Без пана й хама

Яких людей ми мали напередодні 1914 року! З яким баченням, розумінням, знанням, чуттям мети! З якою відданістю й вірністю, з якою негайною досмертною готовністю служити правді! В якому скупченні люду й сил!
І що-ж? Не судилося! А судилося бути засудженими, колективізованими, голодомореними, неканонічними, судилося бути чужим військом і войовищем. Аж поки замісць самозречення не постало просто зречення, замісць зраджености — самозрада.
І ось тепер без'язикі, безпам'ятні, з затруєною кров'ю, ми сталися самостійними. Немає нікого схожого на тих, що були, нічого схожого на те, що мали. Господи, Ти це сотворив! Боже, поможи! Щоб як у братчиків-тарасівців: культура нації й своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій Бог — без пана й хама!

На котурнах

Змореній нашій мові найважче дається красна простота. Зморена вона найбільше небезпечним зближенням, що насправді було наближенням до пекучих пелехів чужої гарячої мови; так, ніби плянета надумує сходити з своєї орбіти й лізти в обійми сусіднього сонця, замість рівновіддалено обертатися навколо власного, Богом даного.
І простота стала простотою того дурного, що гірш од злодія, простота, коли мало батьківских ніг, а ще треба милиць, ходунців, ковіньки й щоб стінка була недалеко.
А не варто спиратися на стінку, як-що тебе вивели й до неї поставили.

Гарно й правдиво

Завдача доброго письменника — гарно й правдиво омилятися. Завдача злого письменника — гарно й правдиво омиляти.

Своїм штибом

Чоловіки поділяються на вершників і стрільців, на кінних і піших пішаниць. Головне, щоб нашу лаву не розтрощив якийсь гармаш-наполеон.

Мої визвольні змагання

Я починав малюком у плетеній будьонівці, а тепер доріс до пошитої з московської шинелі мазепинки. Був кінний, а тепер стрілець. І вже зимовий мій похід...

Танкові чоловічки

Маленький син (2 роки й 3 місяці) схожий на ведмедика, а бігає котиком, нявчить. І чи не всі ми отак, чоловіки? Політуни, а хочемо бути муркотунами...

Аби не німувати

 Я вдячний навіть тим глухим і безголосим солов'ям, що вперто залишаються вкраїнськими птахами.

Щербате сонце

Як слід, як очевистий карб первісного гріха в людському бутті бачимо щербатість життя нашого парованого. Пощербленість блудом, облудою, страхом. Щербатість там, де й у найліпшому, найвищому виборі маємо муку й превеликий клопіт: у любові з дітородінням. Щербатість навіть у тих, хто після від предків'я зламаної заповіди, після дідо-батьківської непокори Богові поклав собі не переступати заповіту, плодитися й намножуватися.

За самоврядність

Нашою добою ніхто нікому не належить. Сила байки: не можеш володіти чужим тілом — будь паном свойому. Паном, а не рабом.

За краватку

Що то є — краватка? Рабський нашийник, обручка підлеглого чоловіка? Поганий костюм, але з дешевою білою сорочкою й безхистою сіро-тьмяною краваткою, таки навіює мужню поважність. А без краватки костюм — то шкура зірваного з ланцюга пса, шати втікача, приреченого на злапання чи об'яву.
Чи то краватка є розпущений бант мужности, виклик безснастому сьвітові в розбещений вік? Галасуватий крикун, що шпарко видирає душу з сіряка? Нашим батькам краватку зав'язували дружини, бо самі вони того не торкалися. А в парубків краватка висіла вже готова з засмальцьованим вузликом, як сильце на ласочку.
Чи то, як уважають старовіри, Юдин зашморг на нашій шиї? Згадка про те, що, збочивши, можна й вдавитись ненароком?
Цур і пек! Хай краваточка залишається безневинним переднім хвостиком, що грайливо нагадує присутнім за нашу мужню минувшину...

По той бік дозволеного

Христа намагалися втрутити в політику ще за земного життя. Бо й тоді вже були політики, а в політиків — політтехнологи, що побачили в Ньому перспективного лідера, кандидата, информаційний привід, то-що. Просто тоді такі речі ще називали простими людськими словами.
А коли Він не втрутився, схотіли з життя витурити. Віртуальна реальність не склалася, а скоїлася Божа воля. Тяжко образилися комбінатори й навіки завзяли злість. Бо для політика чудотворність — то мистецтво можливого. Політик не може бути послідовним, бо випадають нагоди. А Боже — це послідовне.
Не здивуюся, як-що бути Христовим стане колись політично неможливим.

Концертова оповістка

Україна — це палац. Це палац "Україна". Мірей Матьє нагадає нам стерпні миті совіцької минувшини, а "Машина времени" нас туди, зоколисаних, віднесе. Щоб часом не вдавилися "Уральскими пельменями", як обіцяють, уже сьогодні.

Неперехідна верства

Для покоління моїх дітей Ес-Ер-Ес-Ер — то вже Сі-Пі-Сі-Пі.

Живе срібло недомови

Це з Бальзака. Кажуть, цитати тепер знемодилися, але цитата: "Одне з лих високого розуму полягає в тім, що він мимоволі розуміє все — й вади, й чесноти." Розуміє, не розумуючи. Геть усе! Лихо! Пекуча журба! Ревні сльози! Й нестямна болізна мовчанка!

Гордість малоросів

Наше київське дитинство, таки так, щебетало по московскій (тоді ще не було ані слова реґійон, ані мови реґійонів). Але за поправні кто, што и ґдє (замісць дє) що-найменше брали на кпини. А могли й по писку луснути! Бо крізь ті дірки виглядала принижена рідна мова. Не можна було затуляти ті шпари, щоб було... Щоб було чим дихати.

Щоб нас не суджено

В українців Пилипівка! Із споживчого кошика вистає м'ясиво, саливо, ковбасиво, показує горло пляшка молочного первака.
Вони судові мому не підлеглі...

Чернець Петро Борзенко, в миру Пахомій

Кілька років тому здибалася мені одна мила дівчина. Незадовго перед тим вона поклала собі скрізь і з усіма (і своїми геть невкраїнськими московсько-польськими сім'янами) говорити лиш і тільки по вкраїнській. Прокаралася два роки... й повернулася до мирського життя. Цю повчальну історію викладала вже по московській.

За малярство

Поки маляр живий, підробляє сам, коли помре, підроблятимуть иьнші.

Мхатівська відповідь на мовне питання

Пригадую, що, як переобирали на другий термін Леоніда Кучму, саме напередодні, в суботу ввечері, коли аґітацію вже здіймати невільно, якесь "Народне телебачення" випустило шалено відомого тоді телеголовця Сергія Доренка, з походження — чи то півукраїнця, чи то й цілого. Понаставляли камер по всіх глухих закутнях і темрявих застумах: по волі давали слово звичайно німотному тамтешньому народові.
Говорить і показує Вуглегірське (колишня Хацапетівка, батьківщина вславленого рівнобіжного перекладача Юрія Сокола):
— Сєргєй! Када Ліаніда Данілича ізбірали на пєрвий срок, он абіщал рускому єзику государствений статус, а шо-ж тєпер?
З добре вдаваним старомосковським сценічним виголосом відказує на те Доренко:
— Мы здесь у себя на Москве понимаем ваш язык (павза). И даже признаём его за русской (довга павза). Но скажите на милость, зачем ему государственной статус?

