Пообіцяймо собі врочисто, що не будемо ні брехати, ні перебріхувати, що слухатимем і дочуватимем, що не працюватимемо за так грошей. Що плекатимемо майстерність. Що любитимем усі мови, в наших перекаладах вживані. Що читатимем. Що шануватимем слово, переказуючи його, що робитимем слово крилатим. Що будемо несторонничі. Що поможемо людям порозумітися. Що знатимем усе, т'але через смирність того не викажем. Що не кричатимем у буді, не шептатимем у людях, що вимкнемо, нарешті, мобільні телефони. Що не підказуватимемо одне одному на показ. Що пильнуватимемо час, що не битимемося за мікрохвона. Що не заздритимемо, що не лихословитимемо й не сьміятимемося з убогих, не судитимем і не пліткуватимем. Що, як матрос на щоглу, видеремося на фаховий вершок і гукнемо "Земля!", коли там буде земля, й, коли там буде земля, не крикнемо "Вода!"
Що не питимем — не обіцяймо, бо нині як-раз треба випити за наші обіцянки, хоч узавтра й на роботу.
Отже з келіхом, чаркою, фужером, шклянкою й паперовим стаканчиком у кулаці (з плястикового пити не раджу: шкода здоровлю, навіть як-що мало вип'єш) — от, пообіцяймо врочисто, що чинитимем так завжди... цього дня, нашого Дня перекладаря. Раз на рік можна. Спробуємо? Ну? Що нам варто пообіцяти? Та ще й врочисто... Всі-ж усе розуміють...
