Де б'ється живчик доби

 Багато хто спитується тримати пучку на живчикові нашої буревійної доби. Надійнеше, кажуть, коли пальця на пульсі. А ще надійніше — руку на горлі: от де живчика не загубиш, не проминеш! І як надто вже розкидається-розгуляється, свавільний, то легко й притлумити, й дати йому свій, зовнішній, лік.

Українська повістка

 Український... От чуєте ви цей славний прикметник, як звучиться, й що вам тоді спадає на думоньку? Гм,гм... А наратив? Чи здається він вам одразу вкраїнський, як наратив? А вже-ж, що ні? Дак коли-ж тут цілі конхверенції присьвячуються нічому иньшому, як українському наративові. Треба коло входу поставити кого доитливого, журналистого, чи що, й питати: а що для вас наратив? Оповідання, оповідь, оповідь, розповідь, повість? Чи не повістка, бува? "Таке вигадаєте," — вишкіриться вчений. "Повістка, це аґенда, це вже звикли. Чи від ТЦК щось таке. А повістки ніхто й не второпа. Я й сам, сама, саме, грішне, не знаю. А то вже показник.

Отака вийде вкраїнська повістка. А наратива виходить і ширша, й глибша, й повніша суто вкраїнського туману.

Листи очікування

 Мало коли нахвалюю нашу державну, а от тепер не скажу більш нічого, як спасибі. Спасибі за "листи очікування". Котрийсь напасливий закидатиме, що letters of expectation треба перекладати як листи-сподіванки або й просто подумати, що мається на увазі в нашій справжності, й уже тоді знайтися на суттю відповідний вираз. Але-ж стривайте, листи очікування це-ж, що називається, адекватно до геніяльности. Автор перекладу зразу здогадався, скільки буде саме очікування, коли ті листи справді почнуть обігати. Нескінченне очікування на листи, ще нескінченніше очікування на відповіді! Як це по державницькому, як це по урядовому! Як це по галицькому! Oczekiwać! Ожидать! Без надії таки сподіватись! Першого торгу не, кидайсь, а другого не очікуй!

Очікування й реальність

 Хоч-би чим вам натуркали вуха психологи, очікування нічого немає спільного з реальністю. Бо поки ви собі очікуєте, витріщивши очі, дві подружки, справжність і дійсність живуть своїм життя. Але їхні стежки можуть десь бути перехресні з вашими сподіванками.

Закон злучних посудин

 Гамерицька мрія — то насправді животиками в воді на осоні. І келішок із шипочим трунком на лататті теж  підствляє черевце ласкавому сонечку. А далі — переливання з михайлика в барильце. Закон злучних посудин.

Життьовий настій

 Нешасливі в чоловіка кохання — то вузлики на плетениці, що в'ється не до манастиря й не до бурлакування, а до кохання щасливого й у йому, вже щасливому, де-яких не надто щасливих, але знайомих пригод. А жінці досьвід нещасливого кохання, вважаю, зовсім ні до чого. Він її нічого не вчить, тільки псує. Ще не бачив здорової, щасливої млодиці, схильної визнавати якісь нещасливості на своєму жіночому рахунку. Як і було ненароком щось таке, то воно спочиває в розділі "Дурниці".

Дядько-ж може й пригадає коли якусь "романтику". Так, щоб трохи розколотити густий життьовий настій.

Найнецитованіший

 З усіх самохітніх подвижників української мови я либонь науково найнецитованіший. Просто язик не повертається в науки такеє цитувати.

Як казали клясики

 Чому кожне втерте до бридні речення, мусів конче сказати саме хтось із неназваних клясиків? Правда, що клясики теж не без гріха: кожен між перлами міг бовкнути й якогось хатнього, заялозаного загальника, приміром, гримнувши спересердя на стару. Та все-ж не гоже свої рідні, вже добре прожовані нісенітниці пхати до рота мало знайомому, хоча й анонімному клясикові. Бо от і безіменний, а таки він клясик.

Безсмаковиця

 Слід визнати, що коти ставляться до людей із більшим смаком і хистом, ніж люде до котів. Либонь тому, що коти обмежені на своїй творчій змозі, а отже й на вияві своєї в творінні нездібности й безсмаковиці. 