Губерніяльні хвиґлі

Під Новий рік зачинають дзвонити якісь підставлені асекуратори, пропонуючи продовжити запезпеку не там, де ви її починали. Судячи з виголосу — метикуваті "київські" "вбезпечники" з відлеглих реґійонів ("місцин" уже не кажуть).
— Сєргей Владімирович? Ето Світлана! Хачу прідлужить Вам прудолжить страхофку Вашаго афтумубіля!
— Сьвітланко, ви з Москви дзвоните? Ні? Невже з самого Донецького?
— Пучіму? Ми іс Кіїва!
— А чого-ж не українською? Київ — столиця України!
— Ну, паня-я-ятна...
З серцем кладе слухавку. Надто Ви вже догадливі, пане Сергію! Київ, навправду, — столиця України. Але-ж чи він — українська столиця? Сумніваються обачні реґійональні Сьвітлани!
Але треба повторювати цю примову! Львів — українська столиця. Харків — радянська столиця. Дніпропетровське — колишня столиця. Донецьке — реґійональна столиця. Адес — провінційна столиця. Ужгород — прикордонна столиця. А Київ таки й досі — столиця України.

Чорний мак, та смашний

У місті загубилася велика сила людей з малого села. І зробилося місто велике.

На топилі нічого не росте

Московська мова скрізь, поза Московщиною, говорить як совітьська, навіть у церкві.

За пожадливість

Похіть крови часами сягає такого палкого червоного гарту, що бідний розум дуріє, квола воля м'якне й сердешне серце німіє, все триголосно скомліє, вимагаючи потурання. В нашому життю умовні відрухи протистоять безумовним. Врешті тіло підлягає смерті, а душа — пристрасті. Тільки віра стоїть проти гріха. А як віри нема, то й спинити нічим.

Золотоперий вік

Прекрасна доба для нашого перекладництва! То не біда, що де-кому сутужно на гроші. Було-б що перекладать. От після вкраїнізації 20-х рр. перекладачів не любили. Бо вони вигадують слова, ті слова засьмічують і без того незрозумілу мову, й не змовкає річ.
А тепер нам волю в універсал записали, любо потьохкати, любо й послухать: хрещатим, зеленим, дрібним барвінком мовонька стелиться, жвавою водицею річенька ллється...

З корабельного щоденника

Як-же це в нас: журналів нема, а журналісти суть? Маєм журнали вступних паперів, але їх знесе електронне врядування. Часописи маєм, але й тих, як і при початкові минулого століття, майже ніхто не чита. Газетярі? Загули. Преса? На пресових конхверенціях чи під прасом. Широкий-широченний загал усе мережить Усемережжя...
А от і збрехав, є-ж журналисты, й пишуть вони в зачитані журналы для вічних дівушок і дівочок. Любі чительниці! Ах, щемливо несучасний, передпотоповий тип! Тим і дорогоцінний! Журналісте, журналь, журналюй! Хай читають, хоч би й не по нашому.

Не приснилось, а в очевидячки явилось

Нашим часописцям усе проситься під перо слово "вочевидь". Очевидно, вони думають, що це слово свіжо-виламаніше за, скажімо, "либонь" чи "мабуть". Слово це й справді словникарям відоме мало. Видима річ, що воно в народній мові,  як то кажуть, очей у себе не вбирало. Є, приміром, "вочевидь неправдиве" — це коли в живі очі брешуть. А так просто — прийменничок "в" приліпився до "очевидячки" й стало оте "вочевидь" при очах, перед віччю. І дуже й дуже може придатися журналістові там, де він сам є притомний.

Panem et circenses

Примостилося в наші мові слівце "шоу". Перше боком, а далі й скоком. На телебаченні те слово заступило обережні "програму" й "передачу" (куті меду, то-що), а добрий розум підказує, що то — "видовище". Римському народові колись належали й хліб, і видовища. В нас не так: видовища проглинає народ, а хліб... є кому їсти.
Як-що брати первотвір, то тим видовищем був цирк часів Каліґулових і Неронових. Тут з ориґіналом згідніше: теперішні видовища де-далі, то все більше нагадують плотолюбний римський підупад.

Текст без контексту

Моїх слів не можна вирвати з контексту, бо я сам вириваю їх із контексту життя.

Мій гонор

Не можучи бути за "Людину року", сподіваюся лишитися чоловіком нівроку.

Козацька рада

Нам, козакам, радять найперше випити — "за честь, за волю, за козацьку долю". "In vino veritas!" кричать.
Знаємо, яїцькі козаки вже пробували: далі вже п'єш замісць чести, замісць волі й замісць козацької долі.

Підмайстер і Рита

Усі ми юними читали й перечитували булгаківських "Майстра й Маргариту" — тішилися, дивом дивувалися. Де-які химерники навіть переписували твір — навчалися, бач, стилю. Ми, тодішні, дуже до серця брали явно несовіцький, як на час Московської Олімпіяди, хоча й надто совіцький для Москви 20-х рр., дух книжки.
Тепер читаю її по инакшому. Власне, читаю й жахаюся. Адже Булгаков — син київського протоєрея, відомого й працями богословськими. В романі автор і собі богословствує, але робить це як людина, що либонь іще виростком зневірилася, проте вважає, що мусить порозумітися з Христом як з майже просто людиною, поставити Його на суд Майстра, а тоді ще й владнати все з Майстровим судом.
Лячна безстрашність. Митець має право? І митець — чоловік: раз йому вмирати, раз на Суд уставати. Просто по митцеві лишається писане й читане, звабливе.
Кажуть, богословствувати — це як ув одежі плавати. Митець-же, богословствуючи, пливе в ясному, але важезному обладункові.

Щоб носилося

Усі знають і шанують великомосковську культуру, але хто її несе? Купка чудодіїв, цілком опрічних від громади своїх сьогочасників і земляків. Цих останніх менше, бо довкола, передусім, — самовидці-перевесники, присутні й притомні, й уже потім, десь у серпанку, на віддалі — мріє тоненький ланцюжок земляків.
Тому й не треба встидатися бути за носія не такої бучної культури української: разом нас мало, часом і самотою ходимо й носимо, проте не слід боятися пітьми. Каганці правлять нам за смолоскипи, але й ми собі підсьвічуємо. В нас культура — це, всамперед, хоч на дрібочку культурна мова. Можна гуртувати довкола себе грудочку рідномовних друзів і потроху пригортати різномовних знайомих. Кохання-ж хай буде вкраїнське. Як хто має.

Наш життєпис

 Як-що історія — дієпис, то журналістика — часопис. Дієписець списує, часописець приписує. Дієписець обважнює, часописець облегшує. Дієписець живе в міті, часописець — у миті.

Носіння злегшених хрестів

Поспішаймо бути подвижниками рідної мови, щоб не стати її мучениками.

Ясна неміч

Звукосполука "лє" без подвоєного "ль" — як у "ллє" й "Іллє" — в українській мові неможлива. Єдиний виняток, відомий мені, — слово "холєра", емоційно забарвлений дарунок братньої Польщі. Без "холєри" часом буває сутужно на слова.

