Понад ситістю

 У Горького "На дні" Сатинів монолог, де виголошується панегірик людині, отам, де "Чоловік — це звучить гордо!", починається словами: "Когда я пьянъ… мне все нравится. Н-да…", далі —"Выпьемъ за человека!", ще далі — "Работать? Для чего? Чтобы быть сытымъ?" і нарешті кінець "Человекъ – выше сытости!.."

От на те ми, власне, й п'ємо: щоб усе подобалось, щоб уявити, що можна не робити ("Покиньмо, куме, всяку роботу... Покиньмо, куме, всякеє діло..."), що можна не закусювати, бо чоловік, бач, вищий за ситість. Але не ширший, скажімо так.

Атлас і отлас

 Зимичка знов гниленька, то вже дуже розторгувалися крамарчуки тим, що вони помилково зовуть "кепками". Незнання плодить дурощі — й от уже всі намісць картузів понацуплювали кепські кепівські ковпаки. А з чого-ж зроблені тії "кепки"? А-а-а, кажуть, з атласу! З самого титана чи з атласу зоряного неба? Ні, кажуть, кепе, то тканина така, що й од зорепаду вбереже! Не вже шовк!? Так воно-ж по нашому отлас?!

Ясно, що ні, не шовк, хоч і китайка. То слова дуже любляться "красні": "кепка", "атлас". А воно якесь вічне що: яке небо над головою, таке й на голові під небом — нейлон, чи як його.

Загублений сьвіт

 Учора вже так пізненько в мене під вікном тихого родинного готелю якісь дорослі діти чужих народів завели сварку спільною для них московською мовою. Власне, то була не так московська мова, як московщина, то-б-то майже суцільна матірщина. Сказано-ж, сварка. А лайка — не бійка. Лайка в них таких замісць бійки, бо йнакше мусіли-б, як ті казкові лицариська, битися від рання до смеркання, 

Науживанішим із окремих нелайливих слів було "брат": я так ізрозумів, що ті двоє були одне одному "брати", а от якийсь третій був за "брата" тільки одному з двох — через те й катавасія. Ну-у-у, скажете ви, історійка нудна, звичайна. Правда тому. Але я трохи зворушився, збагнувши, що ми живемо з ними в різних сьвітах. Вони — в тому, де все ще рясно на оте, хоч яке нещире "братерство", а я — в тому, де "всі люди доброї волі" всяке таке чоловіцьке "брацтво" вже рішуче одкинули задніми ногами.

Два Різдва

 Маєм Новий рік між двома Різдвами: допіру було й уже зараз буде. Як брати з-богословська, то воно, здається, виходить слушно: раз Христос народився, то ми вже живемо в Його Різдві. З цим і крамарі погодяться: вони-б оту позлітку намісць злота цілорічно на приніс подавали-б і продавали-б.

Скерування

 У Галичині знайшли вихід із глухого кута з заміною осоружного щиро вкраїнським лікарям, ніби підступно московського "направлення". Від дієслова скеровувати можна утворити три зразки чину-стану з закінченням на "-ання": скерування (недоконане), скеровування (повторюване) й скеровання (доконане). Лікареві, звісно, вільно скеровувати. Але в нашій мові когось до когось таки можна "направляти". А ще "справляти", "напроваджувати". Але яке тут запропонувати коротке слівце без нелюбого народній мові "-ання" чи "-ення" на кшталт "відряду"? Не готовий сказати. Одно знаю, що вкраїнська мова, добираючи слів на "-ання, -ення", воліє подавати їх не як субстантиви (граматично), а як стани, висліди чину чи відволіклі (абстрактні) тями. Тому вирозуміти "скерування" можна, але чого-ж не "скеровання", не "справлення", "напровадження" чи знов не "направлення"? Переконливої відповіди на це питання для себе поки не бачу.

Як опрядені

 Може де-кому з християн це буде прикро, але кожному з нас повинно зробитися сьвятим. Виходить, життя — то проща, похід до сьвятині. Які-ж у тім поході перепони, перешкоди, притичини? Та як на прощі: та сама наша дрібничковість, дріб'язковість, дурничковість. Зупинився перевести дух, трохи маршуєш на місці, а вже на тобі понаростало всяких ракушок, скойок, черепашок. Великі гріхи — то трагедія, а в нас — ненастанна побутова драма. Т'але-ж та драма болить так, як не болітиме готовому на муки трагічному героєві. Зате й не приречені ми: просто оплутані, наче опрядені.  

Наступний день Помпеїв

 Де-які людиська знайдуть собі привід до втіхи хоч і наступного дня по Помпеях. От і в Трускавці, нашій санаторійній, полишеній од Риму Картагені: місто-привид, висхле джерело про спраглих, стражденні люде силкуються куруватися на руїнах акведуків і віядуків, страшенний піст, снігу-морозу нема ні крихти. А вони, рум'яні від щастя, знай собі сьпівають і гопцюють, ніби погани на кістках.

Мовне чуття

 Иноді встругну якесь слівце й уже думаю, що нарешті сам вигадав. Коли-ж, пошарудівши по шухлядах, є таке слово. Мовне чуття називається: і не відаєш, і ніде не чуєш, а передчуваєш.

Сніговик

 Гарна мертвецька оповідка (ghost story) в мало знаної серед теперішнього читацтва гамерицької письменниці Лоретти Беров (Loretta Burrough). Зветься та оповідка "Сніговик" (The Snow-man). Писана вона року Божого 1938 (це саме після мертвецького 1937-ого). Письменниця почутила хвеминистий Zeitgeist і написала свій твір до теми "Як вона пробувала перебути зимові вакації". Пробувала, бо, як воно ведеться в мертвецьких оповідках, не судилося.

Героїня геройськи розривається між двома чоловіками: старим (булим, холодним і нарешті просто вже неживим) і молодим (теперішнім, гарячим і, звісно, поки живущим). Присутність-наявність живого чоловіка письменниця віддає дуже тонко — письменник-дядько, хоч-би як прикидався, ніколи так навіть не відчув-би. Тілесне наближення коханого нагадує засьвітлену сьвічку, що з'являється перед очима, теплом тягнеться до рук, одганя холоднечу, що сидить у підступній, мертвій темноті.

Хоча оповідь майстерно вдає з себе реалістичну, побутово-дрібничкову, вона вся (аж до смерти) протята символізмом. Поживи не то що з другим, а хоч і з третім-четвертим чоловіком, а така пригодонька не пригодиться. 

Судіть самі: подружжя свариться через коханця, свариться тяжко, брутально, як це буває по давніх буржуазних родинах вищої кляси, а наступного ранку, "як то в них було за звичай", рушає в швайцарські Альпи видиратися на скелі. Не те диво, що гори швайцарські (не в Скелястих-же їм поневірятися), а те, що після гострої хатньої моркви, надумали подружжя повисіти над найстрашнішою льодовою розколиною.

Однак, запевняє нас заціліла жінка, з їх обох були дуже вправні, спритні альпинисті. Вона, як і годиться жінці, — попереду, в уже безпешній високості. Він, старий, крижаний, осоружний, але меткий і певний аж до Тарасової Бульбиної люльки, затиснутої над прірвою в лещата нищівних щелеп, — у єї під ногами. Подивившись-же жінка згори вниз на свого зменшеного чоловічка, завважила в його очіх перший переляк і так собі подумала: "Я вже не твоя, а ти мій навіки!" І перетнула линву.

Мовчки, не випускаючи дорогої люльки з захололих зубів, покотився мрзлий людець стрімким схилом льодівця в своє крижане пекло. Урядовий швайцарський звіт був утішний: "Ваш старий, як той сніговий комарик, забився в таку льодову шпарку, що в ній і рятувальники ще дна не бачили." Пропала люлька!

І от новорічні сьвята вдвох із удруге суженим-нерозгуженим. Парка просто собі, по людськи, одпочиває. Умовини майже спартанські, але тепло й затишно. Молодий дає молодій розвіятися по ліквідаторськім струсі од викиду старого: перед ними нове, молоде життя.

Коли-ж це суне сніговик із люлькою в задубілій пащі. Ну, гадаю, ми всі здогадалися. Така її доля. Бо "добра не жди, не жди сподіваної волі". Та це вже поза межами всяких чоловіцько-жіноцьких стосунків.

Молоді гроші

Уся біда наша в тім, що не маєм ми в Україні, так звуться, старих грошей. Багатії наче встигли постарітися, а їхні гроші ще дуже молоді, навіть вуса козацькії їм не ростуть. Страшно подумати, скільки люду має вмерти, поки ті гроші постаріються.

