Здуріти можна?

 Усіх кортить ізбожеволіти, але далеко не всім це вдається. Й коли не вдається, то це просто нестерпно: боляче й моторошно так, що здуріти можна.

Скаля почуттів

 Мені ніколи нічого ніде не "зашкалює". Бо з мене вкраїнець, а по нашому "шкала" буде "скаля". Ні, не тільки в галичан, у наддніпрянців теж. Ми — єдиний народ. І нарід. Такий спокійний-спокійний...

Комедія "Сон"

 У своїй комедії Шевченко вчить нас того, як можна зламати первовічну нашу трагедію. Він показує, як за якихось п'ять років волі можна з раба зробитися вільним чоловіком, показує, як природжений кріпак може посьміятися з родовитих царів і підцарків, бо вільно йому, кріпакові, сьміятися там, де плазують ті, кого величають найяснішими й ясновельможними.
Шевченко — не тільки випроба на вкраїнство, він випроба й на рабство. Скажіть мені, чи відгукується людина на Шевченка, й я скажу вам, чи вкраїнська то людина й чи вільна вона.
Совіцькі діти гіркими сльозами поливали сторінки "Української літератури" з тим безталанним, нескінченним кріпацтвом забутих пращурів. Але то були не сльози спочуття, а сльози злости й чи не відрази. Не згадували вони, що їхні батьки й діди зазнали колгоспного ярма вбивчого, тяжчого за всяке кріпацтво. А всяке кріпацтво колгоспникові було чуже й кумедне, бо мляве й лагідне проти його кривавої біди.
А тепер совіцькі діти повиростали, самі поробилися батьками й дідами, й знову хочуть кріпаччини пізнього, охлялого СССРу. І царя такого, щоб і пес на його гавкнуть не посьмів. Треба бути вдячним за те, що б'ють не тебе, що холодно й голодно не тобі. Що куля летить не в твій бік. І не в твою голову, голово ти дурна!
Яка знайома комедія, який дивний сон, перлина нашого репертуару! Шевченко прожив стільки, скільки тепер нашої волі, а потім іще трошки, й написав "Сон". І пішов під арешт, пішов на каземат. Бо вільному не місце на волі, — так уважають раби.
От ми теж іще трошечки вільними поживем і репне на нас той трагічний панцер. Він уже нам і так занадто тісний. Але на тюрму вже не підем, годі, бо не буде серед нас рабів. І ще посьміємося: комедія-ж, сон...

Лісові пригоди

 Від Костя Котка навіть у всевіди Интернету лишився тільки один допис: чи то фейлетон, чи то гумореска з його турецького подорожника. Славлять, що небіжчик (звісно, від 1937-го) був майстерник на такі штуки. Коротесенький твір, що зручно вміщається на одній друкованій сторінці, називається "Зневажений мечет". Покійний письменник встигає дати навід на те, що об'їздив цілу Туреччину, знав французьку мову, — нікому воно не знадобилося ні тоді, ні згодом. Хіба мало в нас колись було отаких дотепних? Усіх і не пригадаєш... І не треба, скажуть де-які обачливі патрійоти, тільки зайвий дзвін у вухах і в серці шум.
А найголовніше те, що Кость Котко знав... здогадалися, що? Так, дійсне: українську мову. В маленькому творикові якісь слівця й зацікавлять, і придадуться.
От здивував, гукне де-хто, та-ж тоді всі письменники мову знали — її-ж у школі вивчати не силували, от і знали люде: своєю силою, своїм розумом її, рідну, осягали.
Ото читаєш котрогось із наших письменників "катованого відродження" — ніби до лісу йдеш: усе тобі, городянцеві, нове й незнайоме. Кортить на ті дуби подивитися — аж гульк словесний самоцьвітик під ногами! А он у траві — хтось дукача згубив. А ще он-он — коралі. А он-он-он — щось золоте під листочком блиска. Так через цілісіньке прогуляння й угору не глянеш, і дерев тих не побачиш — все призбируєш, як сорока, й до кешені соваєш.
А сьогочасні письменники багато написали й у копи наскладали, та ще й доба така, що нічого не пропаде, навіть як-що з воза впало. Але дивитися під ноги й шукати якось не хочеться: йдеш повз чагарі й думаєш: де те сьвітло, щоб вийти звідци хутчіш? А квапитися однак не випадає, треба знати, на яку й куди ступити, бо перечепишся через якесь коренище чи камінючча — кісток не позбираєш! Власне, пригадуєш, що вже в воротях спіткнувся був, як той коник козаченьків.
Так і виходить: у лісі був, усі секвої бачив, а назад туди йти — ніякою цяцькою не спонадиш. Треба знати мову й писать-писать-писать, щоб читати нічого не довелося. Писати хутко, бо мова наша дуже вже застаріва. Я от пишу, а воно мені багряним креслить і креслить — не встигли просохнути електрони, а вже й застаріло ти, моє слово... 