Хто нового не видав, той і ветоші радий

 Як добре, що тепер електроновим кошем стоять "Російсько-українські словники", й серед них правом перший — словник Кримського. Ось-як цей словник є на цю мить така сама дійсність, як і вкраїнська "Вікіпедія". Ця остання повідомляє нам, що слово "ферзь" запозичене майбутніми вкраїнцями ще за Київської Руси, а друга назва "королева" якось ізгодом припленталася з Західньої Європи.
Натомість сучасніший у мовному розумінні словник Кримського пропонує замісць чалматого, мужеського "хверзя" — до "королеви" ще й "кралю", й "даму" (до речи, суголосну більшості західньо-европейських мов).
От, що-разу, як накручу катеринку з приводу відродження звироднілого, чую від суперечників одностайне, ніби одноголосне "Але-ж мова розвивається!". Але-ж і розвивається! У "Словникові Шевченкової мови" Іван Огієнко ретельно позначає такі овочі ще за Шевченка знаного розвитку: "русизм і архаїзм". О, русизме, ти — архаїзм! От де заковика!
До слова, писані без підручних знадобів, в екзилях та на еміґраціях, Огієнкові словники й праці мовознавчі — то вогнева відсіч саморобним навчителям, що, колупаючи виделкою поправну вкраїнську мову, раз-у-раз витягають із таріля щось гидко "нешевченківське", "галицьке", "львівське". Вони не помічають у взвичаєній мові тих галицьких впливів, що помостилися там ще перед тим, як ті знавці заходилися нашу мову оглядати й обмацувати.
Знавців — як зайців, а знавців — як пальців! І ті пальці згуста нетуди показують, та ще й гоноблять, щоб дулю скрутити. Ріжем поли, спину латаєм, а воно-ж стидко, коли видко! (А в наддніпрянців — "видно").
Огієнко-ж послідовно обстоює наддніпрянську мову літературну, на народню (а не, по галицькій, "народну") сперту.
 Мені здається, що ми в соборній мові можемо заховувати суто наддніпрянську, просто розрізнячи в словниках, де та що (як було і в Кримського, теж хоронителя наддніпрянського, старшого, звичаю). Я сам, з роду наддніпрянець, уживаю европейських норм усе більше для стилістичного нахвиськування. Але, як надибую щось із Маньківщини, Звенигородщини — аж умліваю!
От, поки ми ще влазимо в де-далі, то все менший "працент" української як державної, треба потроху доточувати поли в української як своєї. Щоб у мови стан високий стрімко розігнувся!

То скоком, то боком, а то й поповзком

Знаю, що я — Христів, принаймні, я так себе визначаю. Але хай мені хтось розкаже, чи я Москвин? Христос до Риму не пішов. До першого ще Риму, не "третього". Він прийняв муку в своєму для народу Єрусалимі. А Його Єрусалим — то Єрусалим-Небесний.
Про це треба думати тому, хто бачить небеса лиш тоді, як райдуга нагнеться над самісінькою Маросєйкою. Чи я з таких? А ви?
Мені здається, що навіть найзагарливіші споборники вмосковщення, зажмагом рвучи все вкраїнське, не здають собі справи з того, на віщо вони це роблять, куди збираються вести взятого не за вузду, а за горло вкраїнського коня.
Київ — наш. Київ — наш земний Єрусалим. Так гадалося найзавзятішим із нас і так сталося. Чи для добра, а чи для зла? Поза Єрусалимом пророкові все шана, а в міській межі? Але те, що має статися, має бути. Грізне слово: бо без Мене не можете робити нічого. Не можемо, але хочемо. Не можемо, але пробуєм робити. Не виходить. Вилазить рогом.

По волі

Оце так! В українській мові "повільний" — то й просторий, і длявий. Як-що мало часу, то мало й простору. Коли досить обширу, то куди квапитись? Де квапитись? Діялектика, не при вас кажучи!

За дитячий сьвіт

"Дитячий сьвіт" — яка вдала назва для цяцькової крамниці, хоч і всяким мотлохом напханої! Для міської дитини-ж і справді цілий сьвіт — як цяцькова крамниця: не придбати, так хоч помацати! Якось мене здивував і сам Януш Корчак, що дуже побивався через те, що дитина мусить жити серед завалистих речей окола дорослого. Помиляються педагоги: діти перебувають у більшому, розлогому сьвіті, занадто тісному для невкладистих, незґрабних дорослих, ще й хапливих, як миші, що не знайдуть стежки до своєї вузенької з приходу нори. Тому, розпихаючи непотріб, створімо собі кожен — дитячий сьвіт! 

Розгін культури

Мудрий ховається від вагадла культури. Бо сьвіт тісний, а культура в ньому розмахує своїм вагадлом, як безумень булавою.

Спиток як збиток

Суспільний спиток — то важка спроба подолати дорогу в глибоке запілля громадського життя. І все назбиране тою дорогою знадіб'я досьвіду, після прибуття на призначене місце й вивантаження, вкривається порохом і порохнявіє, як незапитана клажа, захована в найпотайнішу схованку власного.

Тягар новости

Обтяжені ми новинами, скинуть їх — і як легко стає жити! Тим паче, що нічого справді нового ніколи не трапляється. Тому й кривляться несвіжі новини на досьвід, як середа на п'ятницю,  ревниво сподіваючись підставних заперечень і намагаючись заціпити незгодні вуста.
Дітлахи вже достатньо пізнали сьвіт в його безпосередній для них новості й іще не цікавляться новинами сьвіту цього. Тому віра подається їм у невимушенім сприйнятті. Старші підлітки вже поховані під навалою бреханої новости. Тому й одбирає їм віру, часом і без вороття.
То чи не обтяжливі ці звістки й для дорослої людини? Певно-ж, коли хоч дещицю часу обтинати ті безплідні, аж надто зелені пагони, то як-же зміцніє й випростається стовбур!
Одна родичка запитала мене, як спекатися невиводної тривоги й турботи, нестачі й незгоди. Я порадив вимкнути телебаченця бодай на два місяці, щоб не знати, що діється поза вузьким пружком приватнього (посутнього) життя. По де-якім часі питаюся в неї, чи помогло. Ні, каже, не витримали: боялися пропустити нові повороти долі в люблених серіялах. А далі й до всяких инчих новин потягнулися. І знов безбарвним, безподійним, безглуздим і безпорадним стало власне життя. Тяжар новин! 

Несьогосьвітні

Там, де ми накопичуємо, вони призбирують. Наше серце — в копицях, їхнє — в скарбницях. Наше — в казначействі, їхнє — в благочесті.

Терплячий Сьвят-вечір

Сьвятого життя людина буває по смерті вславлена як сьвята. До смерті призбируються скарби й одкидається непотріб, а що-ж за смертним порогом? Сьвяті моляться за нас і допомагають нам за нашими молитвами. Але триває й невідоме та непомітне сьвітові служіння терпцю. Це буття порожнього саркофогу в Ликійських Мирах. З-околу музейне, воно є насправді терпуче ввіщальне. Воно промовляє непочутим словом до байдужих і цікавих натовпів, що минають сьвятиню непобожно.