А молоді гроші — як молоде вино: п'єш його й не нап'єшся, й хмелю не почутиш, поки не звалить із ніг. А з другого боку, вони як крадені. Ще добро, як у кого й справді хапані, знають такі, за що караються, але-ж і в решти та грошва наче поцуплена.

От я собі трохи зароблю, а витрачати жаль: ніби не своє на себе тринькаєш. Купиш трохи харчі й їси, як пес: похапцем, озирючись на людей і собак, не чуючи ні втіхи, ні смаку — тільки погінь.

Як розповів зірка

 От ми й діждали, слава тобі Боже, що помирилися граматичність, логічність і дух український мовний. Бо читаю: "Як розповів зірка..." Браво, ще! Відроджується нам мовне чуття, не всюди-ж йому скніти-нидіти. "Як розповів зірка Микола, сусіда нацькував на його собаку, а собака той що: не вір, бо то зьвір — як не вкусить, то злякає." От уже маєте, журналісті друзі, цілого зірчастого дієписа — лишається тільки сподіватися, що обійдеться без зіркової хороби (сказу).

От ми, браття молодії, маєм у своїй мові слова "сусід" і "сусіда", та ніхто-ж не кривдиться з чоловіків, як на його скажуть "сусіда": морфологічно воно й на жіночий копил, а логічно ми знаєм, що Микита — то він, а не вона. Вона — то геть иньше: "її зовуть Нікіта" (La Femme Nikita).

І ми не вимагаємо, щоб нам обтяли "зірку" й зробили з єї маскулятив "зірк". От про що, власне, розповів зірка, а вже як — самі знаєте, що вони говорять.

Рівнобіжність

 Тільки перекладач-синхроніст живе в омріянім "тут і тепер" (hic et nunc) — то єдиний приступний окцидентальній людині синхрон суб'єкто-часо-простору, ота наша рівнобіжність. Але в не своєму — в штучно видушеному з нічого житті.

Незадерті бороди

 Колись на чоловічу смерть казали гостро: "бороду задер". І щось у тім було горде, поважне: мовляв-же народ — "хоч на споді лежатиму..." От задер він бороду, лежачи на споді життя, відвернувся від сьвіту, вп'явся в небо невидющими очима. А якими ще очима можна правдиво затопитися в небо? 

Тепер-же й бородань бороди не задере — чогось так не задирається.

Зарозуміло

 Я пишу за-розуміло. Розуміло давно лишилося позаду, розуміло мене вже геть не цікавить, розуміло нічого не зрозуміло, розуміло набридло просто до смерти. Тут, у за-розумілому, силкуюся щось одкопати, тутечки вся хвилозопия.

Панські кайки

 У трускавецькому списі страв знайшовся куток і на панкайки: я зразу здогадався, що то не німецький замок, а щось їсти, либонь млинці. З замком таки вгадав, а з млинцями — ні. Принесли оладки — пухкі такі, легкі, чужі, не наші — словом, панкайки.

Пуцуємо

 Дуже гарне галицьке слівце "пуцувати": навіть нетямущому віддає суть. Чистимо, доглядаємо, плекаємо — а виходить чистий тобі пуц.

Два таких гойних

 Моє значіння на слово гойний — тільки те, що від гоїти. "Гойний"-щедрий — то не моє. Щедрого-гойного не сподіваюся, а от цілющого дуже треба.

Його гумор

 Його гумор зробився геть невидимий: що-разу мусить пояснювати невидющим, що то він, мовляв, сьміється. А невидющі кругом заледве не всі, хіба кому здасться коли, що він чи не згнущається. Отакий гумор невидний — дуже сумно, що самому, одному весело. Оця відрубність од сьвіту в радощах — тільки сльози.

Без досьвіду

 Підсумовую життя. Ще воно не минуло, т'але вже їде, як той мовляв, із ярмарка по розторжі. Торохтить порожній віз: усе порозпродував, а нічого не купив. І капшук не брязкає, а злітає, легкий-легкий. Як виряджали базарювати, запевняли, що вский досьвід, не тільки добрий, але й лихий — то попитний крам. Коли-ж ні! Та й який досьвід? Срібла-злота зроду-віку не було, а мідяки на виїзді з базару обернулися в череп'я. А на в'їзді в двір — у попіл. Вибачайте, спадкоємці, немає досьвіду — не вторгував.

Речова торба

Вчора збирався до Трускавця в тому самому гуморі, що й герой Алджернонової Блеквудової оповідки "Речова торба": той теж прийшов додому геть ізмучений од роботи, почав недбало пакуватися, пережив уселякі жахи, не спав ніч. Але навзавтра його в Трускавець одвезли та й заголили в одпочиванці. Та про теє взавтра в оповіданні нічого не сказано, бо це вже не жахи, а щастя по жахах, а таким читача не зацікавиш: то як речова торба без шибеника.

Моє Комбре

 Трускавець — то моє Комбре. Я навіть і Пруста сюди привіз, щоб він подивився й зрозумів, чого я не він. А десь і пожалів. А десь і позаздрив: тут, у Трускавці трохи підлікуєшся й можна далі геніяльно жити.

Прийдущі спомини

 Подивився найостаннішого Бонда: Данило Брила помирає там од фізичного й нервового виснаження. Що-ж, прийшло його до його. Звісно, Бонд повернеться до глядацьких кешень — буде він знов молодий і дужий. І дуже вже мужній красюк. Але таки смутний-невеселий: занадто багато всього було в "попередніх житках", згадаються всі ті жінки-дівки-молодиці та ще й з чоловіками. Й уже в лице потомним зустрічам позиратиме він порожніми, сумними очима: оцього я вб'ю, а цюю покину. Хіба й не всі ми так? Такі вони житки й смутки малесенької людини, що вийшла з невидимої чужої шинелі.

Не таківські

 Знати нашу мову й не критися з тим — неподібний вибір. Од сьогочасників дістанеш зневагу, зневіру й знехіть. Але-ж не всегромадське банітство, не голод, не тюрму, не смерть! Просто ти зробишся невидимий. Де-кому це здасться гірше за муки. Та ми-ж не таківські.

Моя капелюха

 Як кров, спливає рік — перед яким-би паном скинути свою капелюху? Щось не дуже вона мені капелюшиться...

Хіба любов

 Тепер настала чиста доба: не можемо лишити дітям ні статків-маєтків, ані здоровля-сили, ні знання-мудрости. Бо що ми знаєм? Що ми маєм? Хіба любов...

Навчив

 "Христос навчив нас жити в страху й тривозі", — це-ж хто такеє, чи не Кьєркеґор був сказав? Ой, навчив, учителю, ой, навчив! Неначе віхоть палає в нічнім, таки зимовім, іще не потеплілім од змін степу...

Грушки-яблучка

 Саме слово "фрукти" вже смакує чутливому вкраїнцеві, як той плястик, що в йому вони бувають сповиті. Не одхрумкалося теє слово на вкраїнських зубах, не одплямкалося на їхніх устах. А слівце-ж споживче, повсякденне. Не встигли тії "фрукти" спекатися надокучливого "ф", не сталися ріднішими "хрухтами", чи що. Та й зайві вони, тії фрукти, до овочів. Ми ще вчора їли садовину й городину, а від них овочі-плоди. А вже тепер доводиться знехотя напаковуватися овочами й фруктами.

Наші презентації

 Ще чи не десять років тому один учений (не в без'язикій хвилології, а в технічних науках) чоловік запевнив мене, що людство вже років щось із тридцять нічого нового не винаходило: всі винаходи були відомі, просто коли забракло кебети, зоходилися впроваджувати вже понавигадуване.

Й ото тепер оте впровадження стало для геть непричетних до технологій за прокляття довічного вчіння. Більше-ж учити нічого: ми без кінця до чогось під'єднуємося, щось прочиняємо й показуємо. Нам тяжко з технологіями, а технологіям лекше без нас. І там, де нас не буде, вони стануть совсім щасливі. А нас висадять у якусь віртуальну пісківню, де ми будем із відеречком і лопаткою ліпити пасочки й показувати одне одному однаковісінькі пасчані презентації.

25-е грудня

Ніхто не зна, коли календарно народився Христос. Для нашої віри таке важливе Боговтілення, т'але-ж істрична його дата нам невідома — це ще одна прихована від нас таїна. Зоря, що тоді засіяла й відтоді засьвічується нам на Різдво, була не астрономічна зоря. Й мудреці, що пішли шукати за нею, були астрологи, не астрономи. Тому докладне з'ясування наших календарів навряд чи що дасть у наближенні до Бога. Спершу з'ясувалося, що воскрес, як воскрес і чому воскрес, а тоді вже постало питання: а як-же Бог народився? Та вже пізно було вичитувати по календарях.

