Нині пошановуємо праведного Петра Великостраждального, останнього кошового Війська Запорозького, що був живим, а тепер є безсмертним утіленням кривавого нашого терпцю.
По зрадницькому нищенню Січи, Калнишевського, 85-річного діда, за порадою його щирого московського товариша князя Потьомкіна ще й Таврійського, заслано на Соловки - сидіти в казематі.
Судячи з відомого, можна підставно припустити, що Москва збиралася терпляче діждати натурального вибавлення від дідугана й козачого духу, ним обобличеного. Але на дідовому боці був наш хвалений (і не дурно!) український терпець. Пан Петро цілий свій довгий вік терпляче козакував, терпляче докозакувався до отаманства, терпляче те отаманство стеріг, разом доточуючи віку й Січі. Хто має терпець, той буде мистець!
Але терпець так само римується і з словом "кінець". Настав кінець і Калнишевському, не зміг він, навіть у межах окремо взятого людського життя, здолати й зламати крицевої логіки московського процесу. Бракувало для повного щастя тільки дідової смерти. Беручи під увагу старечі його літа й уже тоді нелагідні умови соловецького замкнення, давали вмерти своєю - ще й цілого рубля на день поклали на знак вікопомної приязни й короткого віку людського, бо казав же Давид-Псалмиста: "Днїв віку нашого на всього сїмдесять лїт, а як при силї, вісїмдесять лїт, а слава їх - то труди і біда; час бо скоро минає, і ми зникаєм."
Але дід Петро все якось не зникав: уже давно переставився Гриць Нечеса, не стало й добродійниці нашої Катерини, а він усе вікував на Соловках. Коли-ж вийшло йому 111 років, либонь, уже містичний жах обняв Московщину: булому отаманові дозволено звільнитися з табору й навіть повернутися до Вкраїни, щоб пристати до якогось малоросійського колгоспу.
Але було вже запізно: час не перетер дідового терпця, але стер самого діда.
Купивши на свої гроші коштовну Євангелію й подарувавши її рідній тюрмі, на 113-ому році дід таки помер. То чий же терпець козирніший?
Святий твій терпець, українськиї народе! І ту святість завсігди здобуваєш ти, до копійки сплативши пеню московську. Перетерплюється, перетирається в тій чесній випробі твоє життя. Спасибі сусідам за нашу духовність! Але хто собі чи дітям своїм такого терпцю побажає? Хай би вже урвався, бо не переживем...
По зрадницькому нищенню Січи, Калнишевського, 85-річного діда, за порадою його щирого московського товариша князя Потьомкіна ще й Таврійського, заслано на Соловки - сидіти в казематі.
Судячи з відомого, можна підставно припустити, що Москва збиралася терпляче діждати натурального вибавлення від дідугана й козачого духу, ним обобличеного. Але на дідовому боці був наш хвалений (і не дурно!) український терпець. Пан Петро цілий свій довгий вік терпляче козакував, терпляче докозакувався до отаманства, терпляче те отаманство стеріг, разом доточуючи віку й Січі. Хто має терпець, той буде мистець!
Але терпець так само римується і з словом "кінець". Настав кінець і Калнишевському, не зміг він, навіть у межах окремо взятого людського життя, здолати й зламати крицевої логіки московського процесу. Бракувало для повного щастя тільки дідової смерти. Беручи під увагу старечі його літа й уже тоді нелагідні умови соловецького замкнення, давали вмерти своєю - ще й цілого рубля на день поклали на знак вікопомної приязни й короткого віку людського, бо казав же Давид-Псалмиста: "Днїв віку нашого на всього сїмдесять лїт, а як при силї, вісїмдесять лїт, а слава їх - то труди і біда; час бо скоро минає, і ми зникаєм."
Але дід Петро все якось не зникав: уже давно переставився Гриць Нечеса, не стало й добродійниці нашої Катерини, а він усе вікував на Соловках. Коли-ж вийшло йому 111 років, либонь, уже містичний жах обняв Московщину: булому отаманові дозволено звільнитися з табору й навіть повернутися до Вкраїни, щоб пристати до якогось малоросійського колгоспу.
Але було вже запізно: час не перетер дідового терпця, але стер самого діда.
Купивши на свої гроші коштовну Євангелію й подарувавши її рідній тюрмі, на 113-ому році дід таки помер. То чий же терпець козирніший?
Святий твій терпець, українськиї народе! І ту святість завсігди здобуваєш ти, до копійки сплативши пеню московську. Перетерплюється, перетирається в тій чесній випробі твоє життя. Спасибі сусідам за нашу духовність! Але хто собі чи дітям своїм такого терпцю побажає? Хай би вже урвався, бо не переживем...
Немає коментарів:
Дописати коментар