Розлука поколінь

 Віддаль між тими, кому подобається, й тими, хто подобається, зростає впродовж усього життя.

Доля секунди

 Доля секунди зовсім негідна заздрости, дуже вона незавидна. Доля секунди — зникати.

Помірок на людей

 Нас достотно зжерли песиголовці: зареєстрували, як козаків, облікували, як гречкосіїв, і вже почислених взяли та й зжерли. Ще й сказали, що то ми самі: недодбали, недоїли й просто були самі на себе лихі.
Почуваюся нині зжертим. Це тому, що я не знаю, як то воно — бути зжертим. Слава Богу за те, що й почуваюся, й не знаю. 

Покотиполе

 Якби-ж то ми були садом, де меч стереже й боронить дерево від сокири. Бо "вже-ж і сокира коло кореня дерева лежить." Але ми — поле нічиє, поле при дорозі: хазяї зголошуються, але не з'являються, а хто не схоче, той не вскубне.
Прикотилося покотиполе й посьмішкується з нас:
— От дурне жито — нащо ти вродилося, нащо й вкоренилося! Ще й колосом налилося, ач, до землі гнеться! От таких колосистих найпершими й ріжуть — он уже й серп лежить, он уже й женчики йдуть! Ну, бувайте жаті — покотилося я!
Тільки свиснуло по степу, куди вітер віє. Добре покотиполю: в його й голова, й ноги — усе вкупочці, все з собою прихоплене.

На влови

 Усі вже звикли, що в нас суцільні влови, гонитва й поцьков. Ловці не встигають роззутися, хорти — висолопити язика. І я вже звик до того: здорове суспільство — бігають, наздоганяють. До одного не можу призвичаїтися: що цькування "травлею" звуть. Але що вдієш: либонь, як цькують, так і називають.

Загадкова "продавчиня"

 Звідкіля ти взялася в нас, загадкова "продавчине"? Знаю, що хрещений твій батько — вельмишановний Віктор Кабак, але де ти в нас знайшлася? Здогадуюся, що тобою хотіли затулити уересерівську "продавщицю". Про ту я вже тямлю, звідки взялася й коли: у 50-х роках того століття пропхали її в мову через красне письменство злії редакторове. Логіка була така: в московській мові "продавица" осучаснилася й стала "продавщицей", то й українську продавицю тра було якось омолодити.
Кримський з Єфремовим подавали "продавницю" — щось не припала до душі. Ще були "продагуха" й "крамарка" — друга очевидна, а перша така гарна й до нашої доби підхожа, що я від неї, "продагухи", ні за що не відмовлюся. Ще була "продавачка" — теж додільно. А задерикувата говірна "продачуха" — хіба не красне й корисне разом?
Не нажену, й "продавчині": ясно-ж, із "кравчині" повстала вона, така-ж похідна від "продавця", як і та — від "кравця". Але, така загадкова, залежна, що вона продасть? А торгувати-ж треба...

Кумова городина

 Діставався нині на роботу аж до Пущі-Водиці. А що-ж? І там люде живуть, і там працюють. На метрі "Нивки" відшукав звичайного сільського "бусика": сідці для подорожніх зручніші на городину, стояти людям мало де єсть. У сальоні — як  у коморі, всі сідці щільно заставлені твердобокими лантухами з городиною: часник, цибуля, капуста, буряки; все поважне, не скорогниле. У проході між сідцями — високі, аж під стелю, напхом напхані мішки. До де-яких лантухів приладнано якісь схожі на смартфони моніторчики: щось весело блимає, миготить у нерухомих лапках-держаках.
Я відразу здогадався: водій, збираючись у рейс, удосьвіта з'їздив до матері на село й прихопив городини для кума — ближче до ночи завезе. Ще й людського взяв, кому що треба, й дорогою підбиратиме. Заплата водійська невеличка, то міським він так і не став, трохи підробляє — всі розуміють.
Але-ж і мені їхати треба. Заплатив шоферові, пропхався в середину межи мішками. Коло мене примостився височенний мішок із молодою картоплею: дбайливі руки примоцювали його до надійного поруччя, на круглій, як баняк, веретяній "голові" мішка — подібний до навушників парний сенсор картопельного стану. Технологічною добою живемо: монітори при лантухах, сенсори на мішках — так усе доїде невшкодженим і сьвіжим.
Зупинялися ми мало, а там, де зупинялися, ще допаковувалися; те, що вже їхало, ні разу з місця не знімалося, хоча за вікнами вже почалися якісь ліси. Мішок з молодою картоплею коло мене, не вважаючи на те, що був по хазяйськи замоцьований, од колихання грізно посувався усім своїм одороблуватим тілом і никнув собі набік, а мені — на руку й на голову.
Ледве добувся я до зупинки з ґотицькою назвою "Госпіталь ветеранів ВОВ", "Шпиталь привидів", як я називаю. Насилу висмикнувся з бусика, а мішки з лантухами, непорушні й незворушні, поїхали кудись у неможливу по кінцевій зупинці далину через своє цілоденне подоріжжя... 