А таки треба нам якогось дня напружитися так, щоб пережити досьвід Боговтілення. Цілий рік дожидаємо першої зірки, дванадцяти страв — аж коли об'ява: Христос народився! Знали, чули, що Ся рождає, а якось трохи поминули.

Тому добре, що всі достеменно, напевно знають: сьогодні 25 грудня. Це, здається, визнало ціле людство. А коли, якого числа

"в темну ніч ми зібрались громадкою йти

так поважно, немов у пригоді

мали стати кому, а проте без мети,

ми дивились на зорі, та й годі..." —

то вже друга річ, не так ясно відома.

 

За неперевершеність

 Читаю у самій "Вікіпедії", що в нас NN — "неперевершений стиліста" свойого покоління. Бідне покоління, бідні замурзані стилісти! То хто-ж у них перевершений?! 

Думочка

 Ой, леле, диви: аж двієчко вподобало! А це-ж у мене кохана дитина — ночі безсонні, дрібнії сльози! То й що, що воно — дух тільки, думка, душка мала? От уявіть, що ви своє рідне вивели — чепурне, пещене, а вже розумне яке манюнє! — а ніхто й не оглянеться. А як озирнеться, то бодай-би й не дивився.

Як у віночку

 Вельми шаную, коли хтось і в сьвято, і в будень по своїй хаті гарно ходить і діточок водить. Але вітаю ті здобутки дуже вже здалеки. У нас, на правду сказати, воно все якось натуральніше.

Колений лоскіт

 If you prick us do we not bleed? If you tickle us do we not laugh? If you poison us do we not die? And if you wrong us do we not revenge? "Як нас штрикнути, чи не плине кров? Як лоскотати — чи не б'ється регіт? Як отруїти — то чи ми не мрем? А як іскривдити, чи ми не помстимося?" Старі як сьвіт оці слова — хіба де в школі блиснути недоречною ерудицією. Але-ж знаходяться ближні, аж облогові сусіди, що не читали, на знали, не тямяли — й от уже вкраїнці знов іспливають кров'ю від коленого лоскоту, регочучи, мручи й відомщаючи водночас.

Аж ні

 Новісінький, аж блищить, доктор хвілологічних наук ув емоційнім запалі вживає пекучого, як улучна куляга, виразу "ан ніт!". Скільки треба вчитися, вчити, читати, писати, щоб утямити, що воно по нашому просто "ба ні!"? Чи всі вже знають і тому кумедно, коли вчена людина отак ненауково присне? Чи вже воно таке перетовчене від опонетів на марудних оборонах дисертацій?

Не сам-один

 Нині народився один славний працедавець. Слава Богу, що, хоч і не сьогодні, а якихось иньших днів, понароджувалися ще де-які. Бо якби знайшовся тільки цей, я вже досі простягав-би руку чи навіть і ногу.

Що подається

 Оптимістий, песимістий, ентузіястий, саботажник — такий уже вродився. Тому на всі ції стани маєм чужих слів велику силу. Бо свого слова знаєм мало, то вже прикладаєм його тільки до постережених унутрішніх змін: здурів, змалів, заскнів і всяке таке иньше, що подається, піддається, падає.

Словами

 Недобрий письменник пише словами, добрий — мовою. А як уже духом — то самі знаєте.

Мушиний володар

 Сам я писати геть аж ненавиджу. Тому тяженько заздрий на тих, хто багато й до ладу пише, хоч і не вміє. Може того й любить без муки, що не вміє. Це як хтось уже зовсім без слуху, а все знай сьпіва.

Ні, то могутні бігуни. Кортить пробігтися поруч із таким стаєром, скільки стане духу, а стане лиш до очей добігти-поглянуть: чи не знемігся, не напнувсь? А очі сталеві — де воно тобі знеможеться? Як циклон! Усі слова, як ті мухи, несе — ні однесенька не втече, не спитає, чи тут у нас рій чи буревій. І чого ми всі чужі такі. Бо ви волею крицевою приневолені!

Перепрохання

 Я сам починав перекладати, геть не знаючи мови — то був чин зухвальства й невігластва. Тому всім прощаю. Але вже переслуховувати, а тим паче читати — даруйте.

Новини мікрокосмонавтики

 Urbi = orbi, отака формула. Orbi ми оглядаємо з нашого urbi. Космос маєм не орбітальний, а урбітальний. Космос є тільки в тому місці, де його й винайшли, знайшли й заховали: в місті-городі.

Однак, проти античних часів, ми вже трохи обізнаніші: знаєм, що наше містечко — ніякий космос, а мікрокосм, і ми в нім — мікрокосмонавти. Ми вилітаєм у своїх капсулях, як пігулки падаєм у городовий рот: харчова додача містові на що-день. Стріляємо, як набій без капсулі: он-оно полетіло. Чи далеко наше подоріжжя? Та тут близенько десь розкотимося, розчинимося...

Я українець

 Я — українець: од держави де-що взяв, але ніколи нічого не сподівався. Я — українець: од мене держава де-що взяла, т'але ніколи нічого не сподівалася.

Не ориґінал

 Панотець на сповіді дав на здогад, що я в гріхах — не ориґінал. Звісно, оригінал я тільки в тлумаченні — на власну користь.

Наплакав кіт

 Серік я написав — кіт наплакав. А де ви бачили плакучого кота? Вони вдають, що споглядають людиськів, а тим часом глибоко переживають їжу. Я, чоловік, наплакав ціле марсіянське море, але шурхоче тільки сухий пісок: дуже вже сонце. Чи що це було? Місяце, ти? Від Венери я надто вже далекий...

Поважний "ізм"

 З діягнозою трудоголізму, ось уже третій день я не роблю. І зовсім не кортить! Можу, коли хочу! Без чарки таки важче, то поважніший "ізм".

Чутність

 Коли я слухаю красну музику, мені здається, що я маю якусь слушність, що вона, як риба, тріпоче на моїм гитарнім удлищі. А яка там слушність — чутність та й годі...

За народ

 "Народ" — це-ж тепер до купки звертання, хіба ні? Чи можна припустити, що з усією народницькою відповідальністю звертається до народу все це підліткове кіно? Народе, агов! Мовчиш? Знаю, я сам у твоїй могильній тиші...

Нещасний рік

 "Нещасний рік, як умре прорік..." І звідки вони знали — народ? Чи-ж то не вони замучили всіх наших пророків по найгромадськіших місцях? Але якось сказалося. І серік мабуть-таки вмер якийсь важливий український прорік. Ми просто не дізналися, бо нам байдуже до пророків, але-ж відчули — нещасний рік. І, як усе нещасне, сповнений до щастя безглуздих намагань.

Ув обороні

 Редакторське діло геть безнадійне: стояти, боронити, навіть як чуєш за спиною абсолют, віриш абсолютові — т'але-ж усі нападники бачать, що там пусте й кидаються не руйнувати, а мурувати.

Ганчар

 Стою на життьовім базарі, давно стою. Горнців, горняток, просто горщиків ніяк не поспродую: видзвонюють, слухають і беруть лиш голоси.

Пустячина

 Мої жнива на культурницькій ниві пустяковинні й зовсім невинні. Тим-то й випадає мені скромно красіти непомітною, тихою интеліґентністю.

Де який письменник

 Письменник де-який що хоче ззість і потім десь накладе свого. І зовсім не сором — це-ж так натурально. Вони, такі, в душі — редакторове, а надто як трапиться ще й поет. Переписують, бо хто-ж потрапить письменніше списати, як письменник? А поетичніше, як поет? Гріх і подумать. А перекладати перекладене, балакати мовленим — ані трохи не гріх. А нетямущі люде брешуть, що плагіят. Геть і слово якесь не наше! Це пересьпів — от як приміром хтось собі сьпівав, а ти приступився й творчо плюнув йому межи очі. Ще й додав розгонистого, виляскуватого акапельного по пиці ляща.

За лукавство

 Письменство лукавить. У житті-ж воно як? Душевні питання без відповідів, душевні оповідки без приконеччя. У нас тут вічних, гартованих питаннячків мало — здебільша прості, немудрі, т'але-ж куди нам їх розв'язати —  ходимо зав'язані вузликами. Величаємо їх "проблемами", а які з їх праблеми? Аж самі вузли стидаються, що такі вродилися дрібні ґрундзюваті. А ми на них — Аполон, Венера! Ну, хіба не ганьба? Тим часом приємно вичитати в гарній грубій книжці, як хтось мучиться, не мігши дати ради з якоюсь великою смертю чи там любов'ю.

