Византійський висьпів

 Слухаю ранком концерт де-якої грецької чоловічої капелі, що виконує духовні хорові твори. Мужні, дуже голені грецькі артисти в старожитній щирості своїй не вважають навіть на ніби сприятливу на духовність і в-очевидьки скороминущу моду на бороди. Але штука в майстрів якось не єднається з природою в творців. Так буває: півча — собі, а посьпів — собі.
Зате музика звучить знаменито, звучить, визначаючись на тлі холодної відчуженої вмілости. Виконуються твори різних часів, пісних і грізних, а звучання все те саме: знайоме византійське.
Настала була доба, коли західня музика сказала слухачеві: "Немає Бога. Побалакаєм про це?" А східня музика попри всі ренесанси й бароки показувала: нема инструмента над чоловічий голос самітній. Слухаєш ті сьпіви й чуєш, і відчуваєш: "ми вже віки на тій самій дорозі певній, бо пролягла вона до Бога саме".
Колись я спитувався щось написати й вийшло мені таке:
"Я сходжу
на Божу
долоню,
і схоже,
що зможу..."
Що далі робити, щоб написати вірша, я тоді якось не придумав. А робити не треба нічого: знай слухай і підсьпівуй, як можеш...