Коренізація пня

Історичні джерела переконливо свідчать про те, що комуністична влада в Україні ще в листопаді 1919 року мусіла визнати як-найконечнішу потребу на "коренізацію". Вже ніби на брязку була "світова революція", ніде не подівся питомий шовінізм, але з'ясувалося, що Вкраїна, хоч і не спроможна дати собі раду з державністю, одностайно жадає власної, "мужичої", "хлопоманської" культури.
Так жадає, що це стає річчю виживання для будь-кого, хто пнеться бути в Україні владою. З другого боку, знесилена Вкраїна вже, здається, готова була визнати своєю будь-яку справді рідномовну державу. Отже, мова - умова достатня й конечна.
Минуло майже сто років - і такої влади, живовидячки, не хоче брати ніхто. Хоча навіть украй консервативна Білорусь у межах одного владущого життя дійшла висновку, що без литвинської коренізації таки ні тпру, ні ну. У тім, це, може, сталося саме тому, що там аж так консервативно. У буремній Україні обділяти коренізацією, видимо, вже нікому й нікого: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Ми віримо в те, що року стане на вивчення мови Дікенса, Мільтона й навіть Шекспіра, а своєї дасть-Бі... колись будем і по-своєму глаголить. А як не будем, то й байдуже: матимем англійську.
Стоїть пеньок українізації, сидить на йому старшина - спочиває, наважується підвестися, напинається кудись іти... Але не дурно-ж "пнем" у нас колись основа називалася. Пригадаєм? І тоді, мабуть чи не стрелить наш пень зеленою стрілкою, чи бодай вусиком, га? Коріння-ж глибоке, коренізоване...