А історії наші які? Обтріпані, обірвані, без кінців і навіть початки десь пообпадали дорогою — вплутані ми в наші історії, халепи вони в нас усі.

Од мізантропії

 Треба було на старощі запасатися добрістю — було-б як знахідка. А тим часом власна доброта занепада, мина. І чим доведеться боронитися од неминучої вже відлюдности?

Пекучі питання

 Пекучі питання стали й стоять на черзі дня: їм самим не пече — то черзі дня. Т'але й черга дня — не жива черга.

На черзі дня

 Усні перекладачі — дуже доречні люде: вони думають і говорять тільки те, що чують од иньших. І то не все.

Кожуха нема

 "Натуральна овчина" — де, в кого, як? Це ненатурально! І чия вона буде? І слово кожнеє, яке єси прорік, смутить нам буде серце бідне... А де-ж, шановне кожухарство, мій смух, хоч смушок?! От вам і зима: кожуха нема, чоботи ледащо, — і йти нема що.

Наш норд-норд-ост

 Словами Гамлетовими, гетьманичевими, данськими: I am but mad north-north-east. When the wind is southerly I know a hawk from a hand-saw. От-же-ж і ми дурієм од того московського вітру. А як подме культурний нижняк-полуденник, уже якось одрізнимо людей од иньших зьвірів. Таж коли в нашій землі норд-норд-ост — то й літній, і зимовий мусон.

Щасливі качата

 Відносна письменність — річ дуже болізна: це така глибина, де вже добряче видно, де дно, але присмиком бракне повітря й ти легко, порожньо випинаєшся на поверх, до всіх щасливих качат.

Наукуватість

 Так ісклалося, що будь-яка наукуватість, "ученість", "интеліґентність" у нашім мовнім штибі зразу вціляє, як-би влізти в московські шати — зовні кумедно величенькі, зате небезпешно тісні під пахвами, на горлі й у кроку.

Приявна слушність

 Як легко тепер мати слушність! Суспільство дає її людині в одчуттях. Як легко і як безглуздо! Слушність — нікчемниця, безвартний крам: крамарчуки бігають за перехожими непокупцями й спитуються нишком упихнути до кешені чи хоч торби якому неуважному.

Не відпуска

 Символізм — дуже важна частина нашого живоття. От іде від тебе гість, лишає мотузку, вірьовку чи шворку, а ти думаєш: то мені повіситися, підперезатися чи що підв'язати? Він свого символа просто забув, а тебе гадка не відпуска.

Повчальний дар

 Тичинине "Чуття єдиної родини" — чуттєвий приклад того, як у єдиній людській родині можна геніяльно думати те, що загадали. Це суто поетичний дар, дуже корисний і повчальний нашими часами.

Як чудово виглядати

 Головне в нашім житті — чудово виглядати на сьвітлині. Тому ми їх так багацько робимо: десь на якійсь щось і вигляне так чудово.

Із корінням

 Людей з українським корінням знати зразу: коріння є, а землі нема. А що таке коріння без землі? Голе, потворне, потойбічне гілля.

Утрачений дзень

 Я втратив свій дзень. От поки не загубив, навіть і не знав, що в мені той дзень є. Чи знає дзвін, що в йому є дзень? Аж ніяк, поки не заглухне. Життя було — чистий дзвін, а тепер без дзвону. То починаєш розуміти тих, хто посеред твого безладного веселого бемкання, тяжко жалівся: I lost my zen!

Щоб не мовчати

 Учора змушений був послухати молоду лекцію про пам'ять. Над дзюркотливим струмочком надоб'язкового розумування сивим голубом буяло слово "спільнота". Без "спільноти" тої вся розмовонька-б розлагодилася. "Спільнота" силкується повиганяти з мови "громаду", "товариство", "спілку", "гурт" і навіть "кумпанію", бо так аж-аж її, "спільноти" тої, нам треба. Приблизно так чинять усі модні интеліґенцькі слівця: женуть-виганяють.

Але мова, згадалося, то не лексика. Треба було щоб вона нам стилістично, синтаксично, фразеологічно так коли не вмерла, то завмерла, щоб уже "не тямить голова, що язик лепече". Й уся та нетяма, й усі ті нетями снують і снують свою пряжу, нагортаючи на голови вовну — щоб не бачити, не чути, т'але-ж не мовчати.

У господі

 В господі тій і комин, і камін,

І стільки мін і ще раз стільки мин —

Лиш міни сновиґають угорі,

А мини залягають до пори.

І стільки в тій оселі пильних змін!

Як кін, довкола комина камін 

Кружляє, бо ховає прикрий знак,

Що вчора коло його хтось укляк.

Як закаблуки цокають чарки,

Каблучки в пломінь скачуть із руки —

А гостра стежа бачила усе

Й знаття-сьміття із хати понесе

Надвір, де сьвіт на місці хатніх змін

Лиш чорний комин бачить і камін

Як позіх часу, що твоє ковтнув,

А бреше, що не чув, як проминув.

Без смаку

 Журналюки не читають словників, бо їм дуже вже ніколиться: треба встигнути відквасити слово, поки воно саме не луснуло й не одубіло з натуги. Мова зматчіла коло свеї простоти, то й не треба марципанів, бо в самого кухаря нема до них смаку. 

Манія

 На перекладаря чигають дві манії: манія напастування та манія величи. Переслідуваний комплексом меншовартости, перекладник біжить, аж поки не добігає місця величи, де вже все помальоване гамівною манією.

В живі очі

 Иноді від безглуздого, але глузливого коментаря почуваєшся макоцьвітним, як той цар Лир. Або як хвилозоп Сковорода, що, купуючи каламаря й чорнила на безсмертні пісні, здибався з п'яною перекупкою й мусів послухать ущипливої правдоньки про те, як і чим він живе на сьвіті.

Багато крапок

 У моїх твориках сила рисок і рисочок. А от ув ангелянський пунктуації той розділовий значок сливе ніколи не потрібний — як у нас крапки, багато крапок: тільки там, де ввірветься тобі нитка, не знаєш, як далі провадити. Так я й справді не відаю, т'але, вкраїнцем бувши, не крапаю чорнилом, а виставляю різкі списи.

Як той кінь сліпий

 Рима, хоч яка плохенька, а, диви, гнуздає глузд, як сліпого коня. Як той кінь сліпий, оре прозу поезія, вивертаючи велики скиби вже аж на межі.

Не вмачаючи ніг

 Можу глибоко зануритися в людину. Але доводиться зчаста пуринати, то вже звик, коли можна, походжати пісочком-бережком навіть не вмачаючи ніг. 

Умирати зась

 Уже шостий день груднюю й мало-б щось статися. Нема відпочину, бо не було трудів. Коли-ж тут не вилуплюється спогад, не віє поетичним надихом. І між двома стовпами подвійно порожніх воріт стоїть хазяїн обійстя, вигляда на вулицю. А там усе те самісіньке: людоньки живуть, бо вмирати зась.

31-е листопада

 Мій статечний механічний годинник узавтра покаже 31-е число — йому й байдуже. От як-би я хотів пожити в тому 31-ому числі, а потім разом із громадою посунути в 1-е грудня! Бракує якось таких затишних часових оаз у календарі. Сьвята що? Вони в нас гірші за будні: зразу, бач, гроші їм виймай. А так побачимось 1-ого й ніхто не знатиме, що я цілу добу ані на ніготь ні до чого не наближався.

Перехожий самаритянин

 Гадаєте, що вони не навидять української мови? Та ні-ж бо — просто не знайомі: ніде не натрапили, не здибалися, не перестрілися. А чужого хто пожалує? Хіба якийсь перехожий самаритянин.

Всяке калило

 День коротшає, а чорні п'ятниці чим-далі, то все чорніші, темніші, нічні. А за ночами — сірі суботи, як чужі роскішні авта на вже зимових колесах. Не нам шабашити — бо в нас ніяк не обробляться антрацитові п'ятниці. На їхньому чорному дуже помітне всяке калило.

От і маємо

 "На скошених осінніх нивах вітрами трубить листопад..." Останній листопадовий день — так уже кортить дати йому копняка на історичну дорогу! Без розмов, без картинок — промовистого носака, мальовничого висп'ятка.