Доскоцький усього доскочить

 Учора працював у парі з Сергієм Сизенком, і мало знайомий мені технік синхронного перекладу зізнався, що довгий час мав нас за одну особу:
— От нарешті побачив вас разом і вже знаю, що двоє вас. А то все думаю: і як ото він скрізь устигає!
Видима річ, кожне хоче бути помітним і неповторним. Але цього разу я згадав за те, що волів-би в праці роздвоїтися, дістати дар білокації, щоб заробляти вдвічі більше. Двоє Саржевських завсіди лучче, ніж один. Навіть як-що їх обох уважатимуть за Сизенків.

Середовий москвач

 У кожнім із нас засів середовий москвач, і не хоче вилазити, тільки бубонить невжитно. Не слухаєм, не чуєм — а він собі бубонить: нутряне наше лякає, висьміює й повчає.

На торговиці

 У путящих дівчаток — короткі фейсбучні стрічки: щоб, між чужими людьми швендяючи, та й десь не приплутатись.

Тиха мова

 Знавці мови вже всі повмирали чи недужі сидять у тій хаті, на тій печі, де й не бачить їх ніхто. Мова-ж ходить сама — невпізнано, нечутно. Раптом то там, то тут здійметься репет: "хто?! шо?!" То глухий заблукав чи сліпий нахопився.

Українська оптика

 Коли я був малий, у Київі рідною мовою балакали лиш українці за фахом і геть несьвідомі й неписьменні люде, чия несьвідомість і неписьменність не могла викликати ані найменшої підозри. Але вивіски нашою мовою по місту вивішено, щоб усі бачили: тут Україна, хоч і РСР.
Я певний час думав, що "Оптика" — то "Аптека" по вкраїнському, тільки дивувався, що в московській "Аптеці" продають усе лічниче, разом з окулярами, а в українській "Оптиці" — самі окуляри. "Либонь наші земляки дуже вже недобачають", — міркував я сам собі. Про те, чого вони недобачають, я тоді не думав.
Аж тепер здогадався. А ви? Здогадалися? Ну, тоді лишилося тільки добачити.

Незнайко в українськім місті

Український письменник Микола Носів народився й жив у Київі. Якимось дивом він уявив собі, що в Київі всі говорять московською мовою, та ще й поправною. Горобина московська, намісць солов'їної вкраїнської, вчувалася письменникові навіть і в Ірпені, навіть у Будинкові творчости письменників "Ірпінь". Тому Микола Носів усеньке життя писав оповідання, де хлопчики й дівчатка, а також вимислені малятка, знай говорять правильно по-московській.
Отак і ти, вкраїнський дитячий письменнику: пиши по-своєму, ні на який Київ чи Ірпінь не вважаючи, а натомісць уявляючи, що все навколо рідномовно шумить калиною, а не горобиною. Хай усі дітки в твоїх творах зразково дзвенять по-нашому. Так не говорять? Не знаємо! Ми - незнайки в Сонячному місті!

Перина, Дитина, Латина.

 Перину, Латину й Дитину в польському військові переможено під Пилявцями. Мабуть саме тоді вже саме вкраїнство перейняло ці три стани. Тепер ними можна визначати три порідки вкраїнських носіїв рідної, тих самих, що їх Институт української мови притьмом радить іменувати "українськомовцями". Поки-що багряна лінія підстеляється під це слово в писанні, але серце віщує, що то не надовго.
То які-ж вони бувають, так звуться, у-к-р-а-ї-н-о-м-о-в-ц-і?
Перина. Перині "Котляревський без надобности". Вона собі лежить, але не мовчить: як хоче, так і говорить. У чому її застали в тому й провадить мову, а певніше кажучи — справляє балачку. Перина гаразд знає, що мова її лежача й ледача, не гідна Котляревського. Але їй до того байдуже: як доведеться підводитися й іти в добріїї люде, то перина вбереться в пишні шати мови мовсковської. Московська в неї гідна Зощенка.
Дитина. Дитина любить свою мову й уважає, що добре знає її. Тому ніколи й нічого в себе не перевіряє, по словниках не нишкає. Зате всіляко перевіряє й виправляє иньших, мурмоситься на чуже слово, ніколи не змовчить, як щось їй не до шмиги. Дитина щиро має свою дитинячу мову за єдино можливу вкраїнську. Дитинячі письменники намагаються наслідувати дитинячу мову, але марно, бо вона все одно зникає у випарах своєї неповторности.
Латина. Латина дуже вчена, майже чудово знає всі правила, вчора схвалені від Міністерства осьвіти й науки, навіть не вважаючи на те, що осьвіта й наука — по вкраїнському те саме віддавна, а в сьвіті — від нещодавна до того йдеться. Латина живе з гордим одчуттям того, що вкраїнська — мова мертва, й залишилося її тільки гідно набальзамувати, як заповідали мовознавці совіцької школи й доби.
Хто хоче боронити рідну мову, має знову збиратися під Пилявці. Туди вже привели свою потугу Перина, Дитина й Латина. 