Москвомисли

 Побоююся того, що коли на злість Москві ми забудемо їхню осоружну мову, наші москвомисли геть розперезаються. Бо ніхто не розпізнає замуленого джерела, що однак живитиме їхні витоки. Поки вкраїнська коняка чує в роті московські цуґлі, то трохи не через огурство поборюватиме несмаший чужосторонній металь. Дак уже хоч іржатиме по своєму, з власної голови.

Штучні интелектуали

 Штучний интелект іще не вбився в свої штучні колодочки, а штучних интелекталів кругом повно — щирісіньких, справжнісіньких. Вибігли на колію попереду льокомотиви! І неспинно мчать! В машинному прийдешньому ці людиська забезпечили вже собі заможненькі житки, бо штучно маракують і штучно ґерґочуть: а-ну, відгадай глузд! А не відгадавши, а-ну відніми! Гадаю машини будущини поблаждиво ставитимуться до цих своїх "свійських годоваників", цінуючи за отой їхній "сенсуальний сенс", що так легко й приємно заміняє луддистський добрий розум.

Дипльоматичні кола

 Вони починають мені розходитися від самого прокиду. Одірваність од життя й прокид до його... Зразу зачинаю майстрування дипльоматичної солом'яної хатки на біжучий день. А днювання, диви, як то буває в дипльоматичних колах, одразу побігло й мало не збігло, як молоко. То вже треба пильнувати наперед. 

Купець на череп'я

 Сьвятий то стан — нікому не подобатися. Знайдеться, кажуть, купець і на розбитий горнець. А чи не лучче буде розбитому горнцеві полежати тихо десь у поки не розкопаному розкопі? Так сьвятий лежить, що заповів поховати себе десь під соборними плитами, таємно від людської слави, в цегляному самотньому підмурівку. Лежить, а люде й забули: вони вже не вірять у тую сьвятість, то на віщо їм і здалися старі мощі?

А от віриться в вічність через славу заразісіньку. Того й треба купця на череп'я. Ич, яке гарне —полив'яне! Череп'я живе довше, ніж цілий посуд.

Від Кубани аж по Сян-ріку

 Сидів учора на "Аїді", довго сидів — на те велика "французька" опера. Кажуть, мені треба культурно розвиватися — то й пішов. Французька вона стилем, а так — спільне італійсько-єгипецько-етіопське виробництво було. Два пригноблених народи й один народ-утискач і гнобитель для політичної рівноваги.

Я так собі тямлю, що це культурна відповідь на нашого "Запорожця за Дунаєм" Гулака-Артемовського. Так воно й хронологічно виходить. "Підем, серце, в рідний край!", — особисто моє найулюбленіше гасло. Тільки що в нас усі вкраїнці, то й попливли собі щасливо на Кубань. А там (не на Кубані, а в опері) коханці з різних країн і обоє в рідний край хочуть. Як кортить, каже наш народ, то й Бог простить. А вони затялися: й одне одного до смерти люблять, і різні краї відповідно. То вже пішли, сердеги, разом у... земельку. Тільки й устигли, що з-під ґрунту тужненько так засьпівати.

А тепер нормальні закохані просто кудись поїхали-б. От хоч і в третю країну. Та й запорожці теперішні, скоро-но опиняться за дунайським порогом, то вже й плинуть у протилежній од Кубани бік.

Цікаво й нецікаво

 Геть усі цікаві знати: що собі дума отой безсовісний? І не тому, що безсовісність таке диво, що ніхто й подумати не може, як без неї жить. Просто нудні совісні приписи всім аж надто відомі, то вже про них і думати нецікаво. Нема, кажуть, интриґи. А в бесовісного самі интриґи — цілий дірявий міх.

Неглибока думонька

 Неглибока думонька, неширока річечка — попливла довбанка та й перекинулася. То й що з того, що перекинулася? Далі плине денцем догори. А що не було в ній нічого, то й шкода невеличка — всі думоньку вітають, усі її, ріднесеньку, величають.

По експертизу

 Молодиця зразу признається, що "амбасадорка культури". Далі каже, що нам треба "нарощувати експертизу". Що ви ще хочете знати про нашу культуру, чого досі не знали? Куди ще вас має послати по експертизу послиня, посолка, спікерка?

Насичена дискусія

 Дискусія така вже насичена, що аж сичить, як той клубок зміїв. Далі дуже насичалася й ізнов сидить насичена.

Кінець доби

 Коли ясновельможний штучний интелект навчиться брехати, люде стануть остаточно непотрібні.

Неймовірний українець

 Я вже так добре знаю, що неймовірний, що не йметься вже віри, що мене аж нудить. Сьвіт дивиться й дивується.