 Даси й упадеш у тверді обійми околишньої порожняви. Бо нема листопада. Та, власне, й не було. Ділили-переділяли той час, обділяли одне одного — аж коли нема. Щось минулося? То й слава Богу! Ввважаймо, що воно як у Шевченка: був та загув "ноябрь". А що нам з ноября? От і маємо.

Як та чесна крема

 Сумлінний перекладар має бути як та чесна крема, бо на ній, хоч і дрібнесенько, а таки написано: що вона, та самісінька, однаково добра й до лиця, й до рук, і до тіла, й навіть до ніг. Одно слово, скрізь буде добре.

У непам'ять

 Чи заслужимо ми від нащадку бодай на прикру зневагу? Ох, боюся, що там буде темрява вселюдська непам'ять.

Як я малим

 От пригадую, як я малим усім так дуже подобався. А тепер що — нарешті схаменулися?

Вижила

 Україна вижила. Та не каже, кого. Бо він іще недалечко. 

Всепоглинуще велеслів'я

 Дуже дивується якийсь-то наш письменник із простим, як розкуркулення, селянським прізвищем, що його книжка за багатомовність не долічилася кількох читацьких куренів. Тепер читаченьків рахуєм на курені, а не на паланки. А от у мене, скажім, так і просто боївка тих читачів.

Нема чого дивуватися, а журитися — тим паче. Т'але письменний статечний чоловік так тяжко засмутився, що аж реклямою свою тугу по соціялних мереживах розганя. Знаєм, знаєм, чого приндиться й пхекає интелектуальне читацтво: нічого вони доброго не читають, а тут іще й письменник їм знайомий, то й геть не цікаво тії сторіночки гортать. А за себе скажу, що читать не можу, бо мені й у відозві мова не до шмиги: дуже вже багатомовна — знати пальці від багатьох мов, а нейперше московської. Та й українська частина якось набурмосилася: хоче бути наукова, мудра, то вже трохи заноситься. Ліпше вже писати за суті дурниці, але оздоблювати їх усякими нашими коралями.

А сама тема, що й казати, цікава — багатомовність. Майже всі країни силкуються багатомовности спекатися й настновити люд не великомовність. І довкола того всього водить танок всепоглинуще велеслів'я.

Мої гори

 Майстерний досьвід у моїй майстерні останніми роками накупчується в вигляді вічних заготовин, ремісничих вибірок і мальовничих жужелевих покидищ — мої гори, гори, гори.

На подушечках

 Західливість, дбайність, клопітливість — а радість? Дак нема — клопоти вижили з хати. Й куди тепер тим радощам та й помандрувати? Тішилися мандрами так, ніби мандрувати було куди та було на віщо. "Я був отут, я була там" — був, була, а де ти єсть? Ми навчилися бувати, а бути — то вже ні. Аж ось буття припхалося по своє, й виявилося, що тільки найцяцьковіші з нас уміють гарно сидіти на бісерних подушечках, привітно до буття розклавши порцелянові рученята, пришиті до чистого, ганчіряного тіла.

Удалося хробакові раз на віку в моркву влізти

 Нове покоління вперше на своєму новому віку дізналося як то, коли ти dressed in brief authority й що воно таке московський "административный восторгъ". А як-же по нашому буде? Отаманський нестям, лановий надпорив, токова екстаза, гуменна пасія чи хоч мостовий імпет? Та байдуже, як, бо по нашому вже нічого не буде. Головне, вони, браття молодії (й сестри, не забудьмо й сестер!), спізнали те, що вповні пережило наше покоління: сьогодні я піднімаю тобі хвоста, щоб пересьвідчитись у тім, що ти нележно стерилізований, а взавтра ти підважиш мені озаддя. Ну чим не громадянське суспільство: лисий лисого здалека бачить! І кожне має позицію, поставу, постать. І кожне рачкує в периметрі жовтих шпалер.

Їмо хрін

 Об Покрові приходила, приносила свою гордість — рибу під холодцем, ще й хрону до риби — такого як треба. Рибу ззіли разом, а хрін — уже без неї. Бо її вже нема, а хрін іще є.

Як-що люде так уречевляюються, то речі мали-б трохи вилюднюватися? Та щось не дуже людніють, навіть органічне.

Сухими очима

 "When we are born, we cry that we are come to this gteat stage of fools." І тепер увесь великий дуренський кін, увесь великий дурнячий кіш репетує: "Таж ви знали! Ви ще тоді плакали за лаштунками, бо знали-відали геть усе!" Таки плакали, але не тому. В наших греків лаштунків ще не було. Тепера в амфітеатрі ми знаємо дію наперед і зоримо сухими очима.

Все їдно

 "Що скажена кішка, що понеділкова жінка, що чоловік з Боришполя — все їдно." От-же де цікава приказка! Вивчу її, а куди-ж прикинути, до якого перекладу приліпити?

От узавтра понеділок, то чи всі жінки будуть понеділкові, то-б-то як скажені кішки? Й до чого тут чоловік саме з Боришполя?

Ні, виявляється, не всяка жінка навіть і в понеділок — понеділкова, а тільки тая, що й досі держиться понеділкування. А що-ж то воно за понеділкування? Відповімо не теє словами Борисовими Грінченковими: понеділкування — то "Обычай замужнихъ женщинъ: быть свободной отъ обязательнаго труда въ каждый понедѣльникъ, теперь существующій в болѣе или менѣе полномъ объемѣ лишь въ м. Борисполѣ, Переясл. у., гдѣ онъ сопровождается и пирушкой и право на него вносится въ брачный договоръ; в остальныхъ мѣстностяхъУкраины обычай сохранился лишь въ формѣ воздержанія въ понедѣльник отъ извѣстнаго рода работы."

От. Ну, тепер ви зрозуміли боришпільського чоловіка? А понеділкову жінку? А скажену кішку?

Ніби розвивається

 Зрозуміло, що слова "хорий", "хороба" новіші за "хворого" й "хворобу". Бо-ж мова, так нам кажуть, розвивається! Ото й дорозвивалася до того, що внадилася випльовувати "зайве" "в". Ну дак нам такий розвиток не до шмиги. Бо стає невидний зв'язок із рехверентними словами "хворый" і "хворь". Узагалі-то найбільше казали були "слабий", але який там "слабий"? Слабкий!

І от іще слово, шануючи слухи ваші, актуальне — "захворювання". Що це — захорування, захворіння чи просто "недуга" сказати? Дак буде геть несхоже на зразкове "зоболѣваніє". Недобре воно — ходіть здорові!

Дурний уселюдський окіян

 Диво дивнеє: манюсінька капиночка мого розуму все ніяк не розчиниться в дурному вселюдському окіянові.

Дріб'язкий віщий сон

 Я здебільша пишу причти, навіть тоді, коли компоную щось од першої особи. А тут — бувальщина. Дівчинці наснився сон. Уві сні подружка оберталася то чортиком, а то знов собою. Й отут іще підбіг собачка (вві снах означає друга) й укусив. Наступного дня люба подружка подарувала дівчинці цяцькового чортика. Потім иньша товаришка підбігла й зненацька грайливо вкусила.

В чому сила тої байки? Ось-же маємо пророчий сон. Він цілком справдився, т'але вийшла сута дурниця. На віщо була та пересторога про дріб'язок? Які ми, такі й наші вісті. Нам пригоджуються пригоди нашого закрою, нашого малого копила. То й що з того, що дрібна нашого міра? Пророчий вітер віє, де хоче.

Sturm und Drang

 В українській мові я, безперечно, сутий романтик: уже небо, подерте, висипалося на голову, вже земля під ногами давно розступилася, блискавка ріже, вітруган дере, потоп у безодняві реве, голодний, а герой собі знай героїть: деклямує сьвітові карбовані рядки безсмертних, хоч і незнаних, поем.

Витяг і втяг

 Розмазуючи майже справжні сльози на замурзаних лицях, ревно прохав заплати від де-яких людей. Повірили гореві, але не заплатили. І слушно вчинили! Бо грошва знайшлася де-инде, а їм не довелося виконувати осоружної вправи, що зветься "капшуковий витяг і втяг".

За розвій і вдосконал

 Читати Смеречинського легко, але журно, бо відчуваєш і знов переживаєш непоправні й навіть неспокутувані мовні втрати. Знаю, що не всі кропитимуть сторінки "Нарисів з української синтакси" ревними слізьми: напрахтичніші з наших лінґвістів уміють забачити розвиток і вдосконал, споглядаючи ржаву, не туди пучками московську протезу там, де колись так метко хапала та клала щира вкраїнська правиця.

