Налягає якесь іздитиніння: падаєш у дитинство, коли все в речовому сьвіті мало образ якогось наміру що-до твоєї малої особи. Одно нападало, друге боронило, одне цікавило, друге лякало. А ще третє й цікавило, й лякало воднораз. Усі речі були до дитини якось причетні.
Хоч ти вже не дитя, а, навпаки, архаїчний pater familiās, однак чого то сьвіт присікався саме до тебе з твоїм виводком? Знаю-знаю: сьвіт не має стосовно до мене жадних намислів. Але то хвилозопия, а страшно в кантівському тут і зараз.
Добре те, що живий Господь, особистий Бог: він плекає гадку про тебе, духовне своє немовля. Треба якось одгукуватися на сьвітло, тепло, любов.
Немає коментарів:
Дописати коментар