У вирі сприйняття

 Українство стоїть геть безборонне перед переможною концепцією громадянського суспільства. Діягноза — чи то колективний деструктивізм чи то деструктивний колективізм. Спершу заходяться громадою обух сталить, розбудять усіх почвар, приспаних у сонному розумі, а далі вже кожен, кожна й кожне порозволікуються по своїх громадянських суспільних кутках.

Недвижний рух

 Now does my project gather to a head. Нашому сьогочасникові важкувато буває мислити: крутиш-крутиш у голові ту новинну стрічку — а де-ж у ній ти, де твоє? І ось вигулькнуло щось таке власне. Але як-же його висловити? Страшенно мова заваДжає — всяке "д" на заваді. Дурість, приміром. Благословенне недіяння, щаслива нечинність! Скільки дурниць пропало, нахопившись на ваші сьвітлі мечі! Дак коли-ж кортить, аж свербить! І от уже думка-метелик сіла на чавунні лапи недвижного руху.

Повен рот пилюки

 "Another one bites the dust", — мало не що-разу гадаю я собі, переслуховуючи дуже нового, мобілізованого невідь із якої гущі старого життя, перекладаря. Коли-ж ні! Ковтнувши пилюки й по уркаганському байдужно сплюнувши на чужу й рідну мову, неборак (і неборачка!) далі собі повзуть, потім виводять гусиною ступою, а ще потім і підтюпцем підбігають за походом. Чи встигнуть поперед штучного интелекту? Вони вже мало від його відрізняються, а він від їх. На ціле життя обопільна наука. Тільки, що в Ши воно вічне, життя.

Криза гіпокризії

 "Усе починається з мови.", — запевняють нас повстяні язики. Ні, панове, все починається від вашого жилавого гуртового, нестерпного самій мові язика, що здіймає невідомо чого більше: лицемірної дурости чи дурного лицемірства. Навіть якесь ощадливе, помірковане лукавство неприступне в'юнкій гадині — криза гіпокризії.

Хвилозоп Сковорода

 Із Сковороди був, безперечно, не філософ, а хвилозоп. І цим усе сказано.

Лихом об землю

 Налив журби в коряк лиха — почім продавали й пам'яти нема, взавтра буде нова ціна. Випив-вихилив, сам себе похвалив, а лихом об землю вдарив — на друзки  розлетілося. Й кожна друзочка десь комусь буде на скабку в пучку чи кольку в ногу.

Могорич — любовна річ

 А комусь-же несподівана зозуля прокувала в самісіньке вухо новий рік. Стрепенувся, неборак, ніби глухий: 

— Шо-шо? 

— Ку-ку, кажу тобі, ку-ку! Став могорича. 

— Невже-ж і тепер збереглися ще народини?

— А звісно! Красуньчик ти й маєш повен міх нездійненних побажань.

Сумний грудень

 "Сумний грудень і в сьвято, й у будень." Славно заримувалося — так і буде. Сьвято прийде туди, де буде сьвітло й дещиця грошей якусь непотрібну цяцьку на радість купить. А сам грудень, знать, буденний вийде. А чого буденному сумувать? Буденне тепер зло, буденна біда. Й чутлива природа створює тій буденщині нечудовне брудно-сіре тло. А темінь яка кругом! Ясна, в розумінні остаточности. Неначе всі зірки з ракетною швидкістю повтікали на иньше крайнебо, щоб встигти присьвітити якимсь невідомим добрим людям на Різдво.

Рідний брат

 "Листопад вересню онук, жовтню син, зимі рідний брат." І не діждавши сестриці, завів зимощі наші вже звичайні: без снігу, без морозу, а тільки з мокрим холодом. Україна стоїть гола: без листяної хустки й сукні чи снігової шапки з кожухом, у сірій своїй непривабній тілесності стоїть. "Наготи старої нічим одягти.", — слушно завважує Шевченко. "Сьвята голизна, та й годі.", — трохи заспокоює Коцюбинський. А Номис і похвалити зугарен: "Полов'яний хліб не голод, пачосна сорочка не нагота." От коли пригадалося, от коли знадобилося! Прощавай, листопаде! Спокійно лягай у землю з усіма тими гарматнями, що в листопаді прилетіли й, спасибі, не згубили нікого.