Вся мізерія

 Дідами краденого добра я геть не маю, але як-би взять хоч ту мізерію з собою, що сам надбав? Як-би дотоптати рясту, повертаючись до своєї саклі й там іще стиснути в руці свій таки чурек? А вже по саклях і чуреках, яка буде моя мізерія? Коли розв'яжеться вузличок, що там знайдеться в згорточкові старого маминого полотна?

Іспитування

 То добре, що в нас на екзамени здебільша кажуть "іспити". Найперше, той, кого спитуються вивіряти, має бути гідний іспиту. Тому не треба ніколи втікати тих випроб: нас кличуть на спиток таємні сили. А надто тоді, коли ти в своїм ділі майстер. То від їхнього, таємних сил, імени викликає тебе іспитувач, хоч-би які потьмарені від підлої буденщини були його воля, розум і хист. Несьвідомий, він заклопотано дереться на голготу, де його виіспитують стокротне. Іспитований лепече де й як, а іспитник щулиться від лютого "хто ти? що ти?".

Між "вони" й "воно"

 Старощі — то між "вони" й "воно". "Вони гречаників просять!" "Та воно, старе, й наварити собі не може!"

Манія писати

 Люде дивуються, що я, хоч коли схочу, можу зґрабно написати вірша. Кожне справді письменне є графоман. Кожне справді письменне просто марить письменністю й, щоб лишитися письменним, тільки й пише, пише, пише...

Неповторний сеанс

 Життя — як сеанс перед екраном, твій власний, неповторний час! Але ти споглядаєш щось писане від нездібного сценаристи, на швидку руч ученого не дуже хитро дурити людей. І вже не винні режисер із акторською дружиною і ввесь трудящий життєробський колектив. А від баченого таке відчуття, що все це вже було й перебуло, тільки якось жвавіше, завзятіше, цікавіше.

За Хуліо Кортасара

 Хуліо Кортасар, як звісно, мешкав здебільша в Парижі. Ну, а де ще так добре дихається щирому арґентінському письменникові, де так красно пишеться по еспанському? Йому й кажуть було по товариськи:

— Друзяко, брате наш горілчаний! Та який-же з тебе Хуліо? Он і в пачпорті прописали, що Жюль. Гарне-ж ім'я нівроку — наше, хранцузьке! Чого-ж ти комизишся?

— Ні, хлопці, чого хочте просіть, а звичаю прадідівського нам ламать аж ніяк не можна! То й що, що в пачпорті написали? То писала колоніяльна влада. Батьки їх слізно прохали, щоб дозволили на Хулія, а там тільки насьміялися, злидні такі. Дак коли-ж і батько мій був Хуліо, й дід, і прадід. Хуліо я, товариство, от я хто!

— Та що ти за того тата завів? Чи-ж ти хоч пам'ятаєш, який був його надвірний вигляд? Бо він тільки в двері та й з двору чкурнув — аж за ним, джиґуном, закурилося! А мамка твоя — щирісінька-ж була хранцужанка! От, хто тобі, Жюлю, так на нашу мову язика наламав? Ув еспанській говірці й справді як скажеш "Хуліо", то й чарки зо столу здмухнуться, а в нашій-же оте "х" — німий звук!

— Ану тільки спробуй хоч раз іще обізвати мене Жюль, то вже начувайся: як дам ломакою по голові, то більш ніколи берета з неї не стягнеш! І мамки меї займати не смій: вона звала мене хоч "Улій", через дамську свою делікатність, а таки не Жюль. Жулька — то в нас на естансії собака такий на ланцюгу сидів, та давно вже здох!

Отакий затятий був наш Хуліо Кортасар: навіть і наголоса в прізвищі тягнув назад на другий склад, мучив побратимів, а не давався. Оце маєш ідентичність, от тобі тотожність! Отак і в нас де-котрий Коваль стрепенеться й цілісьнький вік учить окіл, хоч воно й середовище, що він собі Коваль — карається, мучиться, але не кається. А як хто наважиться між Нікітами Микитою ходить, то бодай і не згадувати: Париж гіркий, а треба жить, як там жив-пробував славний межи письменством і громадянством Хуліо Кортасар.

Once more unto the breach

 Once more unto the breach, dear friends, once more; or close the wall up with out Ukrainian quick. Як то вже в нас за звичай, подаю тут безсмертного клясика скорочено, виправлено й покращено. А в перекладі й поготів не пожалію: "Бігом усі в пролом! Кажу, притьмом! Чи закладіть його живим козацьким трупом!"

Бачите, яка гарна правда виходить із аж до перекладу перебріханої цитати!

Клясове культурне громадянство

 От пише тут, що з котроїсь там велика бібліографиня, біографиня, етнографиня. Було-б ізразу сказати, що в нашій культурі єсть уже ціла графиня. А знайдемося ми легко й на етнологиню, культурологиню, філологиню — на всеньку культуру велику княгиню. Й уже якась герменевтичиня, ліричиня, орфічиня буде тим дамам за культурну кравчиню.

Тільки час

 Перекладаючи, я продаю свій життьовий час. Тільки час од життя, а не саме життя, слава Тобі Боже. Не кров і кість, а "дух, що тіло рве до бою". Чи він уже "рве за поступ, щастя й волю", чи за ще щось — то иньша річ. Упродовж ніби й проданого часу я ще сную якісь свої думочки: не вся й майстерність, не все мистецтво продане. Бо йнакше страшно було-б отого порозпродуваного велегодиння.

Кволий ляпас

 Я підозрював, що моя гадка — то миляна булька, але їден поет примудрився показати, як із тої бульки витягається затичка, й булька слухняно лягає на поверх землі, як ляпас коволої, слизької долоні.

Не змоглись на євангелию, цілуйте псавтирю

 От їхав і бачу назву: "Церква християн євангельської віри". З погляду мовного, що тут скажеш? Знов запанував родовий присвійний, усе присвоїв родовий. Ще спасибі, що не назвалися "Церква християн віри євангелії" — либонь і самі християне трохи засуміли, коли таке написалося, то вже капку причапрячили.

А от з погляду віри. Християнство —  то-ж віра така, то чи треба двічі подавати вірність ув одній назві? Чи християнська євангельська церква одна така вірна, на теє натяма? А далі: хіба-ж не всі християни вірять євангелії? Чи-ж може зватися християнин той, хто їй не вірить? Що-ж нам лишається? Й не вірні ми, бо віра зайнята, й без євангелії. Ніби вже маєм двадцятьсот років, а от запізнилися. Виходить як у тій приказці про запізнілих парахвіян: "Не змоглись на євангелию, цілуйте псавтирю". І це ще не найгірше, бо в Псавтирі, кажуть, цілий сьвіт запечатаний. От ми його й поцілуємо.

Та мови

Ой, а ниньки-ж День у нас... той... ніби як мови й писемности. Ну, насправді воно пише "писемност-І" — вже яка тяжка зневага до нашої писемност-И. А друге, знов приплутався родовий присвійний: День (чий? який?) писемности. А ще який? Та мови-ж, "писемності та мови" — дуже воно нашій мові непритаманне.

І чого це писемність іде поперед мови — це-ж який письменний здогадався?

Суттєва чинність

 А чи замислювалися ви, що "суть" — то закаменіле "бути", закаменіле в третій особі множини? А "бути", як і всякий інфінітив, — то закаменілий родовій відмінок якоїсь "бути"? Не дурно-ж инхвинитив у нас віддавна зоветься дієйменник.

А як ви про те не замислювалися, то замисліться над тим, як узагалі можна мислити, не всьвідомлюєчи імени, що стає чином, і чину, що робиться іменем.

Лиховісний цикл

Оце сьогодні почув, як "vicious circle" славно переклали: не як звичайно, "порочне коло", а — "лиховісний цикл". Чудово! В тому є щось і справді зловісно технічне. Не просто крутимось, а так машиново: щось виробляємо, продукуємо. Й каганцює надія, що з того технологічного циклу вилізе якийсь лиховісний продукт. Ми зачнем його лиховісно споживати й нарешті розкусимо, а розкусивши, второпаємо. 

Не "Земля"

 Місто — то не "Земля", то — надхненно брехливий "Аероград". Епічної смерти не буде: місто не поховає, воно сховає, як злодійськи ховало й за живоття.

Артизм вислову

 Звичка красно говорити якимось дивом поширюється й на чужі мови: от і не тямиш до ладу балакати, зате знати, що чоловік ізвик гарно виповіщати. Як казав наш Грінченко: "Могучий стиліст єднав артизм вислову з надзвичайною народньою його простотою."

