Продовж життя

 Вірний заповітам, загадам і розказам міністерства осьвіти (й науки!), я провчився цілісінький рік. А що-ж упродовж життя? Передніше? А ну-ж! І впродовж життя чималенько повчився. Несу вже Богові клуночка з присмерклим своїм просьвітленням. Минаю міністерські ворота — хтось цупить за сорочку. Чую: "Не квапся, рідний наш перехожий, поперед ученого батька в неуцьке пекло! Ще не скінчилася продовж твого учнівського життя. Ще багацько попереду порожніх подвійних воріт у вчені радощі.

Треба вже дякувати ІІ

 Коли збираються йти, то кажуть: ой, треба вже дякувати. Ой, треба дякувати, ой, треба! І є за що. Цьому гостинному господареві лихої години — старому рокові, що змусив нас дякувати Богові, дякувати за все, дякувати так заглушливо, щоб і вулканових вибухів не було чуть.

Старий збирався сам піти. Але ми йому: "Ні, ви вже посидьте, діду, тут, у своїй хаті. А ми за шапку — й чкурнем таки дякувати. Треба квапитися, щоб іще затемна в прийдешнє прийти.

Не забудь поклонитись

 "Добридень-же, новий годе

В торішній свитині,

Що ти несеш в Україну
В латаній торбині?", —

от пригадалося Шевченкове з "Трьох літ". А ми тут уже йдем дев'яте літо нове зустрічати. Нове, а чогось так схоже на вісім попередніх. Стривай! От-же старий рік був особливо запеклий: іде вже, а ще відпльовується в наш бік якимось давнім, іще совіцьким огнем.

"Іди-ж здоров, та не забудь
Злидням поклонитись."

Потенція порожнечи

 Ми тут у себе добре знаємо, що то воно таке — та славлена могуть порожнечи: за свою порожність ми не говоримо, на неї не дивимось, її не показуємо, але чує сьвіт, як вона гуде на весь космос, ніби небулий, невидимий джміль. І часами та пустка дуже потентно вивертається й вивергається назовні. Отоді знати, що то вона — правдива вибухова порожнява.

Ми йдемо задивлені в небо

 Перехиляється куманець споглядання й спозирними ковтками, як у чарку, наливає в задивленого здріння. Треба тільки не затуляти роздумування.

Собі до розуму

Треба якось обачніше виявляти свою культурність, бо скоро розмовникам стає до тямку, скільки маєш років. Тим часом безкультурність прибріхує: "З лиця ти куди молодший!"

Γνῶθι σεαυτόν

 "Пізнай себе!" — звучить, як ляпас. А ти себе, оракуле вже пізнав? То чого-ж тоді до мене причепився? Залізь у себе, як у кадіб, і кисни!

Иньша річ — знай собі міру: де ти, а де не ти; де твоє, а де не твоє. І, насамкінець, що ти таке є, як поміряти не на гріб, а на чин. Як сказав поет:

"І можна міру знать, щоб і чолом падіння

 На взлісся замірять аж до гущавини..."

Суд устав

 Суд, як я бачу, всіх нас конче оборонить, але треба дати судові докінчити. І буде, буде! Років так за 50-70. От устане суд, скаже: "Скінчена розправа! А де той сякий-такий суджений-огуджений? Умер? Ага! А він-же думав вічно димочадіти під українським небом. І що, поживився?! Правди не здолати!" 

До драми

 Я передніше все ото любив на що-день дізнатися, що сьогодні сказав Шекспір. І Шекспір майже що-дня тішив доречними витягами-цитатами. А це останнім часом щось я став до Шеспірового слова неуважний: що не скаже, все відгонить театральщиною-літературщиною. От як узяти, так усе в його хоч воєнна, а таки драма-вистава. Теперки в нас таких аналітиків хоч греблю гати — не до речи, а до драми.

Без крил, та на ногах

 От запевняють наші перекладарі, хоч я їм нікому не вірю, що ніби є така хінська приказка: "Одідрватись од громади — то як крильця втяти". (То я трохи згромадив безкрилий переклад.) Скажу на теє: не відірвеш життя від громади, як ніг од землі: хіба стрибонеш і тут таки впадеш. Отакий буде мій український одвіт на ті азійсько-тихоокіянські хитромудрощі.

З власного досьвіду беру: ніяких унутрішніх життьових спонук і поривань не чую в собі. Зате вже спонукає й пориває громада. Поки чогось кортіло, такого понаробив, що громада, далі собі живши, мусить не тільки притискати мені ноги до земного дна, але й переставляти їх. А ти вже, щоб не втратити рівноваги й не накивати, замісць п'ят, головою, мусиш ступати, й отак виходить живий діяльний чин. Громада, як мовляв, здається, Франко, — великий чоловік, але той чоловік дає малому чоловікові не великі крила, а великі ноги. Бо з великими крильми ходити по землі трохи неспосібно: великих ніг велика сила їх вам геть поперетрощує. Окриленим-же можна порадити щось таке мале, голе й збите: як ото бува в цілком готової до споживку курятини.

Спис найважливіших скоротів

 Це такий оглав у "Словникові чужомовних слів", що спорудили Бойків, Ізюмов, Калишевський і Трохименко. Словник уперше виданий у Харкові, року 1932-го. Слово "скорот" чи знайде хтось по иньших словниках. Однак, безперечно, як "спис" коротший проти "списка", так само й "скорот" коротший проти "скорочення". До того, й логічний наголос припадає тоді на найдовше слово "найважливіших". А "скороти", диви, самі скорочуються. 

Тут маємо правдивий розвиток мови тої пори, коли мова ще здужала розвиватися. Бо старовинні книжні слова на "-ння", граматичним своїм походженням ніби субстантиви, давно вже вкраїнській мові здавалися нелюбі, й вона, де тільки могла, заміняла їх або кортшими формами ("викид", "вилив", "вимір") або й зовсім инакшими іменниками ("впад", "наїзд", "забіг" намісць панівного тепер "вторгнення", що є кепсько замасковане врочисте "вторженіе"). 

У своїх "Нарисах з української синтакси" Сергій Смеречинський дуже припрошував українців до того, щоб вони й далі так скорочували й заміняли, плекаючи кожне свій кетяг із цілонародньої виноградної лози. Але хто тепер чує крех чи крехкіт слабої мови? Тільки "крехтання"! І знов усяке "-ння" несьвідомо сприймається як учена відмисленість чи одволіклість.

А таки дуже важливі для нас скороти! Кете лишень спис найважливіших!

Мова й вимова

 З Річарда Бертона був щирий валлієць, але ангелянською мовою він говорив культурно, поправно,  — не випинав "реґійонального акценту", як це тепер модньо робити. Натомісць він мав кемрійську мову за рідну й добре говорив, хоч за його часів ту гутірку пробували запхати до архівної шухляди. Нас саморідними робить мова, а не вимова. 

Виляски

Не випадає поетові всього заримувати. А так кортить, щоб, де не лясни, то зразу виляски.

Думка без мови

 Наш народ, подейкують, дуже кмітливий. Подейкують різними мовами, може не знаючи, що та покмітливість, до того, мусить виявлятися по своєму безмовно. Отже брешуть тії, хто каже, що без мови нема думки.

Особливе

 Якогось особливого життьового завдання я для себе аж ніяк не бачу. Може воно замрівало десь у колишньому, але в перспективі (що й є бачення) ніде не видно. Однак, коли засьвічується сьвітло, заливається вода, зогрівається огрівання, я починаю все виконувати. Так бройлер на пташні відгукується на день-ніч, сухо-мокро, тепло-холодно. Та що в цьому людського, особливого? Особливого дуже вже кортить.

Мудрець-же физику провадив ІІ

 Я сприймаю мову физично, навіть физиологічно — і то логічно, бо там мій матеріяльний і навіть речовий сьвіт.

Спів-розмовник

 У нас, коли починається загальна розмова, справляє балачку, провадить мову розмовник. І тільки коли розмовник зайде в розмову з самим собою — розмовиться з собою, розбалакається — його можна жартома назвати "спів-розмовник".

Вантуз

 Слова "вантуз" (ventouse) я ніколи не знав. Либонь того, що хранцузьке залізло. Але прокачати-прочистити ним рури (Röhre) чи труби (Traube) під купіллю чи ванною (Wanne) таки зміг. Однак було важко. Яке прекрасне проти цього наше перекладницьке ремество: треба знати лиш слова — й усе саме зробиться!

Яко ґандж

 Чи-ж я не відав, що безпотрібний? Ой, знав! Але не казав про те нікому. Й дуже прикро, коли хто чужий випадком натрапляє на те, що я таємно тямив і сьвідомо ховав яко ґандж.

Під полами

 Диктоторова перемога — то подуга маленького чоловічка, що вивернувся-вискочив із гоголівської шинелі: "От ви думали, що ми... а я... я тепер плюватиму на все ваше «ми»." А порожня, шита на зріст шинеля вже тріпоче сірими полами на цілий сьвіт, скликаючи під свої знамена-крила й цивільних, і військових любителів убивчого ладу.

Пункти незламности

 Я теж маю свою незламність, але в моїм разі то тільки пункти, ніби в якому трактаті. А так іздебільша я ламкий і крихкий. Але-ж маю пунктики, що голосять і сповіщають, додаючи конструкції певної фортифікації, що й у руїні зберігає грізні обводи опору.