Шаховий порядок

Уявімо двох людей, що сідають до шахівниці, й, просто дивлячись на порожні вічка, подумки переставляють хвиґури — грають партію. От тільки один із них гуляє в дамки з хуками за проґавлене, а другий грає в шахи. Першим завсіди виграє сам у себе дамкар, бо виграє завжди простіша гра, коли люде грають у різні ігри, а гадають, що в те саме. Переможно відійде він від спільної дошки.
А шахіст залишиться ще надовго зо своїми вежами та слонами, кралями та королями, а в кінці ще й може шляхетно завдати самому собі крайній мат.

Після Спартака

Повсталі раби найбільше заятрюють не рабовласників, а неповсталих рабів. Рабовласники знищують, не зважаючи. Братове раби відтручують від повстанців усяку увагу й скорінюють найдрібнішу насінину розтоптаної пам'яти.

Зівають челюсті нової ями

Наші краї ніби мертва рука клаптями накраяла, накраяне накришила і й насмоленою дратвою зшила! Укроїла нам України. Не похідними шляхами міряної, не стрижнями вічних річок, не межовими стовпами стародавніх племен наших!
Ті клапті названо чужими словами — область, район, навіть округи "округами" стали. Пупами в тих клаптях зяють міста, звані так, що воно й до вкраїнської  душі не промовляє, й язиком українським не вимовляється: Кіровоград, Дніпропетровськ! Що то? Хто то?
Навіть власні наші назви покарлючилися й померхли. Де Луцьке, Хмельницьке? Де з Хмельницького Проскурів? Де Хвастів, Гадяче, Лубні?
Міняючи ймення, змінюємо душу. Так, усім звична стала та коржава душа, не мулько, вмостилися. Й ніде не свербить хирургічне шво в адміністративно-територіяльної потвори небіжчика Франкенштайна. Лежить розстелена мапа України, сидимо, як камінь, на ній ми. Тихо як у вусі...

У терпких, та незлих словах

Жорстка позиція — шорстка, цупка, шкарубка позиція. Жорстка, як той пісок... Чи ніби котик пробує ту позицію: перше подушечкою лапки, а далі й пазурцями дере... Що-ж, не бувати вже їй твердою, суворою, крутою — тій коржавій, зашкарублій позиції? Таж і мулька вона — як невигідно в такій позиції, пробачте на слові, позиціонуватися! Соваєшся, а воно не совається!

Постом і молитвою

Хто справді постує й справді молиться, може більш не робити нічого. Таких мало, але таких треба.

За обіхідливість

Один мій знайомий розповідає:
— Коли був молодший, чував від молодичок: "Степановичу, ви такі ґречні, такі звичайні, — й не зчуєшся, як спідні з тебе набік!".

Дешевше як гнилички

Дешевше — не завжди ліпше. Завжди ліпше — задурно. І задурно завсіди переважить найліпше з дешевшого.

Наше державо

Фортеці заціліли тільки ті, що не боронилися. Лиш ті задержалися, що піддавалися. У нашій славній, войованій і войовничій Україні чи де й знайдеш такі?
Тому наші замки — то люде в замки.

Розчиняючи рибу

Оселедець без усів — то попатраний оселедець. Такий він і на огляд.

На виклик суду

Таксі "Фемида" — на свої очі не ввіряю! Не вже-ж це хтось іще сам викликає? З власної охоти? Без примусу? Маючи рацію? А за які-ж гроші? Й куди повезуть оті Фемидині жерці?
Сподіваюся таки, що то хлопці-таксівкарі, як звичайно, поплутали з "феміною". Мовляв, "Феміну" викликали?

Щоб наша доля нас не цуралась

Яка вона, наша доля? Одні кажуть, що судилося, другі — що ділилося. Чи там приділ, чи там пайка. А я так гадаю: живи без осуди й торби на чужу пайку не розшморгуй — отоді й погараздиться, й полекшає.

Андрій чи Альоша?

Справді живе в Україні такий чоловік — Андрій Альоша, вигадувати нічого не треба. Імена й прізвища люди міняють лиш за надзвичайних обставин (зовнішніх чи внутрішніх), але вибір між Андрієм і Альошею стоїть перед кожним. Вибір стоїть, але робити його ніхто не квапиться. Чиїх батьків чиї ми діти? А це як хто признається. До нас признається, як до дітей своїх — тимчасово загублених, а тепер віднайдених. Тут я Андрійко, а там Алєксєй. Тут я Олекса, а там Андрюша. Отак і граємось в котика й мишки. А треба-ж іще ті дві душі вбгати в торбу одної шкури...

Лиш сторік

Десь-то, колись-то читав я в психологічній розправі, що тільки голені як римляни чоловіки можуть домогтися свого в усяких там політиках-економіках. Проте й далі поважно вважаю, що без бороди, чи хоч вусів, не може бути мужнього вкраїнства. Початок ХХ століття всіх повиголював, кінець — остаточно позбавив мужности.

За цяцанки

Борода-стерня, стрижені, хвиґурні бороди — то все врочисті, але марні обіцянки мужности.

Багатіючи думками

Політологи знають не більше за иньших, просто в наш вік, коли ніхто нікого слухати й не думає, всі вислуховують те, про що вони думають. Що вони собі думають, ані будь-хто не знає.

Що до лиця, те й гарне

Оптимізм — то хвилозопия про старих і малих. Не певен, що вона личить зрілому вікові.

Межи двох спокоїв

Старша — й більша! — наша верства звикла багато знати й мало відати.

Між ковадлом і простирадлом

Шлюб пояснюється наукою про можливе, а вчиняється мистецтвом неможливого.

Крізь сон

Твердий сон — заздалегідне лагодіння до вічности, тимчасове забутнє знаття. Його відкидають молодощі, ним наснажуються зрілощі й марять старощі. 

Попитний крам

Цьогочасний тип діяча — на всі боки сьміленький нездатний чоловік.  

Щоб утекти кораблетрощі

Щоб шлюбна чайка не розбилася об камінь побуту, треба жилавою рукою скеровувати ту чайку кермою й вітрилами в чисте море Віри, бо тільки там можна бути надійним, що вітрило напинатиметься мусоном Любови. Берегового життя команді й шукати годі: там самум, що заносить піском і великі, спокійні озера, а не то що калюжу звички й зручности під зжолобленою, дірявою підошвою.

Нова південна бунтація

Як весело чути в московськім варіянті "территориальная громада Бердянска"! Вірю, розростеться Бердянське територіяльно, стане громадищем! І розсунеться те громаддя по всій Україні, змітаючи всі адміністративні перепони. А може це вже скоїлося? Чи-ж не в оттакелезному Бердянському ми живемо?

Нова столиця України

І чого це місто Українку навіть українці називають Українкою? Чи натякують, що за часів Злодіївки там жили злодії, за доби Столипиного таборились столипинці, а тепер повстали українці? Ці останні й справді докорінно відрізнилися вже від українців.
Ще один здогад: хтось боїться, що Українка — то вогнище поки ще малої України, що з того дива велике пиво навариться й розіллється так, що на цілу Україну стане. То чи всьміхнеться доля майбутнім українцям, краянам великої й славної нашої Українки?

Зручним махом

"Сурдоперекладник" на похороні Нельсона Мандели переконливо довів, що перекладарем може бути не кожний, а тільки нестрашливий. Але до нестрашливости треба додавати ще й вигадливости. Навіть миги слід обарвлювати. Мертвота, однаковість, однотонність уражають найзухвалішого жульмана.