Вузьке горло

 Якось так нишком умовилися громадою, що наша мова — то таке вузьке горло. А тепер у те горло мало що лізе. То зразу вже хапаються позичать. А віддавати нічим.

Зникливий фах

 Заникає наше перекладницьке ремество: як ото грубництво. Одна надія, що люде ще довго пам'ятатимуть, як ми служили при лазнях грубниками. Або ось телеграфництво: чи не кожен і досі в середині вистукує якихось телеграм? Ну й дарма, що не дуже спритно, що ніхто не дістане вранці отої папірчини з нашим есхатологічним "ой!", — чути-ж стугон! Чи то просто серце опирається смерті й добувається в двері життя?

Ет, жаль тільки, що так і не навикли не диміти наші груби, не наламалися не брехати наші вістки.

Окіян вселюдського незнання

 Ого скільки я знаю! А на що воно буде? Та на переклад-же. Справжнє життя живо дивується з отих знаннів. Але маю знання, що непотрібні, ба навіть зайві й про переклад. Ці останні простягаються поза межі визнаного й видимого й омиваються окіяном вселюдського незнання.

До часу глек воду носить

 Велике зло все ходить округи меньшого чоловічка. Та, на щастя, не вкмічає його. До слушного часу.

Легесенький мовний переляк

 Вийшов "навчальний посібник" од мостивого літературознавця. Вже на окладинці серед гасел красіє невідоме нашій мові слово "співставлення". Авторові поталанило: реактор не глянув не то що в книжку, ба навіть і на книжку — ціліші будуть маєточки. І мовна помилка на облавку вченого корабля ясніє, як мокра пляма на тому місці, де шампана вдарила суднові не в голову, а в бік: на щастя, на долю.

Сама-ж сполука "навчальний посібник" потрібна вкраїнцям тільки на те, щоб зручно віддавати таке вправне мовсковське "учебное пособіе". У рідній своїй мові воно, бач, як жваво пособля! Та коли-ж по наших старих, іще вірних українству, словниках такого слова ніде не побачиш. Навіть у Горецького: він подає "пособники", але має на увазі знадоби до науки, а не книжки. Книжка-"пособіе" й у нього зветься "підручник". Навчальний підручник? Та хто так скаже?! Всім відомо, що підручник — і без того навчальний. Добре, кажу, що не набігли редакторове: відбувшися легесеньким мовним переляком, маємо в книгозбірні чудового, лискучого, як нова копійка, "навчального посібника".

 

Будний день Помпеїв

 Де стоїш, там і простягай руку.

Дружній діялог

 — Та чи Ви знаєте, що геній?

— Дак а як-же — знаю. Тільки не пробалакайтесь Україні, бо геть одцураються!

Прахтичні лінґвісти

 Треба нам, перекладарям, дуже вже прахтичним лінґвістам, тяжко покаятися: це ми, перекладництво, не довго думавши й не марудно вчившись, уґрунтували, взвичаїли й чи не ввічнили перекладну "вкраїнську" мову, що ймовірні люде тапер мають за рідну.

За жіноче лідерство

 Чимало вже говорено за жіноче лідерство, чималенько й порано. А ми-ж на теє лідерство — хіба забули? — маєм уже готові хвемінативи: "передниця", "переднячка", "передовуха". І, дивіться: не кострубаті, не викручені, як в'язи, не язиколамні. Не вигадані якоюсь словотворно-потворно творчою интеліґенцькою шибай-головою. Хай налітає лідерство — призволяється, призвичаюється.

Орієнтація серед рукомесел

 "Лимар ситникові не товариш." Ну, гаразд. А далі знов: "Не сват ситник коробейникові." Теж, бач, свою гідність має, хоч воно й ситник. "Крамаре, крамарочку, прочини кватирочку!" От прочини, а на тім сьвіті дізнаєшся, що в тому й був єдиний зміст твого життя. Як пак так?! Оце моє велике, викохане, культурне "Я" тільки до кватирочки й причинилося? "Було ремесло, та хмелем заросло", — знов наш народ усно не мовчить.

А що-ж той лимар? Комусь і лимар не кум. Може мельникові. Я, до речи, мельників нащадок. І сам іще потроху мелю — он люде знають. А вже над мельника в Україні ми й не знаєм нічого. 

Наші Бабії

Прізвище Бабій у нас, із причин очевидних, доволі поширене, т'але не так, як можна було сподіватися: не пристрічені в особливому бабійстві (бо все в роботі) мельники, шевці й навіть не такі часті бондарі лишили по собі в нащадках і прізвищах багато густіший слід.

Отакої, гадаєш собі, бабіями обібралися, а лізти в кошик із дітьми щось не наважились. Але подумайте: він то бабій, але як стане за плодія, то вже не до бабів йому буде, а так, славитиме люд, що він римар чи лимар там який із купою лимаренків. "Був із його бабій, а став справний лимар: он сідло досі їздить!" То якого вже бабія закортить такої неслави?! 

 

Зажурились лікареньки

 Вже сто хвилин дзвоню до лікарні — дізнатися за стан хворого. Втомляний голос на кінці дроту незмінливо відповіда:

— Ще продовжується п'ятоминутка!

— Та скажіть хоч, чи живий!

— Не можна, скаже тільки лікар.

Загадались лікареньки, тяжко зажурились. Ніяк не минуть п'ятами отої свеї "п'ятоминутки". Чи воно "п'ятимінутка", 1/12 градуса-ступеня — щось таке дуже вже медичне?

Звісно, як сказати "ще триває п'ятихвилинка" "або ще й далі п'ятихвилинка", то звучить легковажно, не вчено. Що ти там у тих п'ять хвилин втовчеш і розтовчеш?

А хворий, слава Богу, живий. Поки ще. Ну, то чи не всі ми так? Так і лікарі нас бачать: в обсягові нашого "поки ще".

Перший, кращий, ліпший

 То й що, що ти перший, то й що, що ти кращий, то й що, що ти ліпший? Ти перший-кращий, ти перший-ліпший.

Корабель простує

 Де-які кораблі тримаються на поверсі води просто тому, що забули, що то — спід поверху. І не треба нагадувати, бо курс той самий.

За кешеню

 Уже цілком ясно, що антихрист ухопить нас за кешеню. Як кишеньковий майстер — хіпесник. Ой, а ви читали книжку, загадалися про долю людства? А грошики ваші тю-тю! І документи, й картки, й мобільник. Ну й хто ви тепер? Чи той самий солідний пан, що з цілковитого права заходив у метро?

Отож, кажу, за кешеню. А більше нас і нема за що брати. За все вже брали: й за барки, й за горло, й за карк — не те! Не знати тільки, що лежатиме в тій кешені, а все за кешеню.

Перше всепада

 Все пада. Чом-би не переназвати листопад у всепад? Листя вже попадало, ніби знало, що в листопаді на впадок буде занадто завізно — ніде буде листові впасти. А прозорости все мало, може хай уже попадають і голі дерева? Люде з виправленими документами муситимуть жити серед люду з невирпавленими, лад і спокій ладно й спокійно ходитиме серед розгардіяшу й невпокою. В до краю прозірному громадянстві гарненько прозиратиметься, як усе падає.

Перше, все пада. А друге? А другого не видно навіть понад опалим.

Великі Гальовини

 Я завсіди був проти Гальовин, але слід одверто визнати, що серік вони нагодилися дуже до речи. Навіть не нагодилися, а просто сталися, як тут і були, ніби розпукнулися. Про цеє багато хто пише, та все більше жартома. Всі жарти стали, короткі, як постріл. Усі жахіття з'їжджаються до нас на сумну гостину — заношені, оклепані, знайомі й відомі до вирячених очей і від того тільки страшніші. Не наш то звичай, але смертенні маски давно кругом. Смертенні маски не рятують од смерти, не правлять за глейт чи оберіг — вони сьвяткують, вітають смерть: Ave, Mors, morituri te salutant — смертні вітають смертну, отака тавтологія.

Ритуали дають відповідь на все — хай і непоправну, зате універсальну.

Одна тільки в серці дума

 Я завсіди перший був за теє, щоб думати. Т'але теперки щось не думається й мені. Тяжко стало гадати, так тяжко, що вже й сумнів бере: а чи не вадко мислити теперішньому здоровлю? Так бо ми вже на тім здоровлі занепали, так на йому впадаємо, що хоч-би грець який лихий од думання не вхопив.

Та й кому вже той нештучний интелект потрібен, кому треба, щоб училася та немашина? Кому є діло до голови, де, крім олії, нічогісінько нема, навіть великих даних?

