Хуліо Кортасар, як звісно, мешкав здебільша в Парижі. Ну, а де ще так добре дихається щирому арґентінському письменникові, де так красно пишеться по еспанському? Йому й кажуть було по товариськи:
— Друзяко, брате наш горілчаний! Та який-же з тебе Хуліо? Он і в пачпорті прописали, що Жюль. Гарне-ж ім'я нівроку — наше, хранцузьке! Чого-ж ти комизишся?
— Ні, хлопці, чого хочте просіть, а звичаю прадідівського нам ламать аж ніяк не можна! То й що, що в пачпорті написали? То писала колоніяльна влада. Батьки їх слізно прохали, щоб дозволили на Хулія, а там тільки насьміялися, злидні такі. Дак коли-ж і батько мій був Хуліо, й дід, і прадід. Хуліо я, товариство, от я хто!
— Та що ти за того тата завів? Чи-ж ти хоч пам'ятаєш, який був його надвірний вигляд? Бо він тільки в двері та й з двору чкурнув — аж за ним, джиґуном, закурилося! А мамка твоя — щирісінька-ж була хранцужанка! От, хто тобі, Жюлю, так на нашу мову язика наламав? Ув еспанській говірці й справді як скажеш "Хуліо", то й чарки зо столу здмухнуться, а в нашій-же оте "х" — німий звук!
— Ану тільки спробуй хоч раз іще обізвати мене Жюль, то вже начувайся: як дам ломакою по голові, то більш ніколи берета з неї не стягнеш! І мамки меї займати не смій: вона звала мене хоч "Улій", через дамську свою делікатність, а таки не Жюль. Жулька — то в нас на естансії собака такий на ланцюгу сидів, та давно вже здох!
Отакий затятий був наш Хуліо Кортасар: навіть і наголоса в прізвищі тягнув назад на другий склад, мучив побратимів, а не давався. Оце маєш ідентичність, от тобі тотожність! Отак і в нас де-котрий Коваль стрепенеться й цілісьнький вік учить окіл, хоч воно й середовище, що він собі Коваль — карається, мучиться, але не кається. А як хто наважиться між Нікітами Микитою ходить, то бодай і не згадувати: Париж гіркий, а треба жить, як там жив-пробував славний межи письменством і громадянством Хуліо Кортасар.
Немає коментарів:
Дописати коментар