Безджерельна

 Безджерельна культурка джорелиться пісочком із чужих річищ. Тим пісочком присипані всі культурні доріжки, настругані в нашому саду. Й навіть клюмби, що гаряче дожидають приречених ніжних корінців.

Пилипівчані дні

 Знову піст, і напощена війною Вкраїна, виголодніла, вимерзла, добре вимолена, стоїть перед загарбником, тепер не сьвяточним, а пісним. Вірить він, запеклий, у щось, у якогось свого, вічно розлюченого бога. Без віри не наштрикався-б на смертний рожен, не пікся-б на вже тут пекельному вогні. Яка то віра? Почухає потилицю богослов і скаже: "А страшна!" Коло тої віри навшпиньки зводиться шепотлива людська молитва.

На лопаті

 Москва зачарована слов'янством: пан, уражений слов'янством, плодить славізм, пан-славізм. За слов'янство Москві розказали якісь літопереписці. В московській справжності пробувати якось мерзло: видне діло, бракує крови в жилах, гарячої слов'янської крови. А де її взять? Уцідити, як своєї нема. Тому Москва досі найдокладніше, найвишуканіше збиткувалася саме з слов'янських народів — назвався слов'янином, лізь у пекло. А не назвався, відмагаєшся — однак підсадить на печову лопату.

Сьвідома шкода

 Кожне (ой, і кожна!) з нас десь собі шкодить. І частіше не собі, а нишком кому чужому. Але-ж не з серця, а так невсьвідомлено, походя. Бо життя — то великий похід без мети. Тому ще малими дивуємося ми з сьвідомих шкідників: ич, капосне! Тим часом, поки триває наш бездоладній похід, згуртовані, впоряджені бешкетники виростають у дійшлих моцаків. І псують уже докладно, методично. Дивимося на таких дорослих, а чудуємося все дитячим робом: більше з дотепности, ніж із каторжности їхньої.

За де-які ідеї

 Де-яким ідеям не сидиться в ідеальному, ідейному сьвіті:  кортить набрякнути кров'ю — чужою, як своєю. Власне, ідеї-упирі своєї гарячої крови не мають. Уся "їхня" кров десь стугонить у чужих, "зайвих" жилах.

Наш Трусиспис

 Шекспір просто собі бард, хоч із Великої літери. Пригадуєте КСП, "клюби самодіяльної пісні"? Там і клуби були, т'але то вже иньша байка. От. А Шевченко в нас хто? Кобзар. Ось тобі, Британіє, ось тобі, англомовний сьвіте, наша лопата чорнозему.

Однак я й Шеспіра ніжно люблю. Разом із Кулішем (він теж любив і перекладав, але його, як і мене, не зрозуміли з мовою). Дак ото, кажу, люблю, того й зову по нашому — козак Трусиспис.

Подякували

 I can no other answer make but thanks, and thanks. Це Шекспір. "І все таки не скажу більш нічого, як спасибі". То Шевченко. Подякували.

У ковбані

 Знов у метрі рекляма: ось тобі, каже, маєш справжнє, рідне, вкраїнське. І що-ж воно? Voda, так зветься. Оце так так! А що-ж пороблено справжній, рідній, правдивій нашій воді? Либонь мерзне в ковбані.

Проти стояння

 Я проти "протистояння". Бо я проти стояння. А в нас "протистояти" — то тільки стояти  на(в)проти. Коли-ж треба ставати опір, я радше опираюся, щоб устояти проти чужого противенства.

Серед дендиїв

 Поведінка на "тахтишний одяг" якось собі скніє, минає. Цивільним воякам-тероборонцям нетрохи надокучило бігати "по полях" — кортить уже попишатися на території. Знову бере гору питомий для нашого козацтва й шляхецтва дендиїзм.

Чужослівність

 Повсякчасне домішування макового молочка чужих слів до трунку рідної мови показує не тільки до власної мови незугарність, але й незнання мови чужої. Ще не траплялися мені, наприклад, любителі "завше", "наразі", "зазвичаю", щоб орудували польською. Бо якби вміли, то тямили-б і приказку: "Пий, та не впивайся, між чужими людьми вистерегайся!"

Добова совість

 За небіжчика СССРа було таке гасло: "Партія — розум, честь і совість нашої доби!" Яка партія? Ну, тоді всі знали, що в цілому тільки одна тямуща, чесна й совісна частина, а решта цілого в розумінні тями, шаноби й сумління — геть безстороння. Ну, гаразд, а скільки триває доба, ба навіть епоха, що до неї тільки й прикладаються оті партійні розум, честь і совість? Гадалося, що сьвітитиме довго, як сонце. Та не так сталося, як гадалося.