Суб'єкт критики

 Чи можна ставитися до гетьмана об'єктивно? Авже-ж ні, бо гетьмана обирають на суб'єкта.

Зленьке добро й поганкувата краса

 Що коротший афоризм, то ретельніше треба його витлумачувати. Пропоную це твердження сприймати як самостійний афоризм.
Але це ще не кінець. У трьох дуже відомих і дуже коротких московських афоризмах з'ясовується нам усе завдання Московищини.  "Як-що хочеш перемогти цілий сьвіт, переможи себе" (Достоєвський). Звучить як запрошення: хочеш? Бачу, що хочеш перемогти цілий сьвіт, треба його тобі. Так... Що-найперше переможи себе. Як? До тебе прийдуть переможці й усе розкажуть. Хто? А "добро з кулаками" (Куняєв). Як-же нашому добру та без кулаків? Ще поцуплять. І так усе вже розікрали. Так от: ти, самопереможцю, підкоривши себе оруді переможного кулакастого добра, переможеш увесь сьвіт. Для якої речи? А для краси. А потім "краса спасе сьвіт" (знов Достоєвський). Непоказна така краса, на березу схожа. Вона в нас більше на дрова, а їхній сьвіт спасе. Залишиться тільки "перемагать і жить".

Наші відмінники

 Слово "відмінник" давно відоме в українській мові, вже понад сто років, посідає воно своє почесне місце й у словнику, се-б-то в "Словарі", так, у "Словарі української мови", що його "зібрала редакція журнала "Кіевская старина", а "впорядкував, з додатком власного матеріялу Борис Грінченко". Там "відмінник" — рівнознака до "відміни" й "відмінка" в значінні "Уродливое дитя, больное англійскою болѣзнью. Чуб. І. 130. Народъ считаетъ такого ребенка чертенкомъ, которымъ подмѣнили человѣческое дитя." Здрібніло-пестливе — "відмінонька".
"Уродливое дитя" и "чертенокъ" наших відмінників уже бентежать, але що то за таємнича "аглицька хвороба"? Ну... українська мова багата на слова й іще називає ту недугу "кривухою", "одлиною" й нарешті... "рахитом" ("Російсько-український медичний словник", 1920).
І не кажіть мені тепер, що мало в нас відмінників! Є, на всіх вистарчить...

За боргове-позичене

 Ми все захоплено дивуємся з усяких талантів, як-що стає шляхетности їх упізнати: які дивозні хиби й комизи мають ці носії тяжкого срібла, не дурно-ж їм дано!
А чом-би не дивуватися високості Пана, що вірить рабам такі багацтва; чом-би не дивуватися з низькости того раба, що несе ховати срібний виливок, що-разу впускаючи його в болото?

Велике місто Славута

 У Славуті жили: мій дід, моя баба, моя тітка й мій батько, а ще його нянька. І я сам малим живав. Ніхто з нас у Славуті не народився.
У Славуті жили: князі Санґушки, княгиня Чарторийська, Северин Ґощинський, Каєтан Відорт, Пилип Брун, Юліян Люблінський. Ніхто з них у Славуті не народився.
Славута — велике місто. Там, як і в Київі, не народжуються — там живуть.

Українське коріння

 Шановні булі земляки, хто ще має міцне вкраїнське коріння! Охвіруйте його тутейшим українцям: вкоренитися треба — аж ґвалт!

Свиням треба дать

 Вже де-які земляки аж по два покоління не орють і не жнуть, од села одбилися, а все одно прокидаються вранці — й перша думка: "Треба свиням дати!"
А Київ кругом: од Липок до Троєщини — ніякого господарства нема, хіба мерове, міського голови. Та й голова — більше головою...
Але свиням треба дать! І знаходять, і дають... 

Something is rotten in the state of Denmark...

 Багато хто з чужинців, навіть і в Україні народившись, усе її за Росію мають. От і Даль, Володимир Іванів, син Югена-Християна, так собі тямив. Хоч і назвався "козаком Луганським", а словника спорудив "живої великоруської мови". Одно слово, данець.

