Як померли мій дідо

 Померли дуже вже знаменно. Инколи я думаю, що так, як вони прожили свій останній день, люде проживають усеньке життя. 

Того дня дощило. Дощ нагадав дідові, що треба й під дах наносити води. Криниця була як-раз навпроти хати, через дорогу. Між хвірткою й цямриною розляглася чималенька калюжа. Однак, ідучи по воду, 78-річний дід легко перестрибнув її. А потім і вдруге, й утретє. Аж поки не впав між калюжею й криницею. Там його й знайшли сусіди й занесли до оселі. Це було посеред дня й дід був сам удома. Усе, що могло вмістити воду, було там повне по самі вінця. Остатнє, так і не налляте відро вже було-б нікуди вивернути. Якби й трапилася яка посудина, то либонь удався-б і ще один похід по воду.

Отак-о чи не всі ми цілий вік тягаємо ту воду — з бездонної криниці, безденним відром, у вичерпну хату? Й коли нікуди вже лляти, стрибаємо через калюжу. А вона — вже стала як море: з цього берега ми стрибали з власної волі, а на другий прилітаємо хтозна якою силою. І все те після нас повичерпується, попиливається, повипивається. І от, гляди, вже хтось чи то чужий, чи то невпізнанний вистрибом біжить до криниці, торхкаючи несповненим відром.