Нова античність

 Теперки, диви, всі чіпляються до античности: античність те, античність се... На греку й латину не сьміють посилатися, бо то треба вчить, а хто-ж її втне, — а так переказують. Це як у нас, було, приказують, що от у Біблії наче десь пише. "Спочатку було (мое) слово", — й уже ну брехать, аж розпережеться. Добре, дума собі нишком, що я, хоч не читав, але певен, що й ти ані же — то вже якось ізбалакаємся без ніякого chapter and verse.

Дак оце й я за ту анатичність думкою багатію. Демократія, гадаю, то було про поліси, та не забезпекові, а невеличке таке містечко, якесь Полонне на нашу мірку. То вже там усі політи —демократи, політикують потроху, а хто ні — той просто ідіот. Аж поки не зачнеться якась руїна — от, скажім, Пелопонеська війна.

А ми хочемо, щоб у тотальному сьвіті, де навіть дурень послідущий усе з-ґльобальна бере, та й сіялася ще якась демократія. Кратії — сила, дак а демос той де? Нема сердешного. Геть і тих трибунів нема, навіть Брутів і Коклесів, сама тільки трибуна пусткою стоїть: вийди, почитай, що там у тебе на лобі написано.

Де глибше?

 Так, рибина шукає, де глибше, а людина — де ліпше. Ми, вкраїнці, рішуче не бажаєм вестися. Так не полюбилися одне одному, що до себе подібних водити не хочемо. Для кого-б то? — питаєм суворо. Ах, для себе? Так непотрібно. Хай попросить людство, сьвіт широкий, галактика там, чи що — отоді.

А роскоші ваблять: отут було глибоко, а там, гля — ще глибше. Пливім туди — на готове. А вже з готового переплинемо на готовіше. Ідеал — цілковитий бенькетний приготов.

Так-о ми попливемо туди, а вони — сюди. Тю, та кому тута треба?! А, бачте, є в сьвіті такі риби, що геть уже без води, то пісочком приплинуть. Цирк циркуляції, циркулярна пилка тототожностей. То то-ж іди ти, ідентичносте...

У згоді

 От тепера мудрі мовознавці повчають: "слова узгоджуються", "слова в узгодженні" — так і відчувається, як розтягуються притягаючись ті слова в невидимому навіть мовознавцеві часі, а узодитися не можуть, бо воно процес, процес узгодження. А колись пробували казати простіше: що слова в згоді.

Здається, по теперішньому слушніше якось виходить. Ну, в якій у нас ізгоді ті слова, Господи?! І з чим? Із ділами, чи що? Та вони в нас і між собою не помиряться: вивалюються з рота, як жебрацькі крихти. А ми що, в згоді? Та ніколи в сьвіті!

Великий Рот

 Великого Брата нема — десь ізник. А якби знайшовся, то вхопили-б, зачали трусити, як грушу: де ти був, що робив, чом не догледів? А так ми бачимо тільки Великий Рот. Казав-же народ: чия згуба, в того річей повна губа. Нічого не чути? А, так треба читати по губах. Хто по губах не вчита, по губах дістане за неписьменність. Але не бійтеся, можна й не додивлятися — й так ясно, що хотів сказати Автор: без певного вдосконалення ми приречені й у природі (хаос), і в трансгуманному суспільстві (космос). Уявіть собі, що прилітаєте ви на Марс, попрощали зорельота, що польнув на орбіту. Й раптом усьвідомлюєте, що от ну геть без скахвандра. А зореліт, кажу, поринув... 

Вигляди на листопад

 Нині ще коротесенько збігав на роботку, переказав людям, як усе в нас зле, й гайда бігати в прозорий ліс. Прозорість — то-ж мрія наша, так мріє здалеку. Аби не прилюдність, бо кортить побути на самоті. Далеко видно — й вигляди на листопад порожні, як очі сьвіту. Немає геть і Zoom'у, навіть і для тричі щеплених. Що його чинити? Знов читатиму, писатиму, слухатиму книжок і музики. Знову згадаю за душу, за думу. Бідне тіло, даруй мені дуже й дуже! Вже над тобою знявся  й он-оно полетів мій орлячий дух.

Наноменеджмент

 "Мікроменеджмент" іще молоденький утямок, недовго й на сьвіті пострибав, а вже, задається, застарів. Бо який-же теперки мікроменеджмент? То в охвісі було, серед людей — а тепер у кухні сидимо, кругом свої, все рідні та вірні. Сядристіше треба! Шкода тільки, що та підкута блошва так прудко розповзаються по всіх напрямах.

Багата думка

 "Индик хоч не сьпіва, дак багато дума" — таку маєм приказку. Оце й я думаю: "глибокий глузд" — глибоко, аж вгруз. "Глибока рація" — теж глибина, т'але вже якась одволікла: туди в небо, в вишину. А "глибокий сенс" — де тут глибінь? Так, щось таке шелестить, нанесне, під ногами...

Недопоране

 Мало чим наша мова так запрелюто — а надто поміж письменних, а не в народі — губиться, нівечиться, московиться, як родовим присвійним. Нині цілий день виполював той бур'ян із свого перекладу. Умовно кажучи, вмер навгороді, а не допорав. 

Спів

 На віщо до товариства ще й "спів-товариство"? Хоч-би хто до товариства пристав — усе буде "спів".

Гуманізм і трансгуманізм

 Говорити вкраїнською мовою добре, по людськи — то, безперечно, гуманізм. Говорити так, як тепер говорять усі, — безумовно, трансгуманізм: доводиться так спрахтикувати, так вивернути свою людяність, свою людську здатність мислити, розуміти, щоб можна було бездумно, без перерв і перешкод молоти й молотити. 

Власне, відмова від рідної мови на користь утилітарнішої — то вжитковий трансгуманізм, а держатися свого, як воші кожуха, — безнадійно застарілий гуманізм. На віщо ще й ніж до виделки, коли випада й так розколупати? На що та виделка, коли й у жменю вхопиш? А можна й ротом... От що рот ухопив, хай те собі й буде. Як не виходить іще мати однісінької вселюдської мови як перепустки в метасправжність, то хай-же в нас буде величеньких тільки дві, дві — та й по всьому.  

Чи обіймуться?

 Чи-ж обіймуться коли щеплений із нещепленим? Учений, метикуватий — із простим, темним братом своїм? Чи розкажуть один одному свої таємниці: гуманізму звичайного, тихого — й грізного, владущого трансгуманізму? Чи випаде ще нагода щиро, ласкаво погомоніти?

Престидижитація

 Учені люде полюбляють довгі слова. От, приміром, "престидижитація" — й не вимовне, й складів багато. Але з простого слова важко зсукати сім складів. От корисне запозичення — "грузовикъ". Було "ваговіз", ну, "ваговик". Мало складів! Хай буде "вантажівка" — хоч четвертого доточити.

Мистецтво й правда

 Митці тепер стали вільні від правди, навіть і дуже вже своєрідної правди мистецької. То й правда уже вільна від митців: нема про них правди. А колись-же в СССРі "правда" за митцями дуже ганялася — аж страшно було.

Шити й пороти

 Писати й так важко-тяжко, а тут іще уявіть собі, що ви — радянський таки письменник: накраєшся, було всячини, а потім берешся те накраяне шити й пороти, шити й пороти.

Шабльова доба

 Те, що тепер пишеться, по суті не писане, а сказане, та й то — пащекувато сказано: гостро, але криво.

Письменне завдання

 Не знаю, чи можна довіряти писані переклади тим перекладарям, що неписьменно зовуть ті переклади "письмовими".

Résumé

 Я не маю curriculum vitæ — маю тільки vitam. Хтось іще спише мою vitam, як матиме час і охоту. До того маю nomen і сподіваюся omen.

Стяті прикмети

 У своїх "Нарисах з української синтакси" Смеречинський без ніякої полеміки проголошує: "Назви міст (прикметників) в українській мові тільки ніякого роду: Рівне, Полонне, Дніпропетровське та ін., бож у згоді з іменником місто. У рос. мові — чоловічого, бо «город»: Сімбірськ, Архангельськ тощо."

Звісно, ми теж маєм собі "чиїсь" городи: Київ, Львів, Харків, то-що. А вже "прикметні" міста просто поскорочували: "Дніпро(петровське), Донецьк(е), Луганськ(е), Луцьк(е). Треба тільки писати з крапкою: "Донецьк.", Луганськ.", "Луцьк.". От тільки з Дніпром не знаю, що робити: після голосного крапки не поставиш і однак позаду віялом віють примарні болі ампутованого Петровського.