Змагаючи себе

 Духовне тривання вчить нас долати самих себе. Один дуже духовний письменник у романі під промовистою назвою "Біси" саме так і радить: "Якщо хочеш перемогти ввесь сьвіт, переможи себе." Але війна показує, що лекше перемогти себе, й, перемігши, підкорити ворогові, ніж змагатися з ним самим.
То може ми самих себе долаємо якось не так?

Лука Сергіїв Катилина

 Солодке воно, тестове тісто! Тепер із його ліплять новітніх героїв, героїв, як той мовляв, нашої доби:
— Ану, перевірмо: хто ти з діячів Давнього Риму? Ти як — керівник, провідник?
— Та я за люстрацією пішов, теперки на базарі стою...
— Юлій Цезар, от ти хто!
— А ти — рідний край боронив?
— Бачте, змушений був як-раз виїхати до Чехії...
— Дак от же-ж будеш Ганибаль! Він трохи з Римом той, але далі всі помирилися — це як у Московщині. Так, а в тебе мова що — гаразд?

— У нас на селі більше суржик, то я так...
— Цицерон та й годі! Вітаю тебе, красномовцю! А це хто в нас?
— Я — Брут!
— І ти, Бруте... Ага, стривай: у нас Брути... і Коклеси... Нема тут у тесті ні Брутів, ні Коклесів — ще бракувало! І Катилини нема, ми проти Катилини!
— Тю, а я саме Катилина — Лука Сергіїв Катилина! Не хочу тестуватися! Помру Катилиною — й не займай! Мені ліпше знати, який з мене був діяч Давнього Риму!

Наш сьвятий дідівський терпець

 Нині пошановуємо праведного Петра Великостраждального, останнього кошового Війська Запорозького, що був живим, а тепер є безсмертним утіленням кривавого нашого терпцю.
По зрадницькому нищенню Січи, Калнишевського, 85-річного діда, за порадою його щирого московського товариша князя Потьомкіна ще й Таврійського, заслано на Соловки — сидіти в казематі.
Судячи з відомого, можна підставно припустити, що Москва збиралася терпляче діждати натурального вибавлення від дідугана й козачого духу, в старому обобличеного. Але на дідовому боці був наш хвалений (і не дурно!) український терпець. Пан Петро цілий свій довгий вік терпляче козакував, терпляче докозакувався до отаманства, терпляче те отаманство стеріг, разом доточуючи віку й Січі. Хто має терпець, той буде мистець!
Але терпець так само римується і з словом "кінець". Настав кінець і Калнишевському, не зміг він, навіть у межах окремо взятого людського життя, здолати й зламати крицевої логіки московського процесу. Бракувало для повного щастя тільки дідової смерти. Беручи під увагу старечі його літа й уже тоді нелагідні умови соловецького замкнення, давали вмерти своєю — ще й цілого рубля на день поклали на знак вікопомної приязни й короткого віку людського, бо казав же Давид-Псалмиста: "Днїв віку нашого на всього сїмдесять лїт, а як при силї, вісїмдесять лїт, а слава їх — то труди й біда; час бо скоро минає, і ми зникаєм."
Але дід Петро все якось не зникав: уже давно переставився Гриць Нечеса, не стало й добродійниці нашої Катерини, а він усе вікував на Соловках. Коли-ж вийшло йому 111 років, либонь уже містичний жах обняв Московщину: булому отаманові дозволено звільнитися з табору й навіть повернутися до Вкраїни, щоб пристати до якогось малоросійського колгоспу.
Але було вже запізно: час не перетер дідового терпця, але стер самого діда.
Купивши на свої гроші коштовну Євангелію й подарувавши її рідній тюрмі, на 113-ому році дід таки помер. То чий же терпець козирніший?
Сьвятий твій терпець, українськиї народе! І ту сьвятість завсігди здобуваєш ти, до копійки сплативши пеню московську. Перетерплюється, перетирається в тій чесній випробі твоє життя. Спасибі сусідам за нашу духовність! Але хто собі чи дітям своїм такого терпцю побажає? Хай-би вже урвався, бо не переживем...

Незгодна насолода

 Щира праця — то сута насолода. Т'але насолоди без нагороди множать незгоди.

Мовна ситуація

 Коли стан мовин, її становище вже доводиться називати "мовною ситуацією", — справи кепські. Відбирає мову, бракне слів. А когось кличуть про теє погомоніти. Але без мови — як?
Тут такого треба, щоб розважив легесенькими теревенями, вдарив лихом об землю так, щоб резонанс на всю студію.
От мене ніхто не кличе. Й слушно — бо лячно й самому.