З птичачої високости

 Пташина летить — і ротом хапає, що може. Сьогодні я згинув у конкурентній змажці за кіло гривень. А взавтра, як пташка хвенікс, знову вилечу зяпати ротом.

Думки на печерній призьбі

 Виявилося, що життя — це таки здебільша виживання, де немає аж такого значіння ніякий иньший ні кшталт, ні зміст. А химерні, кохані "сенси" — й поготів сеанси гарячкової маячні. От змисел холоду, ось змисел темряви, он змисел голоду. А ще змисел того, що істнування — то не балачка, не перегляд і навіть не мандри, а просто вода. А ще потім — вгризання й вигризання. Істнування тичеться-тулиться до істоти, єства. Й соромітно — до їсти.

 Виявилося, що життя — то тяжко ще й тому, що нудно.

Хтозна чия

 Не можна знати й любити ангелянську мову й, ніби лабуззям, засівати-засьмічувати нею свою бідолашну рідну. Мало того, що повсюдну, невідчепну, як та старчиха, ангелянку кожне калічить, нівечить, душить, як знає, то ще й на чужім подівір'ї вона мусить споглядати свої опудала, що застрахують, але не лякають, женуть, але не відгонять московських ґав. Ні, не люблять, спікери Шекспірової, Мільтонової, Джеймсової, Джойсової й іще хтозна чиєї мови!

Аж ненавиджу

 Як-же я хейтю, хейчу, хейтую оте слівце "хейтити"!

Слуга покірний

 Мамона — культурний бог. Дуже важко працювати на культурному полі, не вірячи йому: треба-ж купити землю, коні, рало. Пані культура вірить мамоні, а йому без єї дуже нудно. Того, як не випадає бути за пахолка двом панам, можна служити панові й пані — теперки такі відтіні дуже бувають помічні й важливі.

Причепа

 Українська наша мова дуже нападкувата як до змісту й тями. От розумні люде й пробують одмахнутися: "Я ладнаю сенси", — кажуть, сподіваючись істиха, що вже дурне од їх одчепиться. А вона на теє: "То в ангелян кругом ті "сенси" дзижчать. А ти мені скажи: в тебе там тяма, зміст, рація, глузд, розуміння, істота, суть? "Дак я конструюю креативно, універсально!" Наша культурна кляса, бач, теж колективно не в тім'я бита.

Довга Москва

 Довга Москва на череві плазує до тріюмфальної ями, спирачись тільки на безтямну голову, тягнучи в кінці вже непотрібні кінцівки. 

Обібрався грибом

 Дак що-ж тепер робити, коли з тебе пророк? Куди йти, кому розказувати? Ясно, звідки починати: з рідного краю. Починати з геть. А от що далі? Обібрався грибом — лізь. Але чи перше в кіш, чи зразу в борщ? Де, в якій хаті випріє, вимліє на Сьвят-вечір твій пісний борщ? 

Пісківня

 Мільйони років зьвірина й рослина гинули на те, щоб людина рила. Рила вона дика, риє тепер свійська. Дивний сьвіт — оця пісківня! Як-би ото подивитися, що там за облавком?

У виразі обличчів

 Любов важко впізнати. А впізнавши — запам'ятати: вона має таке просте лице: майже без пругів, без рис, бо їй не треба зображати — вона віддає, не треба грати — вона виставляє, не треба вдавати — вона визначає.

З Ешера

 У нещасті, ніби в музиці чи геометрії, є своя впорядкована, реґулярна повторюваність. Але цілої, занадто складної будови ми не бачимо. І коли минаємо знайому каденцію чи аркаду, то відчуваємо біль і смуток заблуди в невідомому, незрозумілому сьвіті.

Горшкодрай

 Почитало, почухало макітру — а та вже й розлупилась: од читання, а не од чухання. То задротувати й уже не пхати туди книжок. 

Батьківський час

 Батьки, не присьвячуюючи, віддають своїм дітям багато свого неякісного часу. Але той неприкметний час — їхнє власне, хоч яке маловартісне, недобротне життя. Вони могли-б натомісь оддати сьвідомо-часо-простір на щось якісне й гоже — хоч як сировину.

За Сковородою з пателнею

 Я перше думав, що з мене сковородинець: живу, отже хвилозопую власними житками, напучую й сьпіваю. А далі замислився: чи з мене не сам Сковорода? Осьвітній ценз маєм приблизно той самий, однаково дивну мову й цілковиту соціяльну безвідповідальність.

Що не попало, те клади в торбу

 Час — через струс — зробився дуже вже повільний: там можна дуже довго прогулюватися й ні хуху, ні духу не зустріти. Можна й заблукати, а нікого розпитати. Тим часом життя — через струс таки — дуже знеповільнилося, розігналося. Й уже пхаєш у ту життьову шийку, пхаєш-напихаєш...

Одно слово

 Відродивши в рідній мові одне питоме слово, можна, здається, спокійно померти. Не зразу, не як стій! Але потім руки згорнуться спокійно: зробили.

Зникливе

 Чешириський кіт міг уже й померти. Але осьміх його не дає нам знати.

Багато бідного

 Бідний той, що не зна різниці між долонею й кулаком. Ще бідніший той, хто тільки знає руками, що товкти й рубати. Але ці бідні багато лиха накоїли.

Ще йнакший рівень

 Усі перекладарі — що-як-най-ліпші. Коли ти берешся щось тлумачити, то ліпше за тебе по твоєму ніхто не витлумачить — хіба йнакше. Й за тебе немає гірших — тільки саморідно йнакші. Це як ворожити: в менть ворожби — хто долі ближчий? Хто виміряє відстань од скромної перекладницької правди до першотворної істини? Тому нас багацько, а доля таки одна.

Инакший рівень

Тепер поведінка на тактичний одяг. Але що маю діяти, як мій рівень більше оперативно-стратегічний?

Приказковий виворіт

 Як собака не лежить, то до чогось добіжить. Але добіжить собакою, а не чим.

Крадькома

 Людина все позирає на час, а час тільки показує стрілками, вперто відвертаючи очі. Або виставляє якісь ніби маґічні числа. Немає погляду, немає уваги. Бо ніколиться. А коли буде коли, коли велике "коли" настане, може виявиться, що час крадькома розглядав нас у дрібногляди й далекозори наших годинників, як хитрий крадій, безгучно зазирав у високе віконня наших телехвонів.

Образ-розказ

 Київські люде стали дуже схожі в наказавості своїх міських образів. Сама суцільна схожість і є імператив. Образи так як говорять: мусиш бути як я, й тільки так і може бути. Одежні крамниці вже не мають запасів і культурна пам'ять їм ні до чого, культурне пам'ятання звалене серед териконів ужитого зодягу. Прощавай, культуро! І це наказ. Узавтра ми зчистимо тонюсінікий ґрунтик теперішнього з нашої голої землі.

Під палятуркою

 Ранком у метрі стояв коло на прочуд миршавого дядька. Якби так по добрячому запитати його тихої години: "Та й чого ти такий миршавий на диво?", то він либонь одказав-би: "Дак а що-ж: і батько мій був дуже миршавий, і дід, і прадід, і прабатьки всі, а от-же якось живемо — ще й потрошку плодимося!"

Але мав грубезну книжку під пахвою. От аж-аж цікавий я знати, що в тій книжці пишеться.

Без одповіди

 Багато хто на поклик відповідальности просто не відповідає. Так, инколи озивається, але щоб відповідально, то вже ні.

Воронка

 Воронка скаче коло вирви: гадає, що то кратер, а вона — чи не місяшний птах. А то ще дума, що воно — лійка: вороняча пісня ллється, та все в лійку та в лійку, а там уже вихід у такий сьвіт, де знають красу воронячого тембру й смаку. Головна річ, не поплутати слів: дуже важливі воронячі слова.

Крізь неспокій

 Чого геть нема, так це спокою — спокою нема ніде. І складається налазливе вражіння, що його не має й не було в сьвіті. Але-ж без спокою не буває віри, молитви. От тиша заглядає, а спокою нема. Тиша побуде-побуде й іде собі. Без спокою й людини, здається, не може бути. Бо оце тривожне, розхристане, простоволосе — хіба-ж воно людина, а тим паче чоловік?! Без спокою нема й гідности. Люде зазирають у твій неспокій: і не вир, і не вирва, і не дзеркалева гладінь-рівнота: ат, нема чого й шукать!

Тільки Бог бачить крізь неспокій. І потім скаже, саме що.

Красна Москва

 Красна Москва викупалася в свіжій крові, то вже, здається, наче й получчала, й помолодшала. "А чи не змилися ще й усі гріхи? Чи-ж я не очистилася?", — гадає собі, так ніби покутна.

Щастя-доля

 Щастя-доля — то в нас одно: хто бездольний, той і безщасний, бо безталанний. Доля — не частка, не пайка, не кавалок, а цілий хист, виміряний таланом чи талантом, вагою срібла — срібло, очищене від землї, в горнилї сїм раз перетоплене.

