Від Костя Котка навіть у всевіди Интернету лишився тільки один допис: чи то фейлетон, чи то гумореска з його турецького подорожника. Славлять, що небіжчик (звісно, від 1937-го) був майстерник на такі штуки. Коротесенький твір, що зручно вміщається на одній друкованій сторінці, називається "Зневажений мечет". Покійний письменник встигає дати навід на те, що об'їздив цілу Туреччину, знав французьку мову, — нікому воно не знадобилося ні тоді, ні згодом. Хіба мало в нас колись було отаких дотепних? Усіх і не пригадаєш... І не треба, скажуть де-які обачливі патрійоти, тільки зайвий дзвін у вухах і в серці шум.
А найголовніше те, що Кость Котко знав... здогадалися, що? Так, дійсне: українську мову. У маленькому творикові якісь слівця й зацікавлять, і придадуться.
От здивував, гукне де-хто, та-ж тоді всі письменники мову знали — її-ж у школі вивчати не силували, от і знали люде: своєю силою, своїм розумом її, рідну, осягали.
Ото читаєш котрогось із наших письменників "катованого відродження" — ніби до лісу йдеш: усе тобі, містянинові, нове й незнайоме. Кортить на ті дуби подивитися — аж гульк словесний самоцьвітик під ногами! А он у траві — хтось дукача згубив. А ще он-он — коралі. А он-он-он — щось золоте під листочком блиска. Так через цілісіньке прогуляння й угору не глянеш, і дерев тих не побачиш — все призбируєш, як сорока, й до кешені соваєш.
А сьогочасні письменники багато написали й у копи наскладали, та ще й доба така, що нічого не пропаде, навіть як-що з воза впало. Але дивитися під ноги й шукати якось не хочеться: йдеш повз чагарі й думаєш: де те сьвітло, щоб вийти звідци хутчіш? А квапитися однак не випадає, треба знати, на яку й куди ступити, бо перечепишся через якесь коренище чи камінюччя — кісток не позбираєш! Власне, пригадуєш, що вже в воротях спіткнувся був, як той коник козаченьків.
Так і виходить: у лісі був, усі секвої бачив, а назад туди йти — ніякою цяцькою не спонадиш. Треба знати мову й писать-писать-писать, щоб читати нічого не довелося. Писати хутко, бо мова наша дуже вже застаріва. Я от пишу, а воно мені багряним креслить і креслить — не встигли просохнути електрони, а вже й застаріло ти, моє слово...
А найголовніше те, що Кость Котко знав... здогадалися, що? Так, дійсне: українську мову. У маленькому творикові якісь слівця й зацікавлять, і придадуться.
От здивував, гукне де-хто, та-ж тоді всі письменники мову знали — її-ж у школі вивчати не силували, от і знали люде: своєю силою, своїм розумом її, рідну, осягали.
Ото читаєш котрогось із наших письменників "катованого відродження" — ніби до лісу йдеш: усе тобі, містянинові, нове й незнайоме. Кортить на ті дуби подивитися — аж гульк словесний самоцьвітик під ногами! А он у траві — хтось дукача згубив. А ще он-он — коралі. А он-он-он — щось золоте під листочком блиска. Так через цілісіньке прогуляння й угору не глянеш, і дерев тих не побачиш — все призбируєш, як сорока, й до кешені соваєш.
А сьогочасні письменники багато написали й у копи наскладали, та ще й доба така, що нічого не пропаде, навіть як-що з воза впало. Але дивитися під ноги й шукати якось не хочеться: йдеш повз чагарі й думаєш: де те сьвітло, щоб вийти звідци хутчіш? А квапитися однак не випадає, треба знати, на яку й куди ступити, бо перечепишся через якесь коренище чи камінюччя — кісток не позбираєш! Власне, пригадуєш, що вже в воротях спіткнувся був, як той коник козаченьків.
Так і виходить: у лісі був, усі секвої бачив, а назад туди йти — ніякою цяцькою не спонадиш. Треба знати мову й писать-писать-писать, щоб читати нічого не довелося. Писати хутко, бо мова наша дуже вже застаріва. Я от пишу, а воно мені багряним креслить і креслить — не встигли просохнути електрони, а вже й застаріло ти, моє слово...
Немає коментарів:
Дописати коментар