Поки снаги

 На старости-літях люде якось перестають уже будь-куди квапитися. Ще, за міською звичкою, першими готуються вони на вхід і на вихід, але, зайшовши й вийшовши, перегачують людський став і заґардовують людський потік.
То не тому, що їм уже нікуди бігти чи не мають вони до бігу снаги, а тому, що старші люде розуміють: нікуди не квапитися, то й є життя; тільки й життя, поки нікуди не квапишся.
Колись в українській мові словом "поспіх" позначалися й спіх, і успіх: бігати треба за щастям, тікати треба від біди. А старе вже не втікає, й не здоганяє — просто живе, поки здоровля.

Please...

 Ах, як би воно славно заримувалося: 'Make Ukraine great again!' Але... припадає вдовольнятися поровим гаслом: 'Make Ukraine great!' Проте... й так виходить якось гостренько. Make Ukraine! Please...

Коренізація пня

 Історичні джерела переконливо сьвідчать про те, що комуністична влада в Україні ще в листопаді 1919 року мусіла визнати як-найконечнішу потребу на "коренізацію". Вже ніби на брязку була "сьвітова революція", ніде не подівся питомий шовінізм, але з'ясувалося, що Вкраїна, хоч і не спроможна дати собі раду з державністю, одностайно жадає власної, "мужичої", "хлопоманської" культури.
Так жадає, що це стає річчю виживання для будь-кого, хто пнеться бути в Україні владою. З другого боку, знесилена Вкраїна вже, здається, готова була визнати своєю будь-яку справді рідномовну державу. Отже, мова — умова достатня й конечна.
Минуло майже сто років — і такої влади, живовидячки, не хоче брати ніхто. Хоча навіть украй консервативна Білорусь у межах одного владущого життя дійшла висновку, що без литвинської коренізації таки ні тпру, ні ну. В тім, це, може, сталося саме тому, що там аж так консервативно. У буремній Україні обділяти коренізацією, видимо, вже нікому й нікого: не тратьте, куме, сили, спускайтеся на дно. Ми віримо в те, що року стане на вивчення мови Дікенсової, Мільтонової й навіть Шекспірової, а своєї дасть-Бі... колись будем і по-своєму глаголить. А як не будем, то й байдуже: матимем ангелянську.
Стоїть пеньок українізації, сидить на йому старшина — спочиває, наважується підвестися, напинається кудись іти... Але не дурно-ж "пнем" у нас колись основа називалася. Пригадаєм? І тоді, мабуть чи не стрелить наш пень зеленою стрілкою, чи бодай вусиком, га? Коріння-ж глибоке, коренізоване...

А писати треба

 Отакий парадокс: де-яких речей (а таких купа на купі!) годилося-б не писати саме тому, що читають їх і дуже читають. А де-які речі писати слід, саме тому, що такого оце тепер не читає ніхто. Тепер не чита, а колись і прочитає. Коли автора вже пізно буде розпинать... 

Доглядаючи мертвих

 Стежу тут одного сьогочасного литвинського письменника, а він повернувсь та й написав людям, що, мовляв, литвинська національна ідея — то доглядати мертвих. Що тут зчинилося серед "друзів"! Усі хочуть самі жити, а мертві нехай собі мовчака в сирій землі лежать, хоч і без догляду. Найбільше обурило письменникових земляків, гадаю, те, що правда воно, моторошна правда.
А мені до шмиги: може, й не вся то наша гадка, але надійний її бік. Бо чого варта нація, що не має ідеї навіть доглянути своїх мертвих, на віщо така нація? Усі ми — будучі мерці, й на певній (високій) стадії розумової культури починаєш це тямити. З другого боку, все, що відлучилося від України, не шанувало своїх мерців, а натомісць хотіло наробити нових мерців з іще живих у своєму тілі українців.
На брязку вже роковини Голодомору — це ми доглядаємо наших померлих. Один наш нещодавній гетьман не знав, що споруджувати для живих, але принаймні впорядкував два гробовища: голодне й батуринське.
Ще й до того, коло мертвих якось пригадуєш усячину, а позабували-ж майже все для живоття потрібне. Тому поживем і подоглядаєм ті місця, де мертві в нас залягли. А багацько-ж їх — і мертвих, і місць! І не тільки за землю мова, треба й духовне пристановище наготувати. Бо всі там будемо. І кортить мати за собою догляд.

Таврований компостер

 Один знакомитий фахівець у царині мовної політики напосідливо заповзявся на львівських трамвайників через... компостер. Уперті галичане вимагають од тих, хто не вміє зайцювати, компостерувати свої тальони. Кондукторові теж треба подавати тільки закомпостерованого квитка. Фахівцеві ввижається, що від такого недбальства й до зради недалечко.
Що його робить? І мовоборця зневажати не личить, і галичан зачіпати не слід. Але є спосіб собі з тим порадити, щоб і кози ситі, й сіно ціле.
Наддніпрянці й справді мусять свої квитки й далі компостувати чи пробивати, так і Кримський з Єфремовим радили ще 1923-34 рр. Але західняки можуть застерегти свою саморідність і тотожність, пригадавши, що колись ті, хто змушений був таки купувати квитки, таврували їх тавровицею. Тоді й компостера таврувати не доведеться.