Людина як жінка

 Иноді мені здається, що саме тому, що людина в нас жіночого ґендеру (feminine gender), я, яко чоловік, не знаходжу звідти виходу: Медея дала клубок, щоб стало тільки до Мінотавра, а кудою виходити, не сказала — не сподівалася.

Батько-ненька

 У літературній українській мові ненька є, а ненька немає. Але-ж ніхто не кривдиться: позитивна бо то дискримінація, ствердний бо то чин. Однак добре, що тоді, коли діти звали маму ненькою, батечко про той чин не відали: бо виломили-б лозину й дуже набили.

Чужа подоба та своя воля

 Бог дає нам подобу: ми схожі, подібні до Вітця — то таке вже наше походження, ми від Бога. Так син буває — викапаний батько. Але вже з тою викапаністю син робить, що хоче. Батько собі батькує, а син — синує. І тут — його синівська воля.

Однак потім виявляється, що слід наслідувати батькові: на природжених нелюдів, недолюдків і людців не може бути Суду. Вони бо не всиновлені.

За писанкарство

Мої писанки до розглядин, а не до мацання. Тому люде й не знають, чи полюбилися: не доходиться до того.

Би був

 Либонь не заслужений мій одпочинок: бо був-би заслужений, не такий-би був.

Воєнні сьвята

 Треба на людях веселим буть. Бо люде тягар несуть. Одначе війна не обминає сьвят — просто вони в єї воєнні, щоб потім згадувати не саму біду, а сьвято посеред біди: "Ой, пригадуєш: кругом горе, а як-же нам хороше було, як чудово!"

Провинний сьвіт

 А ми-ж о цій сніговій порі саме думали кудись різдявяно помандрувати. Не в церкві щоб терпли ноги, а десь під мирською ялинкою в веселих сьвітах: от і не вірять люде, а нічим не журяться! Заробили добряче й накупили яскравих сьвічок на сьвіччине весілля: не вночі присьвітити, а тільки на забаву.

Що-ж, багато хто й помандрував: українці стали мандровані, ще один розсипаний, як те просо, народ — вже всього й не повизбіруєш.

Не дурно-ж ми були навчилися, що цей сьвіт — провинний, упалий, як той янгол. Упав та й лежить.

Нагота

 Перший справжній сніг надумав уже в листопаді прикрити-прикрасити голизну, голину й голість нашого бідного краю. Колись такого ранку перша дитиняча думка була бігти на вулицю бавитися. А тепер забавляєшся-забаряєшся пів дня в хаті, бо ще й субота. І зразу гадка: чи то на гірше, чи на ліпше нашій війні й біді? На чийому боці чудовна природа з холодною байдужістю її? Десь ворог, як гаспид, пригрівся на землі — на нашій, а ніби не своїй. А раптом вона прокинеться й оголосить ізранку: а я — нічия! То наша річ привертати, навертати, повертати — переконувати цілий сьвіт, що оце моє й оте моє. Чого це так? Бо дав нам Бог. Він саме діє. А людові що? Полов'яний хліб не голод, пачосна сорочка не нагота.

Дуже дивно

Те, що я можу, — й це стосується до кожного з нас, — далеко виходить за межі видимого сьвіту й з'ясованого розуміння. Лишається тільки сподіванка, що цей образ ніколи не вийде з ужитку й вічно буде написаний на тимчасових скрижалях дуже дивної доби.

From out of the box

 He is a boх. He is to be ticked in.

Життя як мед

 Я коли голодую, то лижу трохи мед. Тому в мене особисто цей правічний символ солодкого добра й щастя пов'язаний з голодними муками й неперебутньою липучістю. Отаке тепер настало життя: скрізь липне й нудить у черевній ямці.

Метафизичне дитинство

 Налягає якесь іздитиніння: падаєш у дитинство, коли все в речовому сьвіті мало образ якогось наміру що-до твоєї малої особи. Одно нападало, друге боронило, одне цікавило, друге лякало. А ще третє й цікавило, й лякало воднораз. Усі речі були до дитини якось причетні.

Хоч ти вже не дитя, а, навпаки, архаїчний pater familiās, однак чого то сьвіт присікався саме до тебе з твоїм виводком? Знаю-знаю: сьвіт не має стосовно до мене жадних намислів. Але то хвилозопия, а страшно в кантівському тут і зараз. 

Добре те, що живий Господь, особистий Бог: він плекає гадку про тебе, духовне своє немовля. Треба якось одгукуватися на сьвітло, тепло, любов.

Латеральні спостереження

 Спостерігаючи високий лет величних людей, бажано бачити не тільки стопи та гепи. Тому низькі роздуми мають бути ще й латеральні.

Ляпас од буття

 Зненацька вмикається міське сьвітло — й гола правда вибиває очі своєю нездоланністю: диви, скільки всього — до якого ката найперше братися? А найдругше, а найтретьше? Чим і коли скінчиться той переляк-перелік?

Щось ізгасне, й раненька ніч обгорне тебе чорною бібулою й викладе на свій шинквас, наче штуку закускової ковбаси.

Плита та примус — невичерпні джерела колотнечі

Він уже — примус inter pares, і тому примусом високого авторитету кладе панцерну плиту на ті бідолашні проблемки, що їх так полюбляємо колупати ми, грішні. Навіть не знаючи, що таке "панцерна", бо йому там не треба: у високості, бач, ніхто такими дурничками не клопочеться. 

Безелектрична клітка

У вечірнім метрі, де є Мережа, люде хапаються щось мацати й лапати таке сьвітле. Тільки я на ввесь ваґон, ніби який письменник, спостерігаю типи. Всі типи різні, а схожі одненьким: дуже кортіло цілий день сказати-написати якусь дурницю. Треба себе стримувати, дак коли-ж охота гірше неволі. А людині здається, що то вона випурхнула з безелектричної клітки.

Не міжнародні житки

 Навіть і моя хутірна ліра виявилася електрична. Гай-гай! А що вже казати за сутих міжнародників? Не їдеться, не сьвітить і навіть не мацається.

І косу смерть взяла, щоб все життя скосить одним розгоном

 Москва вже попрощалася зо сьвітом, а Вкраїни таки не пуска. Дивний ерзац. Чи це ґотицький злочинник навіть і супроти видющої смерти не кається, а ще вціляє доважити до проклятої долі зайвий хунт якогось лиха? Не дурно-ж Достоєвському намісць казочок читали проти ночи щось із Анни Радкліфової, з дому Вардівни?

Не сьвітить

 Нам треба просьвіти: вона вдень ходить із ліхтарем, бо сонце тільки сліпить, а не просьвічує. Шкода, що за просьвітою ніколи не встигає осьвіта: десь припалило соняшним палом.

Чужа пайка

 Мова — то таке добро, що його можна мати, тільки роздаючи. Хто-ж береже й боронить свій солідний мовний капітал, бідує, боїться визирнути з-за банківського муру. Але чує, що там щось дають — чи не його пайку?

Одмітна ознака

 Цілоденно артистично, газардовно копишитися й нічогісінько не встигати, бо, власне, й не робити, — то одмітна ознака міщанської верстви.

Яко міжнародник

 От українці на хуторі все встигають попорати, а в сьвіті — нічого. А як і від того відстануть, то, диви, й хуторі зледащіють. Це вже я сидю, як міжнародник думаю.

Як люде

 От погодливі осінні мухи чогось засиджують саме це вікно, хоч вікон у хаті не бракує, не кріпаччина. Маю на увазі, що саме ці мухи обрали саме це вікно. А може якби вони торкнулися якого вже иньшого чи хоч другого, то воно виявилося-б вікном у сьвіт. Так ні, тут копишаться. Як люде, їй-право.

Не в гуморі

 От я не в гуморі вже давно, навіть зникло його (гуморове) чуття. Жінка втішає, щоб не журився, кає, що я його й не мав, то й не загубив. То все так — дотепи, а поведінка на них зникла ще десь посеред ХVI століття. Та й то, та мода гуляла в вищих колах, а на наші кола й не сідала, хіба вже ближче до холодів, коли зробилася геть млява та квола.

На ковальський пшик

 Ото сидиш, щось мудруєш, словесне майструєш, ніби гадкою вигадане, а потім пригадаєш якусь коротесеньку нашу приказку — усім по сім, раз та гаразд, сто баб — сто лік — і думаєш: і на що я ото викаблучувався?

Як той хвіст

 Пишатися можна своїм дуром — то як хвіст: ти його побачити не годен, але він там, прикриває щось страшніше, ніж дурна пухнастість.

Така й сяка

 Я оце ніби невдовзі маю читати лекцію ангелянською мовою, українцям читатати, а мова чогось таки ангелянська — от-же дивина! Я свою вбогу ангелянську натруджую що-днини, то вже гаразд знаю всі її хиби й підступи. Та й на що морочити людей, як вони тямлять універсальної вкраїнської, чого придурюватися? 

Але такий уже сьвіт настав, кортить людей: вони, бач, тої мови вчаться, то цікавляться: ану-ну, яка вона в тебе? Яка? Й така, й сяка, бо то на ввесь вік морока — ламати язика.

Божа ласка

 Мале дитя тільки-но зродилося, ще воно не тямить нічогісінько, хіба сьвітло-темно, тепло-холодно й щось там учувається ніби в сьвіті, а вже те немовля через прості свої потреби споживає любов: щось його голубить, підмиває, а головне — дає грудь. І воно зна, що то все від любови, через любов, у любов. Отак і людина, немовлятко духовне, відчуває цілий свій нетямущий вік Бога, Трійцю.

