Он-оно воно

 Вже мало хто реаґує на сьвітло, т'але на сьвітлини ще всі реаґують, а то — відбитки сьвітла. Пам'ятки, що не доводять нічого, крім того, що було сьвітло, що щось ніби ясніло, сьвітилося. А то що за тіні? Ах так, це ми! Ми були, ми були такими? Що я робив цілісіньке життя? Якось воно на мені не відбилося. Якби не треба було писати підсумку-резюме, то ніхто-б і не замислився над тим, що було. Так загуло, що вже й віри не йметься, що діялося, що сталося. Сталося? А де воно стало? Де воно хоч стояло? "Он-оно воно!", — показує сьвітлина. На ній одбивок є, а там, де сталося, нема.

Ніщосьвітня потопа

 Падають тяжкі дощі, й уже скоро люде падатимуть тяжко сонні. Забуття не буде в тому сні, бо все потрібне забуте ще за чуйности.

Іще гадючиться фейсбукова стрічка, т'але ніхто вже не бачить зміїної голови. І сама голова вже не чигає, а чхає. Чхає на всіх.

А столи застеляються надчитаними книжками, очі застилають надглянуті кіна, в вухах стигне щось надчуте й облишене сумно густи. І все воно тече сторінками, стрічками, каденціями й уливається в не всесьвітню, а ніщосьвітню потопу.

Клопота з "кропотою"

 Як що треба робить, зразу кажуть, а потім і пишуть: "Це потребує кропіткої праці." Чули, читали? То в нас од "кропоты" пішло, чужого слова, своїм невідомого. Т'але кому це вадить? Наїдаються. Адже-ж і "копоткій", "копотный", "копотливый" — незнані чужі слова. Дак ми схоже маємо — "копіткий". Що-правда, менталітет був колись такий, що копітка праця здавалася забарна, клопітка, марудна, млява, а зовсім не пильна й не ретельна. Тому й не кажуть і досі "копітка", а бурчать, що кропітка.

Пенсійна школа

 Саме час, саме пора й доба на те, щоб ізняти пробу з пенсійности. А що? Обоє завсігди вдома, не набридаючи одне одному, т'але набредаючи одне на одного в найпотаємніших кутках родового замку. А діти які великі по тісній хаті вештаються, головами стелю тешуть! Виросли, більше їдять, щедріще.

Малий старецький прибуток і скромний старечий вибуток. Переросли вже двійко, їдять мало. А якби й схотіли, то не влізе: струнко підперезало живіт тісне купило. 

Усі карантенні родини щасливі й нещасливі однаково, й то через граничний радіюс.

Ось і маєш подоріжжя у власну будущину — й без машини часу. Машина часу в кожній хаті — проте не ходить, зломилася. Та й чухрати нема куди, бо скрізь те саме — на всі часи.

Школа старощів

 Старощі насуваються, як чемна льокомотива, що прикидалася булою, музейною: не чмихала парою й навіть не свистала. Т'але тепер так чавуново тисне в бік: мовляв, годі тут, рушаєм уже. Ми тямим, що життя — то якась школа, й треба було чогось ніби вчитися. А чого — хтось пам'ятає?

Готуватися до вічности, знов до життя, тільки що вічного. О! Сідай, молодець! Тим часом старощі навпаки примиряють людину зо скінченністю, пливким наближенням небуття. Ідея вічности де-далі, то все більш видається нісенітною. Очі слабшають, а видно добре: час уже й кінчати. Слабкому, змученому мандрівничому намісць опочивку знов ладнатися в дорогу? Таке скажете... Нема там нічого, причал у подобі нуля. 

Молоді ще-б побавилися: вони так вірять у власне безсмертя, що можуть, не дай Боже, й руки на себе накласти, як-стій сподіваючись наступної, ще цікавішої серії. А старе знає: воно тихо-довго губило здоровля, що тоненько сипалося в порох, як дорогоцінне борошно до так і не спеченого хліба. І тепер порожня веретяна торбинка, як та остатня латка, лягла на втомлене плече.

Уже видно й Хвіртки, недалеко чухрати. А за Хвірткою щось теє — як морозяний туман. Яка-ж наука, коли самі вроки чіпалися? У чім насталилися? Чим боронитися й за що боротися? А вже на що — то о-о-о..

Отут і сила, й звитяга в зворотнім доланні відстані.

Розпущена книгозбірня

 Як-що в Бога десь є семипечатна книга, що спершу розгортається, а вже потім розпечатується, то-б-то розгортається зсередини, то ми в нашому сьвіті маємо щось подібне до людей-книжок, книжечок і зовсім метеликів. Ми не бачили, як вони розгорталися в тій своїй середині, зате є сьвідками при ламанні й злітанні печаток. 

Усе кругом ураз забемкало на цілий сьвіт, то й ці видання не змогли мовчати. У де-яких навіть нічого й не написано — ні всередині, ні навіть назовні. Суцільний роззів (hiatus). Тому замісць читання маємо промовисте, глибоке зіхання та зяяння.

Т'але чуємо плескання незґрабно, з великої глухости, вимовлених півслів. Книжечки ті не слухають, бо не чують, але щось таки знають. Що саме? А ви наслухайте, то може й утямите. Тут швендяє ціла розпущена біблійотека. Й самі подумайте: як ти вже книжка, то чи ще щось читатимеш? Ні, лізтимеш у чужі очі й вимагатимеш незглибної уваги до свого псованого долею тексту.

Смак меду

 На віщо хизуватися суржиком, коли й так говориш мішанкою? Це вже якась мета-мішанка виходить. Але замісць сублімації та катарсису придається в них пониження та занепад. Бо до поганенької рідної додається поганюща штучна. І медного смаку вже жаден деґустатор не вилиже з тої браги.