Незбита істина

Звичай і звичка не бувають нормою. Звичайність — ненормальна. Чужі слова, як троянські огирі, табунами витоптують нашу пашу.

Здається, так

Із грішних людей тільки дурні не бояться всієї правди. Проте її треба знать і визнавать усю.

Стародавня байка

Припустімо, чоловік... чи людина, не як ми, сліпа, а всеньку правду бачить.
Щоб не мучили невидимі примари, пробує зрадить.
І карається видючістю, як Едіп...

Стаючи в обороні поетів

За простий пророчий вірш, як от "Переведи мене через майдан", можна людині й гріх простити.
А геніяльному поетові люди могли-б і все простити з маху.
А потім, як-що треба, й іще раз... 

За родючість

Мало молоди! Бренить, як присьпів "Nevermore!"! Мало її, а думають, що мала, дитиною називають. Підростай, дитино! Розростайся! Бо як-що так справа піде, то ні з ким буде загравати політмайстрам і нестарій іще університецькій професурі. Уявіть собі Мойсея, що сорок років водив, два покоління звів, а нікого не вивів, бо нікого вже...

За участь у подіях

Люде, беручи участь у перебігові подій, марнують нагоду подивитися телевізора й дізнатися, що насправді сталось. Коли-ж насправді нічого не сталося, то гублять оказію повитріщатися на якусь московську забаву.

Ніже тії коми

Пишу як перекладач. Пишу, як перекладач. Щоб не переклали...

Пороблено

Що мало статися з нами, щоб речі стали називатися вєшчі?

Оце тепер

Нам треба об'яснити сьвічку, тоді далі горітимем, вже бачучи свій суд.

Бува й таке

Худий як ґніт, важкий як лантух.

У пам'ятку

Козаки забувають — покубаняться навіть нескорені чорноморські. Не забудуть волі покозачені луганські кріпаки.

За плянетарність

Полюбилося слово "ґльобальний", прищепилося, вкублилося. Кожне спить і снить, обіймаючи ґльоб, хоча то, в найкращому разі, — ґльобус України.

Чи так чи ин'як

Росія завжди буде Московщиною, навіть як-що до її несходимих теренів приєднається всенький сьвіт. Потягнуться валками на Москву екваторіяльні ліси й льоди антарктичні. А геніяльний ґльобальний Сервантес напише розпачливого "Дон Кіхота" — просто по московськи.

Сто років безбожности

Нині Андрія! Вірю, що був він на наших горах і горбах! І гора Володимирська, а не гірка! Вітають, наче княжат, навіть нескінченних Андрійовичів і Андріївн. Нам як родичі ті сьвятії; дивуються з того мудрі, покірливі сусіде наші московські, що колись за шмат гнилої ковбаси перекупили від нас першенство. Ніколи не буде наш Миколай Дідом Морозом! Ніколи не буде Великопетрів Новий рік нашим білоцарським Великоднем! А Василь? А Маланка? Свої! Хоч дай іще сто років вірнопідданного невірства!

З живих уст

Перекладацьке ремество: крихточка ганьби — й дещиця грошей. На кого-ж це схоже?

Дурний як колода

Кажуть українці: дурний, аж сьвітиться. Сонечко крізь його видно! Не гоже нашому дурневі бути похмурим і злим. Хтось колись завважив, що вкраїнство не дало юродивих у розумінні християнському. Наш християнин поважний, розумний. Хоч громаді завсіди личили саме благенькі дурники-пастушки. А тяжкі дурбаї для нас нестерпні. Ми — легкий, веселий народ.

Щоб не дати зівака

Мало хто з таким недбальством ставиться до мови, як сьогочасні наші письменники — красні, як і непоказні. Здається, своє — ніхто не видере. А можуть і заграбувати! І є що...

Оберіг

Езопова мова береже від неправди й несмаку.

Пірнаючи й поринаючи

Перекладник — як той запорожець під Трапезундом, потопає в морі... инобуття. А добрий майстер ще й виринає.

З належним українським виголосом

Ми — не Хаменки й Бандаренки, ми — Хоменки й Бондаренки.

Як є, то розійдеться, як нема, то обійдеться

 Видалення совісти хоч і має своїм убічним наслідком певний розлад мислетворний, зате ще в цьому житті дає негайну пільгу й полегкість лікованому. Шкода, що те втручання треба самому над собою вчиняти. Та й не вийде отак упорожні на Божий суд піти: мовляв, як нема, то й дарма. Доведеться той легкий дух удячним нащадкам залишати. Хай буде людям, як не собі. 

Ще одна відмінність

Московець приманює гаразди гримким вихвалянням, а вкраїнець — гірким жалкуванням.

Від читача

Коли читаєш Сьвяте Письмо, все хочеться щось ісказати, скрізь і зразу, — а годилося-б гаразд помовчати.

За Давида й Ґоліята

Коли Давид змагається з Ґоліятом, правда бореться з силою. Той, хто примірює торбу Давидову, має знати як зробити так, щоб камінь втявся в чоло і вбився в лоба Филистієві. Бо правда знає, хто той Филистій, де в його лоб і де чоло. А головне: як ударити й поцілити.

Акт громадянського стану

Тим, хто міцно стоїть за правду, я-б не порадив мати "громадянських дружин" (маємо на увазі жінку, а не боївку): правдолюбець береться з громадою і так здобуває правдиве громадянське подружжя. А з коханою жінкою, як казав Антін Чехів, треба так: любиш — оженись.
Правдоборець ходить просто під Богом, тому з бойовою подругою, як-що вона, на щастя, трапилася, слід повінчатись, нехтуючи небогобійний "цивільний" (се-б-то прилюдно-сьвітський) шлюб.
Я завсігди тримався того, що правдиве, справжнє мистецтво є, невідмінно, й мистецтво правди. От у Марії Матіос в "Просили тато-мама..." Коляй спершу нищить красу вірности закоханої в нього Корнелії, а потім брутально зраджує все лісове брацтво. Перша зрада, й головна, — то відхід від сьвятощів боротьби, зламання засад відданости.

Нащадкам — наука

Антін Чехів сказав про себе: "я тоже лѣнивый хохолъ". Кожен сам собі подумає: "Ой, і я так само!". Отак через лінощі й хохлізм одним красним письменником маємо менше. Тож не лінуймося й будьмо вкраїнці, тоді буде з нас щось певне — з кого письменник, з кого — чительник. Попишемо-почитаємо — й може щось придумаємо.

Стародавня совість

Вподобав я собі шляхетну байку про Йосипа Флавія: мені, мало очитаному, розповів її Віктор Гресь. Ніби-то Флавій, до кінця посприявши підпорядкуванню свого народу переможній імперії, дістав почесне місце коло владаря Тита, як чоловік, що зумів подолати своє походження й рішучо стати на бік нездоланної життьвої правди: Юдея без Риму і Рим без Юдеї — неможливі. Імператор Тит вітає парадування скорених йонапатських городян, що в низ за ватажка ще вчора був вірний тепера Йосип. Як і годиться, здолані минають володаря, несучи на шиях ярма — ознаку впокорення. Нахилившись до імператора, зворушений перекинчик зненацька промовив:
— Я, здається, до кінця виконав обов'язок римського громадянина, тепер дозволь мені скласти пошанівок своєму народові!
На цім слові Йосип Матвіїв приєднався до юрми своїх одноплеменців і заклав шию в ярмо.
Наука з цієї байки ось яка: комусь не було життя поза межами Риму, комусь було тісно жити поза тісними стінами рідної Йонапати. Йосипові добре велося й там, і там. Але на все свій слушний час. Як гетьманові Дорошенкові з протимосковською булавою й потім із перначем вятського воєводи.
Чи є життя після Йонапати? Не знаю: мабуть це вже як на кого. Де-хто вміє прослизнути між волею й смертю, однієї не спіткавши, а другої не спізнавши. Чи підемо ми в Каноссу — тілом, духом? Теж невідомо.
Але чомусь хочеться, щоб серед одданих хохлів знайшовся хоч раз отакий, символічний...  