Але, на лихо, не кожне мале має ту материнську ласку: щось нажувало куклу, дало дитині, а саме мерщій на вулицю. А на вулиці для дитяти що? Нема там нічого.

Виходить, що й од людей то залежить, чи буде нам Бог.

Окремішній стиль

 Що не людина, то окремішній, неповторний стиль. Мовний стиль, звісно, бо на що иньше стильне й непотворне треба купи коштів і гори культури, а такі купа з горою тепер рідко здибуються чи перестріваються.

Тому й кожен мистець-письменник — то свого хову мова: хапаєшся за словники — й далі за голову, бо нема там такого! Те, що митець собі призбірував, заховав він для власної потреби. А далі як сипонув — усі від блиску червінців аж стріпонулися: золота маґія! Хто так не може, хай уже начитується словників. Не словника, а саме множини словників. Отак очитається, да й зачне вже марити чимось обізнано особистим.

До-зволу

 Синхронне запливання одинцем самотним. Кажете, не буває, не буде з ким синхронізуватися? То в спорті не буває, а в перекладництві — до-схочу, вприпуст, не наплаваєшся.

Од "дістати" до "дістати"

 В одне покоління вбгалася суспільна путь — од "дістати" до "дістати". При початку "дістати" було добро, все "діставалося". А тепер, як на злість, усі кругом усіх "дістають". До живих печінок допікаючи. Ой, мово, мово, яка-ж ти зрадлива! От ізникнеш — і не пожалію. Ні, брешу, пожалію. Уже тепер жаль бере, що зникає стільки добра.

Затуливітер

 Затуливітер — я, направду сказати, гадав, що то прізвище. Коли-ж тепер бачу, що то не прізвище, а я. Бо що-ж я роблю що в Бога день, як не затуляю вітер? Ось тутечки свиснуло, треба сісти, затулити. Он тамечки дме-гуде — знов заткнути треба. Хтось вітер собі, гуляє, а я — ходи затули.

Творче жало

 Таке бридке вчуття, що ніби ця клята війна десь дорогою вирвала тобі творче жало. Своє жало, кажуть, і шершень має. От він літа собі й аж гуде від бойовї потенції того жала. Коли-ж тут і справді бій і доведеться кусатися! Уявляете собі шершнів стан після такого укусу? Кажете, він тоді вже й не житиме? Ну, може то нам так іздається, що не житиме, а він собі здається живісінький. "Щось не літається мені", — гадає. "Та, власне, й не ходиться, й не плазується."

"Будь-ласка" й "прошу"

 Не знаю, що думають про теє наші стилісті, а як на мій убогий розум, то якось не випадає на "дякую" відповідати "будь-ласка": якось воно — теє-то, як його — не звучиться. "Будь-ласкав" — то, знати зразу, скорочене від "будь ласкав-ий, ласкав-а". Тому-ж і в множині кажемо "будьте ласкаві". Тут учувається прохання, а не чемна радість прислужитися. Того й на "спасибі" зручніше відказати "прошу", переставивши наголос із першого, польского, складу на наш другий, український.

Поміж Скіллою та Харібдою

 Не маю жаднісіньких академічних здобутків у мовознастві, а як брати перекладництво й ангелянську, то й поготів: в-останнє тих дисциплін я вчався хоч і в спеціялізованій, а таки середній школі. Не від ситих чи щасивих житків вхопив я тої тропи, де зустрів свою не гірку, а, сказати-б, кисло-солодку перекладницьку долю. Доля, хист багато чого визначають у чоловікові, але без належної науки доводиться в-одно топитися й хапатися за прахтичну бритву. Та бритва безжально відтинає всі теоретичні кучері, що так добре вплітаються в університетську мовну повстину.

Пригадую, як після накритости рябим мовним рядном осьвітніх закладів заскочила мене "негуманітарна" американська манера геть про все говорити просто, як здивував культ зрозумілости після культу зарозумілости. Але-ж і перекладар-тлумач має найперше бути зрозумілий!

Можна висловлюватися й писати як завгодно складно й штудерно, але та складність і штудерність має складатися й штудеритися з простих слів і виразів. Простих, бо їх можна й треба буде пояснити. Немає блюзнірства в проханні з'ясувати суть чужих слів, пояснити тяму. Незрозуміле вічно зачаровує мовця й писця, навіює химеру харизматичної глосолалії. Але вхопіть його за руку, розвійте чари: чи тямить голова, що язик лепече?

Всяк перекладник набереться біди, перевсьвідомлючи, перемислюючи чуже мислення. Нам треба знати, що означають слова, тямити суть сказаного й писаного. Але самі наші гуманітарні мовляни не бачуть у тому найменшого свого обов'язку.

Вправний стиль потребує що-денної сьвідомої вправи, вправи, сьвідомої намагання казати просто, по нашому. Добре ставити під сумнів кожне чуже слово, не мацане, не жоване, не травлене рідною мовою. Коли-ж ми бачимо, що всі кругом, а надто довчені люде, ковтають чуже слово живцем, як вовк глитає ласий кавалок здобичи. Питаєш, а що воно такеє, оте ваше нелегковимовне, де тут, даруйте, Химині кури, а де Мотрині яйця? "Ага", — скажуть тобі, — "так у тім то й річ, що своя мова ще не може сказати потрібного, а наше діло хитре, ой, хитре — за що-ж і гроші платяться!"

У Гомера Скілла дуже вже, наче по вченому, виразна, вузлувата штучка. А Харібда — то просто вир, велика ковть, як те наше неуцтво. Як-би так примудритися межи ними проплисти? А пропливши, вийти на тихі води та ясні зорі. І щоб там люде були. І розуміли.

Тим бо й ба

 "Тим бо й ба" — гарний вислів, ба який! Його-б уживати рясно, та ба, годі! Чи ба! От підсиптеся з тим "тим бо й ба" до я кого порядного вкраїнця, та тим бо й ба — тями нема. "Минулоріч", "матиматикиню", "довкруж", "зазвичай" усі вчені люде знають, ба й він угадає. А вже "тим бо й ба" — й не питайте. Тим бо й ба.

Я так гадаю, невчений, що те наше міцненьке, виразненьке "ба" від "бач" відкололося, бо дуже вже воно вказівне: диви, ба! Дак уже воно саме в мові мало показується: либонь не тільки що занадто вже коротке воно виходить, ба й виразне, як на теперішні широкомовні смаки. Ба як: малесеньке лекше загубилося. Довжелезної "математикині" не загубиш і не викинеш, навіть умисно: все липнутиме й волчитиметься за тобою як те кашне за Сидорою Дунканівною.

Московські обставини

 Вже вкотре осінній вечір за одним замахом шелепнув свою чорну чару: стане з його й того — зразу, бач, пропав: притуманів і зробився як каламар. А я починаю ґольґати крадене сьвітло із каганця. Щось сліпо читаю, як народник, крадькома ночуючи десь у клуні: щоб часом не спалити господарям хазяйствечка отою свею наукою. Оце такий поворот интеліґента через подавані московські обставини.

До ґрунту

 "Страшно, кажу я, на думку, що в постаті зьвіра ходив я.

 Страшно, — нащадок мій скаже, — що був я колись чоловіком." (Свідзінський)

Зьвір у мені вже поранений, а чоловік — іще плазущий: не може підбігти, не спершися на кулаки. Зьвір не дотягне до барлога, а чоловік — не дотягнеться до клямки й заночує під хатою. Вранці виявиться, що то — брама мурованого міста. І під брамою — дві стрілі прибили до ґрунту чужих.

                                                                    

Трохи більше

 У Свідзінського своя мова. Вкраїнська, але свідзінська. Трохи більше, ніж просто вкраїнська. Після його поети перше втратили своє трохи більше, далі — навіть і простоту. То вже кілька очитаних поколінь запричастилося поетичного чорнобилю-полиню.

Він Вовк, він пан... йому не слід...

 Окамова бритва, як добре заходитися, може й голову стяти в якоїсь надбудови. І в де-якім разі воно часом і до речи. От хоч Москву взяти — голова десь і єсть, та не про нашу честь: 

Що ти за птиця? Ти — Ягня!
Як сьміло ти мене питати?
Вовк, може, їсти захотів!..
Не вам про теє, дурням, знати.

Закортіло прибрехнуть, хоч до того вже ягняти сказавши, дак коли-ж воно ні до чого. Вовк їсти захотів, а що він там, голодний, верзе, — то, кому безпешно, то може на відгалі й послухати. Якийсь український кінь потрапить хвицьнути да й вовкові в зуби добре дати. Розійдуться так, але-ж воно не змінить того становища, що вовк їсть конину, а кінь — зеленину.

