Дуже дивується якийсь-то наш письменник із простим, як розкуркулення, селянським прізвищем, що його книжка за багатомовність не долічилася кількох читацьких куренів. Тепер читаченьків рахуєм на курені, а не на паланки. А от у мене, скажім, так і просто боївка тих читачів.
Нема чого дивуватися, а журитися — тим паче. Т'але письменний статечний чоловік так тяжко засмутився, що аж реклямою свою тугу по соціялних мереживах розганя. Знаєм, знаєм, чого приндиться й пхекає интелектуальне читацтво: нічого вони доброго не читають, а тут іще й письменник їм знайомий, то й геть не цікаво тії сторіночки гортать. А за себе скажу, що читать не можу, бо мені й у відозві мова не до шмиги: дуже вже багатомовна — знати пальці від багатьох мов, а нейперше московської. Та й українська частина якось набурмосилася: хоче бути наукова, мудра, то вже трохи заноситься. Ліпше вже писати за суті дурниці, але оздоблювати їх усякими нашими коралями.
А сама тема, що й казати, цікава — багатомовність. Майже всі країни силкуються багатомовности спекатися й настновити люд не великомовність. І довкола того всього водить танок всепоглинуще велеслів'я.
Немає коментарів:
Дописати коментар