Подвійний Куліш

А мені добре "в стані дядьків і перекладачів"! Чому завжди, як негайна реформа людини, то в першу чергу українського роду? Не треба несамовито зазіхати на найдорожче: гарних дядьків і добрих перекладачів. Жадна реформа того не варта. Особливо для тих, хто має щастя поєднувати в собі ці дві умові вартости — невідмінну й достатню. 

Луччий розмисл, як замисл

За таких часів живемо, що де-хто лиш по шлюбній розлуці починає потроху долати свою, перше нездоланну, розлученість із духовним розмислом. 

У сьвітлі сяйнім

Бог — як сонце. Треба знати наблизитися, щоб потім ані позадкувати, ані згоріти. Кожен має богобійну свою віддаленість, шанобливу відстороненість.

Нартовий спорт

Падає сніг і, як звичайно, пригадується де-що з дитинства. Мама обіцяє купити мені лижви: мовляв, підемо до спортивної крамниці й купимо.
— Е ні, ми там нічого не купимо, бо в спортивній торгують спортивами, а лижви треба придбавати в лижвяній...
Завжди малим я мав слушність — тепер не теє...
А ще є гарне слово — "снігівці", це як-раз приклад того, як захід український уміє породити й пригріти питоме наше слово. І чого це наші спортові журналісти не хочуть на дозвіллі добірно й шляхетно вбратися в слово? Хай не всі спортсмени захочуть бути спортовцями, але-ж слово "спортовий" переможе "спортивне" в будь-якій змажці. Та й слів-же тих — множина всюди-густа!
Колись я нарікав на Миколу Лукаша, закидаючи йому нерозбірну всеїдність у мові. То було немудро. Чоловік просто знав мову, й ухищався тим знаттям щедро поділитися зо своїми неоднодумними одночасниками. Гадаю, що мене тепер, у доброму товаристві Миколи Сулими, можна залічити до приємного кола поміркованих пуристів.
Як-же мало ми тоді знали! А ще менше — могли знати. Тому тепер, на високих верховинах сидячи, спочутливо покивуємо головами в бік чужомовців, що змушені поки що порати первень україномовства, напружено дослухаючись до виразних, але незбагненних його згуків.
Тут, знаєте, крий Боже, ще виникнуть різниці через ріжниці! Не по нашому почута "ломака" починає кривлятися замість битися. Замість лікувать, починають звеселятися дохтури. А чи легко пильно вдивлятися, коли курява? І, кінець-кінцем, що робити з таким становищем: напалювати чи накалять?

Циновим ґудзем застебнувся...

Там, де Шевченкові землячок, спасибі, признався, таки спасибі, що тоді признався був. Бо тепер уже не признається: единъ и неделимъ. А ми й самі вже не з циновими ґудзиками а з олов'яними пуговицями. Замісць очей...

Нужди в усякого є

Треба позичити на Москві Кузьму Прутченка: він їм тепер ні до чого, а нам-би як-раз у поході знадобився.

Купа Сократових друзів

Я нічогісінько не знаю — й у тому про мене надхнуща сила для живого діяльного чину. І нас таких — сила-силенна.

Нікчемно й безпотрібно

Як-би ми мали купу вкраїнців, то серед них нам аж ґвалт потрібні були-б споживачі вкраїнського культурного виробу. Оскільки-ж ми маємо самих споживачів, і ні однісінької хати, то про що це все Україні? Як козацький полк Котляревського на чужій вітчизняній війні...

Який я декадент

 Раз на сьвіті живемо! І кортить набавитися мовою, поки не здимів навколотекст. Бо цей останній уже відчутно потягнувся туди, де всі будемо. А чинність передання информації мені геть чужа. Информація ширяє в ноосфері, її там ганяють журналісти з камратами. Без душі тоскно, а з душею — спасатися треба. В цьому розумінні я — запертий у льох декадент, а не син народу, що вгору йде.

За Марка Вовчка

Марія Вілінська захопилася вкраїнофілом, вийшла заміж (тоді ще виходили) й стала... Марком Вовчком. І вже той Марко Вовчок як слід навчився мови (тепера цього вже ніхто не робить), романтичним поглядом придивився до носія тої мови (він тоді ще її носив) і написав невмирущі "Народні оповідання". Романтики все народнє з льоту ловили: кріпаки боліють болещами й жаліти їх треба жалощами. А на козаків — всю надію маєм.

Марко Вовчок настановив Марію Вілінську на письменницю, а сам замовк. Письменниця Вілінська писала багато мовою московською, але що саме — не знає й письменний. Нам лишився добромовний Марко Вовчок. Добромовний він не тыльки тому, що вкраїнська мова — просто добра мова, але й тому, що невкраїнка Вілінська навчалася мови особливо добре.

Будьмо чесні з собою: мови ми не знаєм. От, "вовчок" — це ще й "ареометр", а хто про те відає? А хто відає, що таке "ареометр"? От і маєте! То-ж вивчаймо мову як вовчки. Чи постане серед нас іще сякий Марко — то вже побачимо.

Бодня щастя

 Зважмо таке: бодню збиває боднар, а кругом ходять майже самі лише Бондарі й Бондаренки. Ясно, що сталося спотворення-перекручення. Ясно, що більшість здебільшого помиляється. Народ — це багато, та, на жаль, не більшість. Тому не біймося стояти за правду меншою громадою. Будьмо боднарі свого щастя.

Це пишний яр, а не сумне провалля…

Колись молодим перекладником я нотував слова до тем, тепер нотую просто в юрмодійство (crowd-sourcing). Тоді я був — запопадливий ремісник, а теперки — безіменний лексикограф. 

Од вітру й дощу

"Ефективність захисту у українському судочинстві". У-у-у! — аж вити хочеться, ніби свиснув-пролетів якоюсь руркою, якоюсь цівкою. Маю здогад, що чергування у з в одбере тому текстові правочинність.
За "оборон-у у у-країнському" я вже тепер і словом не похоплюсь, бо не зрозуміє суд і його чинство. Було та загуло: від дощу, від вітру — захист, а звинуваченому — оборона. Вже-ж, і правда, нема такого, а є так собі: від вітру, від дощу...