За Шекспіром

 Малими ми вчилися дорослішати — дорослими вчимося маліти. Наука така: як із Шекспіра знову зробитися страдфордцем. Кажете, не Шекспір? Ну, так усі ми колись були трохи чимось і якось зберемося стати зовсім нічим. Молодша донька вже питає: "Тату, згадай, скільки тобі років?! Чого тобі ще треба?" Ой, треба, доню, треба життя повну жменю. Я ще бачу своє "по війні", ще воно мріє. Але ясно, що шекспірівську готовність уже слід у собі наковувати, насталювати. І навіть припускати те, що зразу після тебе набіжать якісь пуритани й скажуть, що завіса спускається, заслона заслонюється й театру більше не буде, бо дуже вже втомилася й ізнудилася глядацька залога.

Осьвідчини

 Иноді мені здається, що всі думки ми маєм однакі, просто висловлюємо їх по різному. Й у тому висловленні осьвідчується вся суть.

Край дороги

 Старість ніби промовляє до чоловіка: "От бачиш, голубе (вже сивий): увесь ти й усе твоє маліє, а місце по змалілому не запорожнене божим. Усі зерна добірні повихоплювали птахи (ніби небесні), а ти — на своєму камені, в своєму терні.

Але ті пісні, пізні радощі, тілесні й душевні, робляться старцеві ніби дрібні прагонучата: воно й не говорить, і не тімяить нічого, ні до чого не зугарне, але плазує, белькоче, пускає слину й тим уже тішить і гріє старече серце.

 

 

Спостережні

 Багацько людей обернулося на зовнішніх спостерігачів власного життя, ніби то не власне, а життя взагалі. Спостерігачів неуважних, нетямущих, безмірно щедрих на гайний часовий простір і нещадно скупих на сьвідомість.

Механіка хисту

 Механіка хисту нам геть невідома. Одно знаєм напевно: від механіки хисту життьова конструкція стає хистка.

Фактичні спеціялісти

В українській мові, здається, немає власного слова на "дилетанта", "аматора". "Любитель"? Ну, це занадто лагідно. "Попсуй-майстер"? Занадто жорстоко. Ота любов робити те, чого не вмієш і не здолієш, ота охота гірше неволі. Як назвав-би нерод аматора-хлібороба, дилетанта-коваля? Ледащо та й годі.

Коли-ж ми оце маєм ціле громадянство аматорське — ще коли-б тільке письменство, режисерство, ораторство, то нехай собі. Усе дилетує-аматорить, все робить те, чого не вміє й не навчиться, все спитується, наміряється, наважується.

От і виходить, що ми — лава фактичних спеціялістів. І тут без чужих слів не обійдеться, бо своєю дастьбі. Пораємо кожний чуже.

Своя як чужа

 Була в нашім університеті така спеціяльність — "русскій какъ иностранный". Та й теперечки, як самої нема, то вже либонь якось перекалькували, а на спеціялістів дуже завізно. По московському-імперському, що й казати, гарно воно звучиться: півсьвіта рідно-москвомовне, а решта студіює "какъ иностранный". 

Тим часом усім звісна мова ангелянська так наїлася сьвітом, що може скромно пропонувати себе як "a second language". Друга мова! Так самісінько й я волію бути за другого, тільки щоб іскрізь.

І от вилазить "українська як иноземна". Може чужоземна? Стривайте, таж по нашому "иностранный языкъ" — "чужа мова" буде. От і виходить "своя як чужа". Так і треба чесно й одверто називати підручники.

Давання гірше від трутизни

 "І не лякайтесь тих, що вбивають тїло, душі-ж не здолїють убити; а лякайтесь більше того, хто зможе погубити й душу, й тїло в пеклї." (Мт.10:28).

Хоч і звемо їх душогубами, душогубцями, душогубниками, а знаєм, що нашої душі не здоліють убити. А за своєю не шкодують: давно, не здираючи шкури й мняса, запхали в пекло. Як пояснити, як виправдати теє, що християни вони — такі гладкі, ситі, як ті румові баби, тільки що не з румом, а з якимось особливим данням, од трутизни гіршим? А ніяк — хай розлічуються зо Христом, коли признаються й одсахнуться.

Душогубством однак дуже вже вони захоплені: так і махають кругом себе спасінням і прокляттям.

Він, вона, воно

 Не можна намилуватися, як вони милуються на себе: він, вона, воно...

За невразливість

 Ідеальний провокатор буває з ідійота. Обидві слові чужі, то вони вже якось ізлигуються. Ідійотизм — то природня провокація, миттєва, запальна. Але ми не піддаємося й ніколи не піддамося: занадто вже багаті не теє, то вже якось принатурилися.

У нашім таборі

 І чого це користні ідійоти всі як один воюються проти нас, а некорисні, нікчемні, геть непотрібні — всісінькі вештаються нашим табором?

Московськеє слово

 Я геть не маю універсального для теперішнього вкраїнського интеліґента чуття суржикуватого гумору. Тому нечастою добою тяжких моїх, одороблуватих веселощів уже мушу якось жартувати питомими засобами рідної мови — без гострого, дотепного, хоч і перекрученого на трохи вкраїнський копил московського слова.

Щербичка

 Всі причти вже розказані, розтлумачені, а слухач не то що не тямить, а навіть і не слуха. Апостоли, стукаючи ложками, жаліються Христові на люд. Але Він просить накришити в сьорбу ще трохи терпцю.

Безголів'я

 Не глухий, не німий, а таки безмовний, так силкується щось сказати, що зриває не шапки, а цілі голови своїм гуком.

Немає мертвих

 Треба якось од рання до смеркання й од смеркання до сьвітання тямити, не забувати, що в Христі ніхто з нас не вмре, що в Його немає мертвих — ні від страху, ні від розпачу, ні від горя.

У тяжі

 'The man that hath no music in himself,

 Nor is not moved with concord of sweet sounds, 

Is fit for treasons, stratagems, and spoils; 

The motions of his spirit are dull as night,

 And his affections dark as Erebus. 

Let no such man be trusted. Mark the music.'

Важко повірити тому, хто не має в собі мовної музики чи хоч не завмирає, дослухаючись до музуки тих, у кому вона бренить. Ереб (Ἔρεβος) замісць музики дудить щось своє, скрегоче, клацає, виє, вибухає. Аби не було тиші, бо тиша завсіди непорожня, самодруга, тягітна музикою.

146-ий

So shalt thou feed on Death, that feeds on men,

And, Death once dead, there's no more dying then.

146-ий сонет Шекспірів, що доля непоправно обгризла йому початок другого рядка, бо ніхто по величезному небіжчикові не може тої манюсінької дірочки підлатати. Бентежить ось такий його кінець:

"Так Смерть з'їдай, як та людей жере, 

 І більш нема вмирань, як Смерть умре."

Песиголовець годує смерть людьми, а сам аж не може наїстися смерти, сподіваючись, що, такий наїдений, уже не вмре. Чи хоч умре не так, як ті люде, що їй згодував. Але смерть, і згинувши, тільки прикидається: вмирання — то її буття, вона тут цариця. То нехай уже під'їда, та тільки-ж лагідно, починаючи від довгого, лускатого, нечулого хвоста.

These and theirs

 'To these and theirs shall lasting freedom stay.' Дуже кортить вірити й дуже треба вірити, що саме на нас (these) і наших (theirs) указує цим пророчим рядком славний Козак Трусиспис. До нашого will доля має конче додати своє shall на довгу, вірну, вислужену вже в Пана волю.

Власний кореспондент

 По мені лишиться розкішне листування з самим собою, багате на вміст і зміст. Можна навіть урочисто, переможно назвати те листування кореспонденцією. Виходить, я — власний кореспондент. А ще — дописник, дописувач і листувальник. Буде що янголам дослідити, а не мої дріб'язкові, осоружні в своїй нецікавості гріхи. Вони вже не пожаліють мені часу. В них — крила вічности тріпочуть за плечима.

Московський час

 Нас не турбують, нас тривожать уранці, коли ми, ще до ладу не прокинувшись, пробуємо дати поштовх приватньому своєму життю, запхати в свою буденщину та поденщину хоч трохи загальнішої сути. Й само тоді, коли пробують закльовуватися якісь житки, з невисокого неба починають брумчати якісь марні підхмарні трутні: "А життя нема, а життя не буде! Ми п-р-р-р-инесли вам сме-р-р-р-ть!"

То невмерлий СССР надсилає нам свій московський час.

Наукарство

 От уже й тема гостро цікавить, і подавна на розгляд особа дуже вабить (ах, я це читав, я це так любив!) і знадобів поприбирувано багато й дбайливо. Але чого-ж усе зразу блідне, знекровлюється, мертвіє під цим тупоскальпелевим пером?! Псевдонауку зразу зраджує її власна псевдомова: ні про що найдобріше наукар не напише добре. Напише схвально, а робиться якось зле.

І стільки в нас іще того наукарства, що часами здається, що крім його більш нічого й нема. Пиши складно, пиши химерно, але там, де тобі бракує природньої складности й химерности, не побійся простоти. Навіть, як-що вона відверто скаже тобі: "Дурню ти Божий!"

За дискримінацію

 Він — папужок, вона — папужка. То вже сидячи коло клітки, коректно звертатися "дорогі мої папужки та папужки!". Кажете, просто "папуги"? Дак не буде-ж дискримінації!

За торочку

 Перший страх минув. Але надходить другий. Другий іде, третього веде. І скільки їх там бере одне одного за сорочку чи за торочку — поки ще невідомо.

