Ідеал сьвятощів

 Незвичайний народ живе поруч нас: на око звичайне недоброзвичайний, він носить у душі ідеал сьвятощів. Ми не різнимося з тим народом ані законами, ані ділами. Але ми кохаємося в добрах, а він — у добрі; ми в панстві, він — в панскості; ми — в маєтностях, він — у могутності; ми — в надбаному, він — у надхненому.

Вірність не випадає змірити числом вірних, її не можна сповнити повними люду церквами. Ані знадити речами, ані звабити очами. Вона — в нечутних пахощах, у добірних барвах. Для чужих — вона безмовна.
Там дука-срібляник духовніший за нашого безсрібника, там матірщина лагідніша за нашу масткословність. Там усе — летючий ідеал: як у нечитаній книжці, як і в незмисленій гадці. Тож, плазуючи, позираймо на небо: щоб бува не впав і не потовк нас.

У запіллі зла

 Був собі колись чи не був халіф Ватек чи Васік, нібито внук байковому Гарунові ар-Рашидові. З роду й з обов'язків монархових — правовірний і всемогутній. От і знудився, сердека. Звабив його Гяур принадами Палацу Попідземного Полум'я. От і вирушив той володар охотою з Самарри (не Самари) до Істахара, вдаючись дорогою до найвигадливіших викрутасів ґотично-естетичного, романтично-орієнталістичного гріха.
Так у Бекфордовому романі. Це, сказать-би то, аванґард, передове військо зла. Але примислені проавовірність і всемогутність можуть звільна посуватися й ув арієрґарді, з позаднім військом. Або й перебувати в глибокому запіллі зла. Там — чуття цілковитої безкарности й недіткненности через нечутливість до правди й байдужусть до чужих, невидимих мук; через нерозвиток хоч ґотичний, хоч естетичний, а хоч і романтично-орієнталістичний; через незглибну заклопотаність радощами неглибокими. Такому злу й у згубі ніколиться. Дуже квапиться воно до Палацу Попідземного Полум'я. Але просто до груби, з чорного входу, не вважаючи на музейні цікавинки парадного ґанку.

Наша недоля в піснях народніх

 Було колись: бальові романси a bel canto, літературна мова — як тьох, дак тьох. Минулося! Поспливали суворі черевні сьпіви, забуті закутні наші говори: юж мі так не буде, як мі било перше... Не штуки, а правди нас тепер закортіло.
І все зрозуміло всім — жадних едукованих протестів проти хлопської мови! Нещодавно в Трускавці мене пані запитали: от ви так гарно по нашому говорите, а що воно — кача, скажіте? Качка, кажу, каченя. Е ні, відказує, ви родом киянин, того знати не можете. Невідоме щось плине по Тисині!
А от, хто ж ми буде брати яму — всяк тепер знає, кедь ми прийшла карта нароковац...

Стиль московських лубочних лицарських повістей

 Ми всі читали в казках: побачив царенко патрета дівочого й затужив: нікого в сьвіті не хоче, тільки тої панни, що на патреті. Благословіть, батько-мати, на край сьвіту замчатися, між азияцьку дичу — суженої не огуженої в чужих сторонах глядіти. Вірили образові!
Котрийсь кам'яної доби ловець видряпав на стіні печери простацькі картини звіряних гонів — а ми вже й вивчаємо, нітрохи не вагавшися, побут передпотоповий.

Тепер не так — зображенню не вір! Не вір, бо то звір, як не вкусить, то злякає. Видиме стало хибним і невидющим. Читай і думай, а картинам віри не йми. Не того, що закуріли, а того, що то згуста буває неправдиве малювання.

Знадвору не видно

 Ікона — як шиба між вулицею й хатою, між унутрішнім і околишнім, між сьогосьвітнім і тогосьвітнім, того-ж то й шкло вона має й віконницю. Тільки то ми знадвору просимося, в шибу стукаючи: живемо-ж бо в сліпому завулку невиводної темряви, а Богова хата необміряна й усе там сьвітиться.

Як подоба

 Не кожне може прийняти історичну постать, але кожне мусить постати історично.

Обаполи знаного

 У рівнобіжному (синхронному) перекладові забуваєш усім знане, й пригадуєш невідоме.