Зарізані вуха

 З належного приводу Дня нашої мови ще й писемности якось пригадується де-далі, то все помітніше мовне дратування наших земляків-сьогочасників: їм, бачте, "ріжуть вуха й сам слух" окремі слова й вирази. Одразу з'ясовується, що кожного лютить і розпікає своє — немає тут ані єдности, ані згоди. Воно й не диво: люде припускають, що просто зроду мають вуха й мають слух. Та ба! Мовні вуха вже десятками літ нам обстригуються, мовний слух нам оглушується.
Звісно, мовно безуху голову можна прикрасити академічною перукою, або прикрити буйним "родимим" волоссям; а ще можна приставити до макітри-голосника рожеві, лискучі воскові вуха. А чи не спробувати знов завухатіти? Як той казав, маєм бажання й маєм час. Бо-ж любимо свою мову терпляче та вірно.
А любити її треба навчитися так, як любить закоханий учений, а не розлючена ледача сторожа.

Валтасарова ніч

 Велике місто — Вавилон. І сьвято в Вавилоні велике. Сьвяткова ніч, на Валтасаровім бенькеті, начисто царськім, серед найвельможніших гостей, при найгучнішім тості ні сіло, ні пало вогненна рука зачинає писати нелюдською, бо не вавилонською мовою. Що діяти?
Мудрі вавилоняне запевняють: та рука дурниці пише, немає в сьвіті царства над наш Вавилон, маємо могутню військову потугу й незліченні купи загарбаних скарбів. Простіші гості кажуть: глупа ніч на-дворі, сьвято в людей. Ніч — порадниця-мати: порадить, що починати. Вечір думає, а ранок умає.
Але сьвят-ніч усе не закінчується, присудний ранок усе не починається. Причаїлися вороги — як зачаровані дивляться на сьвятчані вогні, як зачмелені слухають диких пісень. Валтасара названо на честь великих царів і призначено останнім великим царем, але коли-ж він настане той край, коли-ж на сьвіт благословиться?
А рука все пише та й пише, так давно пише, що ніхто вже й не чита. Ніч часу триває...

Мовчанка не пушить, головоньки не сушить

 Коли мовлять мовознавці, мовці мовчать. То слушно. Але вже замовкли й мовознавці, а мовці не заговорюють. Ото біда. Так на-дворі мовомовчно!

"Слава Богу, що минуло..."

 Спорудження чесня князеві Володимиру на Москві має вкраїнців щиро тішити. Таким робом замикається коло сьогочасних історичних подій, що почалися біля старого чесня Володимирові в Київі, а завершуються побіч новозмурованого пам'ятника московщизняного.
Пам'ятник — щоб пам'яталося, але про що пам'ять? Московські дієписці давно вподобали Володимира як діяча з темряви московського часу. Як-що гаразд пригадати (пам'ять), то з'ясується, що звеличення симболічної постати Володимира на вкраїнських теренах пов'язане передовсім з московським пануванням. Через малу надійність руських і похідних від них літописів за правдивого Володимира ми знаємо надто мало (зовсім невідомі де-які надто важливі обставини життєпису, ніхто не зна, як він, приміром, виглядав, натомісць полишалися купи сумнівного й нісенітного). Й то не вважаючи на очевидну значущість князя для просто Руси, як-що не цілого сьвіту.
У чому-ж симболічний чин Володимирів? Це відомо: об'єднав державу й дав їй єдину віру. В об'єднанні є прикметна дія: Володимир звозить поганських родових і племінних бовванів до своєї столиці, щоб ті роди й племена скорилися йому. Тепер-же його власна речова постать симболічно "перевозиться" до Москви. Перевозиться, бо Київ під Москвою не вдержався. Москва намагалася його вдержати Володимиром, але не вийшло. Та кам'яна подобизна, що не змогла привести українські роди й племена під руку Великого Московця лишається стояти в Київі зневажена Москвою, але й на зневагу Москві. Як лишаються тут і гора Володимирова, й університет і місце хрещення.
Нам залишається Хреститель, Володимир-християнин. А до Москви перевозиться той симболічний поганський спадок, що вона його в Володимирові завсігди вбачала: доморобна велич, палімпсести літописання, нестримні передісторичні пиха й насильство.
Москва видерла й вивезла своє, скінчився етап, проминувся щабель. До чого приставлено історичну драбину? До неба, річ певна, всі там будем, усі народи. Але то потім. А тепер, як казав Тарас, "слава Богу, що минуло...".

З тестового тіста

 Усі кохаються в тестах і ніхто не терпить випробування.