Рідні та вірні

 Рідними бути мало, треба ще доводитися рідному вірним. Тому й кажуть у нас не "близькі", а вірні. Рідні та вірні. Бо багато чого близько.

Потеря порожнечи

 Кругом ходе багацько гарних, чистих, грубих, але геть порожніх книжок. Спитуєшся щось черкнути туди — заськи тобі, не руш! Не годиться псувати порожнечи.

Як воно буде

 Чудове гаслечко собі вигадав — аж регочуся сиджу: "Все буде вкраїнська мова!" Скажеш гасло — й одразу знати, як воно буде.

New actors

 Чую вже, що в ангелянській мові зайшла поведінка називати актрис "actor" — от просто беруть і здирають із чоловіцтва чоловікативи! Зо шкурою деруть! Що-ж теперки буде з нашими "акторами" та "акторками"? Бо ми, виходить, з того самого приводу чинимо щось геть супротилежне. Виглядає так, що в цій "борні" барикадний бік не має значіння: аби барикада, аби суперечка, а ще ліпше — лайка та бійка.

Математикання

 Як нестерпно калічить мову ота семискладова "математикиня" — ніби тикає матом, а ніхто й не чує! Наче й не "лінґвістичиня", а чинить неподобство не в своїм городі. Може нелюбителям спільного роду запропонувати звернення "дорогі математи й математики"? Тут зразу відчувається особлива "математичина" жіночність.

Направду кажучи

 Ага, ми живемо тому, що нічого иньшого не вміємо. Але, направду кажучи, ми й жити не вміємо ніхто. Просто нічого инакшого не знаємо не вміти. А так би не вміли собі, скажім, десь пробувати в унутрішнім небутті.

Трохи згодом

 Хоч-би хто, зірка якої земної, неантичної величини, фільмувався про "Титанік", "Титанік" буде більший. Але це з'ясовується трохи згодом.

Альтернативна Юдина історія

 Настає менть, коли Юда не дістає своїх тридцяти срібняків через брак коштів і залишається живісінький, неповішений, і вже синедрійон думає, як розіп'яти Христа й далі рушити історією.

Багатющий вапень

 Зідки та туалетова миска бере свій багатющий вапень? Не вже з нас? А ми-ж так його потребуємо!

Оперова умовність

 Дуже мені до мисли оперове перебільшення. Мало хто зна, але оперні люде навіть особисто випромінюють це наростання й збільшування. Нашою дріб'язковою добою, коли кожне мацає свого маленького пристрою, ця вогненосна люпа потрібна скрізь.

Рабське тавро

 Матюканина — то рабське тавро. Раз, та московська лайка розп'яла нас, яко рабів, а друге — змусила носити свого хреста тільки на те, щоб когось на нім розіп'яти. Уявіть собі матюкливого мученика-переможця, хоч і Бартоломія. Неможливо! Де тут гідність?

Суд над Сенекою

 Важкувато стало бути християнами, тож будьмо стоїки. Так чи так, а то одно з наших українських джерел. Сенека наклав на себе руки, але тільки з обов'язку. Якби йому об'явили, що обов'язок українця — жити  й боротися, він не скорився-б довіку. Скоритися ницості й підлоті, пустивши з себе шляхетну кров, забризкавши єю песиголовців, що ніколи не чули за звитягу й честь? О, ніколи в сьвіті!

Рабський хор

 Краса Вердієвої музики не обманює, а підносить. Бо то велич. Чи могли-б єврейські раби сьпівати так, як це звучить у хорі в "Nabucco"? Та звісно-ж ні! Але так сьпіваємо ми, коли нас хочуть зробити рабами. Сьпіваємо преможно.

На споминок

 Вона палко кохалася в красі, й у цьому розумінні прагла щирого кохання. Але смак раз-у-раз зраджував її, по кожній зраді лишаючи окрему ганебно барвисту пляму майже речового доказу. Він ніколи не забував одзначити невірність маленьким дарунком на незабудь — кошенятком чи рожею. Так її хата сповнилася котусями й квітусями, але не красою.

Прочитавши сю причту, вона не вбачить у їй ніякого смаку й заспокоєно зідхне.

L’Écume des jours

 Пиття — прозавтрашність (procrastinatio): воно ніби йде з глибини до тверезого шумовиння щоденщини, туди, де все береться пузирем, булькотить і лопається. Як-що шампана — то найперше шум, а потім глибінь, то правдиве пиття — то ковток глибини, що виринає з напнутими повнявою щоками й запіненими вусами. 

Домішка-примішка

 Сьвяті вміють тішитися без домішки й журитися без примішки. А життя людини звичайної — то суцільна домішка-примішка.

Аби здоровля

 Що я робитиму, коли стратиться потреба на мої "послуги"? Житиму не просто нікчемно, а ще й безпотрібно. Аби здоровля.

Наші житки

 Сьвіт хоче, щоб рація нашого житів'я полягала цілковито в праці. Це ми бачимо в тому, що люде де-далі, то все більше "стають непотрібні". Однак потреба на людей — то діло не людське, а власне Боже. Праця-ж — то не рація нашого життя, а поки ще його спосіб, то-б-то наші житки.

Просто я

 Я — то просто я, й слава Богу за теє! Невеличка купка з тих, що спасаються коло мене (не конче через мене), хотіли-б, щоб я переріс себе. Але решта в сьвіті сьому либонь бажає, щоб я був стисліший, щільніший і збитіший. На щастя, майже для всіх цих останніх я геть невидимий.

Не друзі

 Вчора працював на звичайному вже тепер покручному заходові. То коли частина людей на віртуальному смику повиса, а решта сама собі походжає тут-таки. Була й скромна перекуска. З тої причини завважую серед пристніх статечного, мовчазного столоходу, зареєстрованого під учасника, — їх іще зовуть "доїдайлами" . 

Уздрівши-ж я знайомий вид дармоїда, так ізрадів несказанно, що ну! Пережив він, не втративши ані хунта своєї поважности, й пандемію, й от уже навіть війну — слава майстрам їсти!

Перерв путніх не було, то я вже, коли міг, підбігав до тонюсіньких, як козин-дерезин кленовий листочок через гребельку, панських канапок. Дві лишилося — мені на один зуб. Аж тут поперед мене простягається цупка столохідна рука й твердо, як лещатами, хапає благеньку, тремтячу харч. О ні, не друзяки вони нам, перекладарям, оті столівники-дармоїдники, коли тонко бува на поживу! Ніби щоб довести теє, вже аж під вечір нагодився першому товариш — якийсь уже зовсім розхристаний і розгублений од усенароднього лиха, швидко, але тяжко питущий, наробивши вже геть непристойного гвалту й ганьби на небагатій учті. Як останніми відходили найбалакучіші, найжвавіші гості, він усе стояв перед зачиненими дверима розкішної здійми й прикро дивився поперед себе налитими кров'ю очима мінотавра, що сподівається Тезеєвого виходу з клубком і ножем у руці.

Треба тікати

 Пробую вичитувати де-які довгописи — довго писалося комусь, бо й тема така поважна, не то що мої дрібнички. Але як-же не ліньки таке споруджувати?! Вільний каменяр, тямлячи тему, та, біда, до ладу не знаючи мови, ліпить до купи якесь-то спробне каміння, усе наріжне, бите на груз, і силкується в'язати недобрим чамуром — і от вавилонська вежа, ще й до піднебення не дорісши, не то що до неба, вже загрозливо похитує довгою, але тонкою жирахв'ячою шиєю: мурівник скривив мур.

Муляр — до дому, а мур — до долу. Але назватра знов бачу еквилибристого мурщика, що невтомно збирає вчорашнє каміння-сиротиння. А ну-ж як заміриться й кине! Ні, треба тікати.

Мій мирний атомовий вибух

 Тепер багацько думають і говорять за ядерне. Воно й не дивина: Москва держить за спиною атомову різку — як то кажуть, блимає очима.

Дак ото пригадався мені власний досьвід причетного до цих речей перечування. Було мені тоді не більше як шість років, може й трохи менше, діялося в Славуті, де жила моя бабуся Марія з татовою нянею Явдошкою. Моїй сестрі (не рідній, у перших) було на десяток років більше, тому вона вже мала в своєму дівочому арсеналі скляницю з лаком — наводити нігті. Як-раз того дня сестра збиралася, річ певна, як і годилося їй, на танці з дівчатами. А нігті щось не покощені, як-же йти?! Огляділася, кинулася — аж немає ніде того слоїка! А він мені дуже схожий був на гарматку, то я вже його примістив до своїх цинових москаликів, що муштрувалися на високій бабиній шахві. Побавився — й геть забув за тую скляницю. Сестра знала в кого питати, иньших підозрюваних не було нікого. А я одно: не знаю, не брав. Далі кажу, забув.

— От-же як не пригадаєш, буде нам надзаходи сонця атомовий вибух, бо не можна тую небезпешную плящинку аби-де покидати! — грізно попередила сестра.

Решту дня я трохи думав, де може бути та скляниця, а більше готувався душею до явно неминучого вибуху.

