Як добре, що тепер електроновим кошем стоять "Російсько-українські словники", й серед них правом перший — словник Кримського. Ось-як цей словник є на цю мить така сама дійсність, як і вкраїнська "Вікіпедія". Ця остання повідомляє нам, що слово "ферзь" запозичене майбутніми вкраїнцями ще за Київської Руси, а друга назва "королева" якось ізгодом припленталася з Західньої Європи.
Натомість сучасніший у мовному розумінні словник Кримського пропонує замісць чалматого, мужеського "хверзя" — до "королеви" ще й "кралю", й "даму" (до речи, суголосну більшості західньо-европейських мов).
От, що-разу, як накручу катеринку з приводу відродження звироднілого, чую від суперечників одностайне, ніби одноголосне "Але-ж мова розвивається!". Але-ж і розвивається! У "Словникові Шевченкової мови" Іван Огієнко ретельно позначає такі овочі ще за Шевченка знаного розвитку: "русизм і архаїзм". О, русизме, ти — архаїзм! От де заковика!
До слова, писані без підручних знадобів, в екзилях та на еміґраціях, Огієнкові словники й праці мовознавчі — то вогнева відсіч саморобним навчителям, що, колупаючи виделкою поправну вкраїнську мову, раз-у-раз витягають із таріля щось гидко "нешевченківське", "галицьке", "львівське". Вони не помічають у взвичаєній мові тих галицьких впливів, що помостилися там ще перед тим, як ті знавці заходилися нашу мову оглядати й обмацувати.
Знавців — як зайців, а знавців — як пальців! І ті пальці згуста нетуди показують, та ще й гоноблять, щоб дулю скрутити. Ріжем поли, спину латаєм, а воно-ж стидко, коли видко! (А в наддніпрянців — "видно").
Огієнко-ж послідовно обстоює наддніпрянську мову літературну, на народню (а не, по галицькій, "народну") сперту.
Мені здається, що ми в соборній мові можемо заховувати суто наддніпрянську, просто розрізнячи в словниках, де та що (як було і в Кримського, теж хоронителя наддніпрянського, старшого, звичаю). Я сам, з роду наддніпрянець, уживаю европейських норм усе більше для стилістичного нахвиськування. Але, як надибую щось із Маньківщини, Звенигородщини — аж умліваю!
От, поки ми ще влазимо в де-далі, то все менший "працент" української як державної, треба потроху доточувати поли в української як своєї. Щоб у мови стан високий стрімко розігнувся!
Натомість сучасніший у мовному розумінні словник Кримського пропонує замісць чалматого, мужеського "хверзя" — до "королеви" ще й "кралю", й "даму" (до речи, суголосну більшості західньо-европейських мов).
От, що-разу, як накручу катеринку з приводу відродження звироднілого, чую від суперечників одностайне, ніби одноголосне "Але-ж мова розвивається!". Але-ж і розвивається! У "Словникові Шевченкової мови" Іван Огієнко ретельно позначає такі овочі ще за Шевченка знаного розвитку: "русизм і архаїзм". О, русизме, ти — архаїзм! От де заковика!
До слова, писані без підручних знадобів, в екзилях та на еміґраціях, Огієнкові словники й праці мовознавчі — то вогнева відсіч саморобним навчителям, що, колупаючи виделкою поправну вкраїнську мову, раз-у-раз витягають із таріля щось гидко "нешевченківське", "галицьке", "львівське". Вони не помічають у взвичаєній мові тих галицьких впливів, що помостилися там ще перед тим, як ті знавці заходилися нашу мову оглядати й обмацувати.
Знавців — як зайців, а знавців — як пальців! І ті пальці згуста нетуди показують, та ще й гоноблять, щоб дулю скрутити. Ріжем поли, спину латаєм, а воно-ж стидко, коли видко! (А в наддніпрянців — "видно").
Огієнко-ж послідовно обстоює наддніпрянську мову літературну, на народню (а не, по галицькій, "народну") сперту.
Мені здається, що ми в соборній мові можемо заховувати суто наддніпрянську, просто розрізнячи в словниках, де та що (як було і в Кримського, теж хоронителя наддніпрянського, старшого, звичаю). Я сам, з роду наддніпрянець, уживаю европейських норм усе більше для стилістичного нахвиськування. Але, як надибую щось із Маньківщини, Звенигородщини — аж умліваю!
От, поки ми ще влазимо в де-далі, то все менший "працент" української як державної, треба потроху доточувати поли в української як своєї. Щоб у мови стан високий стрімко розігнувся!
Немає коментарів:
Дописати коментар