субота, 10 грудня 2016 р.

70 років сучасного правопису

 Не що давно справляли ми сімдесяті (ще поки не семидесяті) роковини від поважної події  "запровадження до вжитку згідно з постановою Ради Міністрів Української Радянської Соціалістич­ної Республіки нового українського правопису". Напровсяк беру всю подію в лапки, бо тут усе під сумнівом: і новина, й українськість, і правописність того всього.
"Ну, то чого й справляти", 
 спитає котрийсь,  "що в тім старім правописі осібного, назвичайного?"
Найперше скажімо, що той правопис був і єсть і новий, і сьогочасний. Новий він тому, що заступив старий, "націоналістичний", а сьогочасний тому, що й досі наш. Чи чувано де по сьвітах за націоналістичні правописи? Таке диво, здається, вродилося тільки в нас, як-раз року 1928-го. Усі мови намагаються довести свою окремішність і незалежність, а в нас уже 1933 року знайшлися мовознавці, що взялися через правопис доводити протилежне: вкраїнська мова збагачується через спрощення й розвивається через подоблення. Але, щоб так забагатіти й розвинутися, п'яти років мало. Тим паче, що тими часами й термінів таких не давали. Мовознавці визнали: "Правопис 1933 р., який є переробкою правопису 1928 р., не позбав­лений був частини хиб попереднього правопису і був неповний." То-б-то в ньому ще багацько було правописного "націоналізму", а сам він мало ще збігався з позбавленим того націоналізму московським етальоном.
Чому московський правопис позбавлений націоналізму? Я-б сказав, що вже тому, що він не є вкраїнський. Але то лірика. З наукового-ж погляду, він не є навіть національний, того не вийде націоналістичним. Московський правопис є интернаціональний правопис!
Автор повищого вироку голодному правописові 1933 року (і його впорядчикам!) 
 товариш Кириченко. Судячи з його життєпису, він  природжений мовознавець з некупованим хистом і превеликою сумлінністю. Судячи з сьвітлини  гарний високочолий український дядько. Знав і викладав грецьку, латину, московську. Дуже добре знав мову вкраїнську. Забороняти її яко націоналістичну було вже пізно, тому треба було виморювати й виголоджувати стареньку суто науковими засобами й методами. На це потрібні були віддані справі фахівці з науковим интересом узяти участь у такому небувалому дослідові. Й вони знайшлися й зголосилися!
Хоча мова була ще живісінка, але ясно, що то був похорон. Нести стерильно обмиту матір-мову на тім похороні взялися ніжні синівські руки народніх комісарів Бажана й Тичини, академіків Рильського й Булаховського, а ще просто письменника Яновського. Це був склад жалобного комітету. Щоб усе було по людськи, щоб усе було законно!
Все зробили як слід. А проте вже за п'ять років товариш Кириченко відвідує материну могилу й знаходить стан її незадовільним. Про це він пише в некролозі під назвою "П'ять років українського правопису". Автор головно журиться тим, що вже так званий український правопис "у спільних моментах" ніяк на-мертво не "узгодиться" з вільнішими, джинджигилястими правилами московських правописних книжок. А ще сушить собі голову, чи не слід чимдуж бігти взаконювати найновіші вияви змосковщеної "мовної практики", що вона своїми вибриками легко перевершує овочі копіткої праці вчених-патологоанатомів. Бувши правдивим знавцем української мови, товариш Кириченко й сам не може ще до кінця спекатися "націоналізму": пише "порівнюючи скоро" замість "порівняно швидко", "уодноманітнити" замісць "зробити одноманітними" (в великій мові так сказати не випадає, там "сделать однообразными" та й вже), "настанова", а не "установка", як і досі кажуть у "живій розмовній мові", що так грайливо прикидається живою, говірною розмовою; "неприпущенний" хижим націоналістом стоїть на місці всім добре відомого слова "неприпустимий" (а радянська преса тим часом уже ліпить і "недопустимого").
Ще один клопіт як віддавати (ні, передавати!) російські прізвища, щоб не передати куті меду? Лєнін, Ленін чи Ленин писать? Сталин чи Сталін? Ніби просто, а голову-ж стенуть! Ой, лучче ніяк не писати...
Не дурно-ж, ми з вами, добрі люде, не клопочемося правописом. Хай йому грець: думати нудно, а писати страшно. Живемо-ж 70 років із нашим клясиком Тичиною підписаним документом, то хай буде вічний той папір, поки не став уодноманітненою в "спільних моментах" "бумагою"! Бо, як писав Кириченко: "Докорінно міняти часто правопис нераціонально; така зміна при­вела б до того, що літературні пам’ятки попереднього часу було б важко читати дальшому поколінню людей, що говорять тією самою мовою; треба було б затратити багато енергії і зусиль на переучування грамот­ності народу, а також витратити багато коштів на перехід на абсолютно новий правопис."
А кому воно треба? Бджоли-ж уже не гудуть...

Немає коментарів:

Дописати коментар