Покотиполе

Якби-ж то ми були садом, де меч стереже й боронить дерево від сокири. Бо "вже-ж і сокира коло кореня дерева лежить." Але ми - поле нічиє, поле при дорозі: хазяї зголошуються, але не з'являються, а хто не схоче, той не вскубне.
Прикотилося покотиполе й посмішкується з нас:
- От дурне жито - нащо ти вродилося, нащо й вкоренилося! Ще й колосом налилося, ач, до землі гнеться! От таких колосистих найпершими й ріжуть - он уже й серп лежить, он уже й женчики йдуть! Ну, бувайте жаті - покотилося я!
Тільки свиснуло по степу, куди вітер віє. Добре покотиполю: в його й голова, й ноги - усе вкупочці, все з собою прихоплене.