Сестра пішла на танці некощена, а ми посідали втрьох із бабусею й нянькою на лавці по-під сараєм. Саме на захід сонця дивимось. Небо собі чорніє-червоніє, я готуюся тихцем до спільної нашої загибелі, що її тяжко тоді боявся не тільки що для себе, але й для бабусі й няньки. Нашею вулицею Ватутина зчаста тоді вивозили покійників на кладовище. Я смертельно лякався похорону з мармуровим білолицим мерцем у коробі й духовую оркестрою, що страшно награвала останній мотив.

Вибуху все не було, нема його досі. Але оте прочуття лишилося, щоб бентежити мою душу в житті, де давненько немає вже ні бабусі, ні Явдошки, ні навіть небіжки-сестри.

 

Відносне знаття

 Акторство — то ремество. З усім тим актори гаразд тямлять, що найдорогоцінніший дар акторові — недоторканна, непорушна, цнотлива, простосерда його дитинність. Хитрих вихватів учишся цілий вік, а таки найбільшу ціну складаєш безхитрій неробленості й простоті в єднанні з подаваними обставинами.

Так у мене з письменством: щоб одчути надхнення й захват, щоб заходитися коло писання, мені потрібне забуття всякої штуки з наукою. Коли пишу, я сам — захоплений, радий дітвак-читач, а не дохожалий критик. Літературознавство — скільки смутку, скільки отруєної мудрости в його відносному знатті! 

Бінарна громада

 Чи знають наші політкоректори як на пущі слід ґречно звернутися до славного вкраїнського їжацтва? Треба стати лицем до західливого нічного шурхоту й вигукнути просто в кущі:

— Шановні їжачихи та їжачичі!

А-а, гойда! Чужа мати пойда!

 Може в чужої матері "гойда" — то бойове гасло, як у нас "слава". А в нас це слово немовляче, колискове, гойдальне. Ще один промовистий приклад на те, як корисно заховувати себе в рідній мові. А чужа мати в нас іще, де треба, погойдається.

Від суботи до суботи

 Християнинові, що, з причин особистих і суспільних, одкладає спасіння до слушної нагоди, годиться починати нове життя не від понеділка, а неділею, зразу по воскресенні.

Коралі

 От і поки ще велика письменниця — як на наше тепер, величенька, — а як візьметься писати публіцістику, то вже так і плюється московським слівцями, виразами й навіть вихватами. Тим таки московцям межи очі плює — щоб уторопали, як іще досі не втямили, що наша мова — знов своя, тільки що псована. Ти гля — а їм і не втямки було!

Так і стріля з заплющеними очима, бо нема коли роздивлятись — війна, баталія, люта січа! А може не думати так бистро? Мав-же той фавн сполуденковий спочивок, то має бути десь відгал і в німфи Егерії. Бо стільки тих слів розкішних на добре намисто нанизалося, що за коралями й пазухи не видно — якось негаразд.

Скрапління

 Мудрість легко розтоплює найнепіддатливішу матерію й гарно зроняє свої краплини. Але, застиглі, вони тільки дратують і заваджають. Блазні набивають собі тими кавелками застережні тарахкавки.

Розпірка

 Я добре вмію бути сам, як у гостях, і в гостях, ніби сам. Цей скарб духовний легко дався мені в руки: я виколупав його з розпірки в своїх шараварах.

Не наш коник

 Мірність і помірність, міркованість і поміркованість — то не вкраїнські пристрасті. У нас навіть надмір слів на одну просту чесноту. То ще гаразд, що гнітюча більшість не знає жадного з них.

Легко брешеться

 Превеликий скус у тім, що брехати легко, як утягнешся, а правда тяжко мучить. Правда — як той кілок у плоті сумнівів: сам пліт дуже сумнівний, а правдивий тільки кілок. То вже так і кортить нахлебтатися тепленької-солоденької брехеньки. А потім сито парувати на всю околицю.

Дрібничковість і дріб'язковість

 Либонь настала пора розрізнити між дрібничковістю й дріб'язковістю. Бог, як ми досьвідчуємо, в дрібниці-подробиці. Поза нашими життьовими дрібницями ми майже нічого не відчуваємо й не знаємо. Тож уміння роздивлятися, споглядати подробицю, вільно проходити крізь неї, як сьвітло проходить крізь скло, визначає наші хвилозопські нахили. 

Таку дрібничковість я бачу в багатьох чоловіках. Жінки звикли до подробиць: подробиці літають їм кругом, як ті мухи. Вас цікавить муха чи тісто, куди вона влипла від вашого ляпаса? Для жінки відповідь очевидна: викинути комаху й місити далі. Аж гульк виходить дядько ентомолог і гукає: "Та чи ви знаєте, що то не муха, а надзвичайна комашка, остання в своїй відміні?!" Остання? Так і грець із нею! Хто її любив, ту відміну?

А тут Дух прийняв подобу голуба. Чи вдасться, придивившись до голуба, набратися Духу? Але-ж має бути причина на те, що голуб і саме оцей самий. Де він полетів, як він жив, коли Дух пустив його? Історія Лазарева, хіба що в твариннім сьвіті. Невідомо, а цікаво.

Що робити з мовною сучасністю?

 Цікавий я знати, чи ще заведено по наших університетах мати предмет "Сучасна вкраїнська мова". Бо то був потішний науково-історичний парадокс. Коли вчимося "Modern English", то, хоч може й не всьвідомлюючи, опановуємо мову модерну, а не сьогочасну, мову з історією й передісторією. Натомісць "сучасна" наша мова тепер має на собі карб колишньої "сучасности", що відверто суперечить нашій сьогочасності. У тій "сучасності", в тодішньому моменті, щось урівноважилося, всталилося в запереченні історії з передісторією. Уявіть-но собі, що в славні 60-і хтось раптом заквилив мовою тільки ще тоді тридцятилітньої, як та війна, давности. Такого як стій повинно було-б визнати геть несучасним і викинути з сьогочасности.

Оце таке, як на мій розум убогий: "Було колись, минулося, не вернеться знову..." Але кортить мене знати, що думають із приводу "сучасного стану" нашої мови в сьогочасності справді одуковані люде.

Золоті нитки

 Вічні ідеї — то золоті нитки, що напинають і досі молоде лице людства.

Взяв патерицю, чотки взяв

 Я беру на роботу чотки, але зчаста забуваю їх пучками й перебираю вже в голові. 

Духовність як звичайність

 Духовність — то, найперше, виховність. Як трапиться вам де невихований "духовний", зразу треба духопелити. От і виходить по нашому, що духовність — то звичайність, а не незвичайність.

Широкий Платон

 Хто напитує собі слави зважте ось цеє: Платона насправді звали Арістокль. Хто знає Арістокля, ануте, озовіться! Ну просто геть ніхто не зна. Був широкий, то й продражнили по вулишному Широким. То вже потім почали вигадувати, що чоло мав широке, що розум йому широкий був, аж у чоло не влізав. Яке там широке чоло в чемпійона Атенів із панкратійону? Як притиснуть до арени, то тільки й кортить, що якось ізвузитися саме в чолі.

А він-же либонь замірявся вславити свій рід, а не якусь там простацьку прикладку. От вам і слава — такий мудрий чоловік, а навіть на власне ім'я по людях не заслужив. Широким стріли, широким і випроводили.

Поетичний спосіб мислення

 У поетичному способі — ключ до всякого мислення. А кожен народ, здається, має під той ключ осібного замка. Тепер на Московщину страшно дивиться, але колись дієписці, згадавши її, скажуть, що вона десь тихцем замкнула собі поетичне мислення й непомітно викинула ключа. Геть не було мислення, бо не ставало поетичности навіть на квіти зла, аж і на злії квіти. Навіть на клюмбу не вистарчило — бо добрий поет вам і клюмбу осьпіває так, що геть аж закортить у ній хоч трохи побуяти.

Аж ґвалт ІІ

 Жінка й діти аж ґвалт не пускають дядька до хвилозопиї. Ну просто тобі Ксантипа з Лямпроклом, Сопрониськом і малим Менексенчиком. Ну, воно й добре виходить, бо навіть у гімнасії дядькові аж ґвалт будуть не раді. То ще гаразд, що дядько ще годен трохи поколупать коло землі.

Гучний однодолонний оплеск

 Коли вигадається щось самому любе, зразу чується гучний онодолонний оплеск.

Як дурному забагатіти

 Як дурному забагатіти на розум? А думкою! Дурень, кажуть, думкою багатіє. Ой, та коли-ж мені й думать, як я говорю?! Я й сказати не встигаю! А була-б тут думка, то потягнула-б на дно, як колись чужий скарб потягнув еспанського ґалеона з усіма його височенними щоглами-домаганнями й широченними розмовами-вітрилами.

Тільки й зиску, що в писку ІІ

 Чи є користь ув учительстві? А звісно! А в учетелюванні? Усі критикують школу, проте, не встигнувши ще вилупитися з її шкаралущі, вже починають і собі навчати. "А мати хоче научати, та соловейко не дає..." Не то що соловейко, а ґвалт цілого птаства й дуже не солов'їний, не калиновий ґвалт. Ґвалт-Gewalt, ґвалтовна сила та влада.

А було ще в лушпині духу, поки темно та тихо, замислитися про теє, як вилуплюється-народжується твій малий сьвіт. Куди! З яйця долинає кволий плескіт безперих, недовипростаних крил: то зсередини добувається те, що як стій злетить учити.