Остання мовно-стилістишна порада

 Ще не натрапляв я на сьогочасні мовно-стилістишні поради, що самі не потребували-б мовно-стилістишних порад іще глибших, тонших і рясніших. Як порадити? Спосіб є!
Поправна українська мова геть усе віддає не так, як наша улюблена, неозора, нездоланна, єдина наша мова-рехверент — московська. Пильнуйте того, вважайте, ніколи не вірячи своїй понівеченій мовно-стилістишній вправності!

Баска гонористість

 Баска гонористість запрягається в тяжку й невкладисту хуру майстерности. Гонористість так гарно басує, кружляє й грає коло хури, що всім байдуже до того, що майстерність чи то йде дуже поволі, чи то й зовсім не поступа.
Але запряг увесь сьвятковий та шовковий, і як рвоне гонористість, то вже ганятиме на волі, легка, нескута, навіжена.
Та тілько хура й досі там, десь забута в лісі, розсихається, рипить і в рідну землю вростає...

За гонористість

 Життя після слави є, по собі я це дізнав. А от після пихи життя немає. Поки вкраїнці не скопіювали з "тщеславія" свого новітнього "марнославства", в них те "тщеславіе" називалося страшними словами: "пиха", "гонор", "чвань". Бо суть є тяжка. Навіть для прелюдії, ніби-то незавадної пихи доводиться позичати слова "амбітність" і "ванітність". А після пустославности — таки пустка.

За мовну доконаність

 Читаю "Народні оповідання" Марка Вовчка: коли видавали, Маркові було 23 роки, коли писав — скільки Маркові було?
Скажи-ж мені, Марку, скажи-ж мені, братіку, як це я отак безмовно звікував свій вік? Ти-ж, Марку, в Україну вже парубком приїхав, а я тут зроду стирчу, морхну й плюскну, яко гриб...

Jam session

 У нас ніхто не любить учити нот, усі вдають що грають джаз, просто инструментів поки не роздали.

За відлюдство

 Мізантропія — це така сама пошесть, як і смерть. Починаєш потроху неполюбляти тих, кому більше залишилося, а потім і тих, хто ще залишається.

Із життя ропухи сірої

 Живу водоземцем: коли наздогонить земна наука, шубовсаю в воду поезії, хоч і добре тямлю, що не риба; коли-ж накриває поетична хвиля, виборсуюся на берег, щоб трохи подихати.
Але тяжко й земноводяному: земля двигтить, а не держить, вода мочить, а не тече. Тому иноді здається, що розриваєшся між пливанням і плиганням, бо більше й нікому.

Великий дуб, та дуплинатий, порохнею напхатий

 Буддизм — то дуплината віра. Дерево стоїть, але головне в їм — дупло.

Найкоротший курс

 Хто з українців не любить учитися, хто не любить лікуватися — можна раз і назавсіди відбути найкоротший курс, медичний та історичний. Одно слово — гірке, пекуче, але цілюще — Батурин.
Уяви себе дозорцем у ще цілій батуринській вежі, просто зраночку уяви. Оце й буде — очікування, бо вже не до сподіванок.
Не довго й дожидати: сказано-ж, — найкоротший курс.

1-е листопада

 Вже листопад, вже на голову впало все листя. Взавтра полізу з хати, але дверей не відхилю. Що-ж, вихилю тоді, годі вже мандрувати! Листя-ж усе впало, знай роби подорожні записи з обсипаної листям голови.
А там і сніг, куди ходити?! Хай електрика бігає по дротах, а мене вже ніде не ждуть. Електриці байдуже, кому музикувати, з ким комунікувати — все розкаже й про все промовчить. Без електрики знов доведеться встромлятися в землю чи встромляти списа в зьвірину. І ховатися в листі від дужчих і зліших — добре, що листопад.
На сніг не вийду й поготів, бо сліди. Я хотів був лишити слід, але без електрики він небезпешний.
Що-правда, ліхтарі ще поки сьвітять очима, споглядаючи листопад: може, вони знають природу електрики, знають щось про завтра й про велику зиму.
А зараз треба ходити по листю — в листопад це означає, що треба ходити на головах.

Маленьке прохання

 Ґуґль-трансляторе, відтранслюй мене назад, хочу говорити тільки по своєму!

Амбідекстрія

 Малюємо обома руками одночасно, всіма пучками рівнобіжно. Два симетричні писки витріщаються одне на одного з-під рук — лівиці й правиці.
Мовимо обома мовами рівночасно: червоне й чорне заразом. Кожна має по пів кулі на півкулю голови. Брехня звучить як камерна двоїста музика: надто м'яка вкраїнська підстеляється під надто грубу московську. Щось тут не так у тому стерео. Яку простягати руку, щоб вимкнути його?..