Поміж волею й смертю

"Ми йдем вперед, над нами вітер віє, і рідні нам вклоняються жита, від радости аж серце мліє...", — здавалося-б, ну, яких іще марципанів треба, яких квашених огірків з медом? Аж раптом: "За волю смерть нам не страшна!". Отакої! Це-ж означа, що без волі смерть нам не страшна, бо без волі страшне нам життя.
Що-ж, умирання за волю, в певному розумінні, — то зміст життя всякої людини. Треба примудритися й стати пташкою на дереві життя, дереві, що дивом Божим має попароститися з гірчичного зерня в Царстві Небеснім. Тому й ідемо ми вперед. А що вже вітер віє!
Прощаючись, українці кажуть: "Тримаймося — не даваймося!". То наше найзаповітніше. Хтось зайшлий на нашій землі все тримає й нічого не дає. А ми — добре якщо ся тримаєм і ся не даєм. Ми призвичаїлись жити в глухім куті, дивлячись у вічі волі й відчуваючи спиною смерть.

Хліб із видовищ

Народ любить, щоб його сьмішили чи лякали. Интеліґенція бажає, щоб її лишили в спокої. Розсьмішити чи злякати интеліґенцію — почесне завдання будь-якої поважної влади.

Не прошене, а дане

У нас кажуть: ні грач, ні помагач. Отже, всі діячі мають бути або грачі (гравці — ринку чи ще якоїсь біди), або помагачі — фасилітатори. Я, приміром, буду помагач. А ви?
Це ще раз сьвідчить про те, що вкраїнська мова була багата на слова й тями ще довго перед тим, як їй почали дарувати корпоративні дарунки, що, за корпоративною-ж таки етикою, вартістю своєю не перевищують ламаного шеляга.

Crede experto

Для мене несила покращити — те саме що незмога витлумачити й перекласти.

За висхід

Усемережжя й мережані громади в йому ставляють любленими й знаними тих, хто був од самої природи призначений на розчавлення під залізною п'ятою немилосердної доби.

За вклопоченість

Де ще нам так ніколиться, де ще ми такі прибиті клопотом, як у готелі all included? Треба встигнути все вхопити, ще й не впустити рака з рота.

Оскорбнота

Багато хто розчарувався в Україні, коли їй зробилося зле: діти не люблять, як мамка хорує. А як почне марчіти, то можуть і кинуть.

Відповідний ґешефт

За купу любови купуємо капку спокою, за добу терпцю купуємо дрібку кохання.

Мала Вкраїна

У нас так стоять справи: годі вже журитися Малоросією, — заходитися треба коло Малої Вкраїни. Не Вкраїна для вкраїнців, а вкраїнці для Вкраїни дуже вже потрібні.

Модній присуд

Підборні білянки — то найхижіший із видимих ґанджів нашої доби.

Табірна мовчанка

Небіж повернувся з підкиївського табору, гордовито показує мені зафільмований концерт, де він — найсяйніша зірка. Але жадного звуку вкраїнською. Табір-бо міжнародній — не второпають, не піймуть. А й правда: наша мова завжди кепсько жила по таборах.

Українська мова — це просто

Достава води, ще й називається "Україночка". На задніх дверях фурґону вивели: "Вода у вас всього за час!" Вірю, думали, що так і треба. 

Воля без смерти

Не можна дурити, зводити того, попихати тим, хто цілком поклався на волю Божу. Кортить, але зась.

Положивши руку свою на рало

Сповідуючи поправну вкраїнську мову, мусиш що-разу наражатись знаряддям на противенство знадобу. Жива мова навряд чи для цього приметикована. Вона-ж бо складалася для вигоди єднання. Але так уже мабуть треба...

Вершок росту

 Наша вкраїнська мова злетіла на таку високість, що лишається тільки скласти крила й у пориві лебединої вірности впасти до-долу опукою. Що й робиться.

Життьова нитка

Брифінґ після мітинґу, тренінґ після брифінґу, коучінґ після тренінґу...

Сьогоднішнє завтра

 Прочитав тут ув одного психолога-футуролога, що за п'ятдесят років традиційна родина, ще слава Богу, лишиться, але "буде непопулярна". Популярна сім'я являтиме собою жінку з купкою дітей. Непотрібні, але небезпешні в свойому чині чоловіки тинятимуться пустелею.
Житимем, як леви.

До джерел

От і вичерпуються, виснажуються дорогоцінні пальні викопини — життя-здоровля. Сьвітові того стане, як кажуть, на шістдесят років, а мені, боюся, й на менше. Час припасти до відновлюваних джерел, бо буде пізно. А чим одновлюється відновлюване наше? Сонечком! А Хто сонце на обрій пустив, Хто джерело всього? От і думай!

Купка історії

"Треба щось зробити для України, поки життя", — подумав генерал-хорунжий Василь Кук, і дожив до дев'яноста чотирьох років. Не так сталося колись із генеральним писарем Василем Кочубеєм.

Астрономічні спостереження

 Тим, хто з любов'ю не знається і горя не знає, через чиє тихомирне життя невідоме кохання прогриміло, як поспіхом сформований шалон, що летить на певну фронтову згубу, — приємно буває впевнитися в тому, що таки може воно статись і в садочку, в тихому куточку. Кохаються чорнобриві! І не самі чорнобриві. І не тільки з москалями.

Молодо оженившись, скоріше помочи діждешся

Тим, хто має пізні діти, — а їх таких тепер багато, — моя рання порада: майте їх кілька поспіль, як ото мають на Заході слушні, правильні люде. Тоді вони, ті діти, бавитимуть одне одного, коли ви вже не зможете й іще не схочете самі бавити їх.

По мові — передмова

Те, що в холодній і лячній темряві, на прогної, ми раз-по-раз перегукуємося рядками з колись написаного попередніми вкраїнцями, — то не постмодернізм, то післяслово. Кожен квапиться вигукнути своє, на самотній купинці сидячи.

Смашний спогад

На бучнім бенькеті слухаю гуцульську Кармен. Почуваюся, ніби москаль Хозе... Але їм. А чи-ж Хозеві було доїжно?

Метро. Кільцева.

Хоч оголошують станції вкраїно-американською мовою, можемо доїхати туди, де останню зупинку оповістять московською.

Без передання

По нашому "передача" й "зайвина" — суть те саме. То може не дивитися ті новини, не переймати, що поверх води пливе? Адже знайдеться хтось, і нам усе розкаже...

Напутенна передача

Називається "Детектор брехні", а бреше не по нашому. І грізно так, крий Боже! "Это — ПРАВДА!!! Это — ЛОЖЬ!!!". Аж дрижать українці, й починають балакати суржиком.

Хто бреше, тому легше

Замислімся, що-ж такого вчинили оті вголодоморені селяни, наші предки? Ну, може трохи заздрили, трохи лінувались, трохи лихословили, трохи Бога забули... Чого-ж тепер нам сподіватись? А нічого! Бо, кажуть, гріх уже не змагає, а змагається, не утискує, а управнює, пробачте, обділяє правами, нікого не обходячи.

І сліду немає

Розумію чоловіків, що йдуть у ченці. Мені й самому иноді багнеться, щоб після мене нічого не зосталось, — тільки ріденький димок, як од загашеної по молитві сьвічки. Але вже тепер цур дурня та масла грудка.

У домі вкраїнського старшинства

У колишнім домі вкраїнської старшини тепер "Будинок офіцерів". Виставляють "Новорічні пригоди Маші й Віті". Марійці й Вітькові нічого не сьвітить. У них — свої пригоди.

Не порожній згук

Хоч я й наддніпрянець, але нарешті розвиднілося мені що-до ріжниці між Європою й Европою. Є-вропа суне на нас усією махинею, за нею підповза тяжкотіла Є-вразія. А що-ж Европа? Покопали м'яча на пиво — і на тім подякуєм!

