живемо: монітори при лантухах, сенсори на мішках - так усе доїде невшкодженим і сьвіжим.
Зупинялися ми мало, а там, де зупинялися, ще допаковувалися; те, що вже їхало, ні разу з місця не знімалося, хоча за вікнами вже почалися якісь ліси. Мішок з молодою картоплею коло мене, не вважаючи на те, що був по хазяйськи замоцьований, од колихання грізно посувався усім своїм одороблуватим тілом і никнув собі набік, а мені - на руку й на голову.
Ледве добувся я до зупинки з ґотицькою назвою "Госпіталь ветеранів ВОВ", "Шпиталь привидів", як я називаю. Насилу висмикнувся з бусика, а мішки з лантухами, непорушні й незворушні, поїхали кудись у неможливу по кінцевій зупинці далину через своє цілоденне подоріжжя...
Немає коментарів:
Дописати коментар