За Свідзінського

Як-би я прочитав Свідзінського, коли ще готувався стати малим віршомазом, то ніколи в світі не взявся-б до поезії. І не взявся-б до пера, хоч і електронного. Бо те електронне перо - як електронна цигарета: тільки дідьче питво й пара від дідьчого питва.
Хоча його "Медобору" тоді ще не було. Книжечка жовкла в єдиному примірникові десь у приватній книгозбірні. Хотіла знайтися.
Свідзінський... Тільки дзінькнуло ніби не українське прізвище. А проте, хто не обкапав пекучими слізьми знаменового запису його музики, його співу, той не українець ХХІ століття, по двом стам років після Шевченка.
Як-що сьогочасна поезія й досі кривляється, знаючи, що вже був і відбув Свідзінський, то це означає лиш одне: вона безсовісна.
Він був такий безперечно геніяльний, що безперечно-геніяльно нікому не знадобився. Він був розстріляний із відродженням, але навіть відродженню не придався. А московському гостеві його гожа шкура не здался навіть на оркестровий бубон чи музейний маняк. Все згоріло, згоріло живцем, як чорна охвіра.
Але Свідзінський живе й говорить:
"Так я між вами живу, одинокий в притаєних думах,

Як на торговищі в місті випадком посаджене древо:

Чи обкидається бростю, чи листя окровлене ронить,

В вирі юрби клопітної ніхто не зважає на нього."

І я росту поруч випадковим деревом на торговищі. Тільки що брость і окровлене листя тут-таки й продаю...