Не так гадалось

"Европейське житло на вулиці Реґенераторній" — чи це не деґенерація збігів?

Suum cuique

Юрко Зелений, що встигне, з чужого переинакшить по нашому, а я, де звинуся, повитягаю з запечатаних скринь вишиване, мережене, гаптоване своє — перевітрю й одягну, як-що влізу.

Наука мови в історії

Цікаво, що обидва гетьмани Скоропадські, Йван і Павло, були тимчасовцями-скоропадьками. Й обидва — в лиху годину й на превеликий жаль.

За Шерехом

Від кінця ХVI ст. й досі не вірить нашому розумові Москва. Ну, нема такого нічого! От хоч зараз найдурніший із нас поїдь туди й зачни вчити — юрми назбирає! А тут — ні, хоч репни: не вчитає, не випише, до ладу не розкаже.

Модяна хороба

В українців посмодернізм є задавнений у формі постукраїнізму.

Театр — життю

Кожна людина сприймає своє життя, як старогрецька публіка сприймала свої трагедії: з катарсисом од знайомих персонажів, од приреченого в своєму героїзмові протагоніста й наперед відомого трагічного фіналу з мойрами й ериніями в кортежі.

Дослідивши все

Немає зла над колишнього хохла.

Et tempora, et mores

Такі часи: головне — таки мати совість. То-б-то опанувати совість. Зробити їй tuning — та й їздити собі пишним виїздом. А вже в tuning'ові найперша першина — тонування. В затьмарену шибу й чесний перехожий зазирнути боїться. Бо-ж побачиш лиш власну прірву пекельну.

Сувора наука

Коли знов заграла заграва української незалежности, потягнулися до нас навчителі нового, не знаного нам життя. Першими завітали розумніші земляки, що передніше спростували старосьвітську мудрість: "лучче їсти хліб з золою, та не жити з чужиною" або "краще своє латане, аніж чуже хапане". То були пійонери, осадники, що їх доля запроторила була до гамерицьких берегів, Канадії (бо-ж звалися канадійці), ба навіть предалекої Нової Зеляндії, чиє істнування мудрі люде й дотепер мають підстави під сумнів ставити. Ще, здається, ніби вчора вони були такі самі дурні, як і ми, били воші в спільній касарні, — аж раптом зненацька стрепенулися, порозумнішали, майнули, полинули, гай-гай полетіли й на голівку сіли.
Потім підтягнулися ближчі з сусідів, уже не наші — сторонні, а все-ж трохи свої, бо таки колишні: поляки, прошу пана. Навіть учити нас зачали й братушки-болгари. Ще потім почало здаватися, що нема державности над державність балтицьких держав.
І ось тепер нарешті з'ясувалося: ніхто не може дати лад нашому безладдю, а тільки московські менеджери. Шкода, що Москва така велика, а ми такі дрібнії. Через те не кожен москвач може стати в Київі за манаґера: не стане Київа. Не вистарчить і не стане.

З письменних все лихо встає

 Колись завітав був до нотаря, пробачте, нотаріюса. Склавши потрібну мені й непотрібну сьвітові папірчину, та пані запитала, як звичайне в нотарів, чи не вбачаю якої помилки. Звісно-ж, малося на увазі, чи правильно записані моє прізвище, день і рік народження, адреса, то-що. Але я, замріяний, навіть не спробував виправити князівське "Володимирович" на людське "Володимирів". Натомісць заходився направляти помилки в українській мові. Помилки трапились, і були вони визнавані ще старою україно-радянською школою, а не ті, що накидалися новітніми моїми забаганками.
Пані нагло обурилися, ніби сказилися:
— А де Ви вчилися?
Це питання було, як ляпас, воно не передбачало відповіди: ясно-ж, що лобур ніде не вчився, а як учився, то не там, де треба.
— А я вчилася... — і щиро сказала, де. Розумна — аж страшно!
От вам ваша різниця між знаннями й информацією, між тим, чого ти вчився, й де ти вчився, як-що пишеш, скажімо, "вчився прав-у". От і джерел безліч, до кожного припадаєш, а хати ніщо не держиться. А може в тій хаті ніколи й не сьвітилося, й не палилося. Хтозна... Але адреса-ж єсть! І бомага на хату...

Дороговказ проводові

 Ніколи не знав, що в нас в Україні так полюбляють керівництво. "Керівництво з експльоатації" — й за що таке керівництво любить? От "Керівництво — до дії!" — славне гасло! Хай діє! В керівництва голова велика, й руки довгі, хоч ноги короткі...

Як лопата чорнозему

Згуста чуємо: і чого так клопотатися тою мовою? А чим маю журитися, индексом Доу-Джонса? Кінець-кінцем все, що ми робимо — переважна більшість із нас, сучасних, — так це говоримо. Хтось балакає, а хтось і промовляє. Найліпше-ж ведеться тому, хто ґелґотить мовою тренінґів, брифінґів й аутсорсинґів.

Слово тепер — речове, тому не байдуже, чи буде воно як лопата чорнозему, чи як торба сьміття потайки із віконця автівки на чорнозем викинутого.

На сьмітнищі

Моя верства — то місток між добою, коли все збирали, й часами, коли все викидатимуть. 

Чудні наймення

Мартин Боруля сумнівався, чи він Боруля, чи Беруля, але чи так, чи так, а хотів бути в шляхетстві. Банітували Борулю, розкуркулили Берулю. Полишалися Мартиненки, Мартинюки й Мартиняки. І де-кого з них дуже вже кортить називати своїх нащадків Мартінами. А вже Давідами називають своїх Давидки, Давидяки й Давидяки.

Куме, солома суне!

Боротьба з ксенофобією, бо це таки фобія, а не μίσος,  — то змажка між Фобосом і Деймосом. Треба так нажахати своїми, щоб і чужих не страхались. І тоді справдиться старосьвітський совіцький тост: "Щоб наші діти не боялись паровоза!".

Далеко від вогнів і голосів

Мойсей намучився зо своїми, поки завів їх у пустелю, поки водив їх пустелею, але таки вивів. Ми теж мали своїх пророків, але завсіди, з превеликим рипом немащених паровиць зайшовши в пустелю, примудрювалися розминутися з тими вістунами, лишити їх там, де були. А самі вертали знайомою тропою на Єгипет.
Митрополит Іларіон — неканонічний, Іван Огієнко — небезпомильний. Бо жив тяжкою добою, неканонічною й геть чисто помилковою. Тепер уже маєм і канонічних, і безпомильних, а Іларіона проскочили, а Огієнка проминули. І таких у нас — цілий курінь, дошками можна всі вікна в Київі позабивати. Щоб бачили й пам'ятали. Дощок подостатком, а людей нема.
Немає пророка в своєму краю, хай-би був хоч у своїй родині. Але й сюди гаряче, й туди боляче. Дитина, що до батькової кобзи озивається балалайкою, — чия то квітка? Не нашої клюмби...
Як християнин я розумію, що Мойсей і мене вивів, але як українець — і досі блукаю. Далеко від вогнів і голосів...

На дві парі очей

Так звані соціяльні мережі — то острівці безугавної громадської гадки, те куп'я передовсім є покликане ніколи й ніде не давати нам залишитися наодинці з Богом.