Сіль земну, гірку, сірувату, мусимо тепер ізлизувати просто з ґрунту. Зрозуміло, що сіль земна — то не ми: десь ми виплакали свою солоність і соляні стовпи хочуть викинути нас геть, але не можуть. Тож налижемося й повстанемо.
Картину осяває сліпуче сьвітове сьвітло. Ніби й ніч, але сьвітлокид стоїть на горі — ніде від його заховатися, хіба в сусідній пітьмі. Ясно, так ясно! — а потім знов ні.
Тут позаздриш на сьвітляків: вони сьвітять собі, а не сьвітові, але наче не від себе — від сьвіту.
Немає коментарів:
Дописати коментар