Стародавня совість

Вподобав я собі шляхетну байку про Йосипа Флавія: мені, мало очитаному, розповів її Віктор Гресь. Ніби-то Флавій, до кінця посприявши підпорядкуванню свого народу переможній імперії, дістав почесне місце коло владаря Тита, як чоловік, що зумів подолати своє походження й рішучо стати на бік нездоланної життьвої правди: Юдея без Риму і Рим без Юдеї — неможливі. Імператор Тит вітає парадування скорених йонапатських городян, що в низ за ватажка ще вчора був вірний тепера Йосип. Як і годиться, здолані минають володаря, несучи на шиях ярма — ознаку впокорення. Нахилившись до імператора, зворушений перекинчик зненацька промовив:
— Я, здається, до кінця виконав обов'язок римського громадянина, тепер дозволь мені скласти пошанівок своєму народові!
На цім слові Йосип Матвіїв приєднався до юрми своїх одноплеменців і заклав шию в ярмо.
Наука з цієї байки ось яка: комусь не було життя поза межами Риму, комусь було тісно жити поза тісними стінами рідної Йонапати. Йосипові добре велося й там, і там. Але на все свій слушний час. Як гетьманові Дорошенкові з протимосковською булавою й потім із перначем вятського воєводи.
Чи є життя після Йонапати? Не знаю: мабуть це вже як на кого. Де-хто вміє прослизнути між волею й смертю, однієї не спіткавши, а другої не спізнавши. Чи підемо ми в Каноссу — тілом, духом? Теж невідомо.
Але чомусь хочеться, щоб серед одданих хохлів знайшовся хоч раз отакий, символічний...