Боже поможи

 Найвища перекладницька штука полягає в тому, щоб геть не перекладати. Як звільнитися від пут обох мов, од доповідача й слухача в собі, все в твоїй спорожнілій, принишклій душі повірить у першотвір. Що буде тоді? Бемкання на високій дзвіниці, що закликає кожного на бодай коротку, хоч унутрішню молитву: "Боже поможи!"

Щоб не бути битому

 То гаразд, що в нас, християн, не вчителі віри, а більше проповідники. Бо вчителя-мучителя вірчуки-здороваї, гляди, й одлупцювати можуть. А проповідник перекаже, хоч і недоладньо, так не своє, то й не битимуть.

З великої літери

 Один буддистський учитель дослухавши нашого Маттея до 8-ої голови, а саме до слів "Просіть, то й дасться вам; шукайте, то й знайдете; стукайте, то й одчинить ся вам: кожен бо, хто просить, одержує; і хто шукає, знаходить; і хто стукає, тому відчиняють." (7-8), тільки й вигукнув: "Той, хто сеє сказав, од будди недалекий!". Будда тут із малої літери, про теє гаразд знає навчитель, але чи визнає старий, дочитавши голову, чи й цілу євангелію, чи й усі чотири, що "Той" — із великої?

Захмарна любов

 Коли буддистський сьвятий помирає, він пише учням цидулку: "Дощ, що оце лляв безперестань шістдесят і шість років, опівдні перестане. І буде година." Напише, й помирає собі спокійнісінько саме в полудень. А чого година? Бо розвіялися сіро-чорні хмари людського життя й засяяло без застування сьвітове сонечко.

А шо-ж писати християнинові? Дощ перестане, хмари розійдуться й виявиться сувій неба з письменом. Сувій розірветься й покажеться Бог, викажеться Любов.

Сьвятий каганець

 Хто не п'є хмільного, той либонь уже не людина, се-б-то не чоловік, а то ціла половина людини буде. Але хай не журиться, бо з його зате повний сьвятий. Або вже просто старий і немічний. Якою-ж лямпадковою оливою старому та немічному підживляти в собі каганця сьвятости? Чи не плюснути такому коли-не-коли горілочки в мисочку? Чи заллє геть усе?

Скитська баба

 То дарма, що в скитської баби пласке, затерте, безусте лице — всі й так гаразд знають, на що вона важить і що вона каже: я народила, ти народиш — і далі степом, степом котиться родиво. Ми лишили бабу за спиною, а вона аж ген дожидає нас у кінці — сліпа, а не проґавить, бо ми, як підбиті ґави, летимо їй просто в стулені обійми.

Сколочена вода

 Доводиться скаламучувати життя, щоб не так було видно, куди пливеш.

Зодягний та ошатний

 Ошатність, чепурність, дзиндзюристість уміє на певний час запинити молодощі. А без плекання-догляду старощі накидаються, напускаються на чоловіка нагло, живоїдом — як та Москва.

Природа поглину

 Гадка майнула така природня, що й не став карбувати. Хіба природнє десь забувається? А вона тим часом легко зникла: сама природа поглинула її.

Набігатись

 У ніби живому діяльному чині ми марно намагаємося втекти камінного, незмінного стану нашої гріховности. Бездіяльні-ж багато чого помічають, але не встигають сказати нічого. Та й мало серед бігунів прийдущих пасішників, можебних садівників і здогадних городників. Вони завважують камінь, а на камені шклянку води — воду випити, шкло розбити, так, щоб аж блиснуло в помножених шклянках раптове сонце.

У мові

 Нашою добою, коли в побуті народовладдя нас усіх геть ізрівняло, коли в одязі (й навіть "вишитій" шкурі) ми всі раби без смаку зробленого, але задавненого моменту, культура виявляє себе єдино в мові. Й не так у тому, що мовиться, як у тому, що таки не вимовляється.

Не вершечку

 Коли бідніший дивиться на багатшого з-під низу, той здається йому безголовий: не добачається. А вже самого вершка ніхто не бачить — то там, здається, можна вже й справді дуріти.

Текуча архітектура

 Подейкують, що в гурті "Pink Floyd"і всі були архітекти. Архітектура, як звісно, — застигла музика. А "Pink Floyd"ова музика, виходить, — текуча архітектура.

Голяндський сир

 Давно це було. Віз я з далекої Голяндії на близьке село всякого сиру поласувати. Жінка силкувалася смакувати, а далі плюнула: то якийсь вогкий, а то якийсь сухий.

— Чи ти, — каже, — не міг якого путнього сиру привезти?

— Дак якого-ж тобі було?

— Ну, хоч "Голяндського"...

Росинантова кульбака

 Обидвоє, й дон Кіхот і Санчо Панса, однаково віддалені від істини: перший — своєю погідною надхмарністю, а другий — гнойовою наземністю. Їхні підгони сходяться-врівноважуються. Десь на рівні Росинантової кульбаки.

Пляшчаний підсумок

 "Тактичний підсумок для пляшки" — як мислити вкраїнською, то за думками, за гадками аж голова туманіє. Ну, нехай "пляшка" — то, шануючи слухи ваші, металепсис до кола горілчаних братів, що з пляшкою роблять собі ще не остаточний, а поки тактичний підсумок. Потім протверезіють і втямлять, що опертивні й стратегічні обрії таки важливіші за тактичні.

Але ми всі вмієм рівнобіжно мислити, як сама рекляма, й здогадуємся, що вона не дума, а просто переклада вкраїнською, бо так тепер треба (перекладати, а не думати). "Тактична торбинка на фляшку" — отут уже москводуми повишкрібають потилиці. То не рушмо вже, хай собі буде поетичний пляшчаний підсумок.

Не без гріха

 Є гріхи-пристрасті, а є гріхи звички. Пристрасті ми любимо, а звички любили колись.

Образ шляхетности

 Людська шляхетність показується не в тому, як тонко хтось ображається, а як він кривдить.

Мовна зрадонька

 Мовне чуття зрадливе — воно зраджає геть усіх. То ще щастя, що мовне чуття — ніякого роду. А то мовлян зрадужувала-б якась вона, а мовлянок — таки він.

Близька критика

 Війна, біда, а люде не полишають свеї злісної критики: як лицар, запертий межи чужі вояки в тяжкому, тісному, близькому бою, штуркають на всі боки затупленим на чужих кістках списом, силкуються видобути й меча, пам'ятають, що десь за приваленою чужим трупом халявою причаївся товариш-ніж. Ні, таких ніщо не прикоськає, не втихомирить!

Звідкіля й куди

 В одній буддистській причті я вичитав, що їхній навчитель, знаючи свій час і годину, на відході зробив написа: "З розкошів беремося й ідемо в розкоші." Тю, а ми, християни, — з пороху в порох. Що-ж побачимо, хто де буде.

Місяць із неба

 Злодій прийшов до праведника й не знайшов поживи. Праведник, учасно повернувшись до хижі, дав йому останню одежину, щоб зогрівся. Злодій, зогрітий, розогнілий, подався плюндрувати на багате село. Праведник сів грітися до місяця, шкодуючи, що не зміг дати гостеві місяця з неба. Злодій іще конче повернеться й спробує зняти: наш злодій такий — він знає всі причти й давно вірує. 

У білім пір'ї

 У яскравім нашім сьвіті правда чорно-біла тільки там, де вона сіра-сіренька. Либонь так і треба, бо ще намастять олійними барвами й конче викачають у білім пір'ї.

Спраглі Божої любови

 То річ сьвітова, а таки приємно буває нагадатися: наша віра серед усіх вирізняється не мудрістю. Мудрости, як тих черваків, можна де-инде накопати. Ориґінальність наша одна-єдина: не можемо помиритися на жадній богословії без любови. Ми віримо, що наш Бог нас любить, і самі силкуємося любити Його — хто як може. Без такої, більшої за сьвіт, любови нам тісно й самотньо, ніби перлові в мушлі: а показатися, а погрітися в долонях, а відбити сьвітло очей?!

Practically linguists

Ми, перекладарі, прахтично лінґвісти чи лінґвисті, як я сам волію засвоювати чужі слова з наростком "-іст". Словом, майже мовознавці. Нас подеколи так і кличуть на роботі: practically linquists. Ну, гаразд, practical linguists. І от хто теє спрахтикував, уже не морщить лоба, а насуплює чоло так, що й дурень бачить: виступає прахтично мовознавець. І всі завважують, що мовознавче діло вже гарно виорало парою кіньми чільний обліг на озимі: "Ой, виорала дівчинонька мислоньками поле..."

А прості, мовно не амбітні перекладачики знай собі цьвірінькають, якою знають, спритно прибріхують до ладу й до прикладу, не забувають усьміхнутися й глянути в очі товариству. А воно собі радісно гадає: "Іносе, дми собі!". Таких, лінґвістично не прахтичних, особливо, хоч і мимоволі, всі люблять. А що-ж: п'яні й діти й нехотя правду скажуть.

Без джерела

 Мудрість про хвилі тепер уже нічия — тож будьмо тепер як хвилі. Хвилям нема кінця-краю, хвилі затоплюють і змивають геть усе. Ніхто не знає хвилевого джерела, а як знає, то мовчить про його: щоб не висхло.