Й ото тепер дуже стала в пригоді саме добова партійна совість: дасть Бог день, дасть і сьому клепку в голову й шануватися поможе, й совісним буть. А як день перестане, — новий розум май, нову доброчесність дбай і совісність. Зручно, аж за край!

Бездумний день

 Субота недобрий день думати. То й не думайте вже нині міркувати. Взавтра неділя, підете до церкви, й той уже панотець вам розкаже, як на сьвіті жить. А до понеділка ви той розказ щасливо забудете й заходитеся по давньому солодко, бо дрібно, грішить.

Аттична салітра

 Сьогочасному мовцеві бракує в нашій мові, як той мовляв, аттичної соли. Тому московщина править йому за легкорозпускну аттичну салітру, що додається в суржикуватий гній на мішане мовне добриво. 

45-хвилинний чекай

 Ще нова хвилозопська пропозиція від мудрого метра: "Вкраїнці мають бути певні, що недуга не забере їхніх рідних." Овва! Звідки взяти таку певніть? Ясно, що всіх нас колись щось забере. Як мирною добою, то якась із давно відомих мирних недуг. А як не недуга, то що, скажа мені, медикалізаціє?

Ясно, однак, що реклямотворець (чи його перецінований наймит) проминув тут слово "довчасно" чи ще якесь із тузіня слів, невідомих цим майстрам електронового пера. Ми не хочемо, вкраїнці, щоб порано пішли з життя рідні та вірні, бо над безсмертям їхнім ми не владні.

Дак, а що-ж удіяти? Треба, виявляється, відбути 45-хвилинний "чекап" у кардійолога. Що воно за "чекап"? Тут, річ певна, вклюнулася прикра похибка: що таке "чекай" у лікарський приймальні, знає кожен українець, навіть той, що люто ненавидить геть усіх своїх рідних. Чеклося по 4,5 годин, то вже 45-хвилинний чекай нам ані гадки. Гайда до кардійолога! 

Про що люд міркує

 Не все, що знічевля подумалося, приміркувалося нашому интеліґентному простолюдові, сказав сам Шекспір. Усе до канцура зате встиг сказати Черчіль. От на його й покликаймося.

Боковий аванґард

 На пробій пішли ті з нашого перекладництва, кого я колись ґречно називав адекватними. Чуже слово тремтливим хвиговим листочком прикриває тут грізно настовбурчену рішучість сьвідомо послугуватися мішанкою — цією блідою, сумно кумедною подобою чужих, сильніших мов. Право дужого обирати собі в спільники могутнього. А що-ж наша бідненька вкраїнська — вона-ж бо годує мішанина? А тут, бач, збивають копієчку на калічку.

To err is human

 Росте, міцніє штучно-интелектуальний перекладницький загін. Його старшинство й просте козацтво пильно й ненастанно докладає зусиль до того, щоб ізробити людський переклад якомога ближчим до змашинованого. Що-ж гуманного, чи пак гуманітарного, лишається в такому виробництві? Найпоширеніші помилки в чужій мові й суворо суржикуватий адекват сьогочасного українськомовця.

Немає нічого

 Немає нічого "більш корисного", зате є корисніше.

Довшенько

 Найбільші милощі, що на їх я важу тільки після кінця цього чудового забігання: музикальне мовне чуття. Т'але ще треба пограти-повправлятися. Й нехай менше, аби довше. 

Змістова аналіза

 Бідна змістова аналіза (content analysis) марно ганяється цілий тиждень за моїми правдивими зацікавленнями, дурно спитується догодить. А в мене саме на цьому тижні сім п'ятниць було. Й на тому ще буде. Хай аналіза начувається трусячи торбою непотрібних цяцьок, торохтячи старим своїм кожухом.

Маленька неясність

 Нова новина: вкраїнці встановили, що походять од скитів. Про це, виявляється, писав іще Геродот, просто ми не читали, дурні. Зокрема великий історик зазначав, що в українській мові (а я попереджав!) не має звука "ф". Чуєте, "файні" міста? Брак "ф" — то мовна риса, вспадковна вкраїнською від скицької. Одно ще неясно: чому скити, що не вимовляли "ф", хоч ти їх ріж, в українській, що не має "ф", зовуться таки "скіфи"?

Маріння

 Бідні оті вже півполяки-півукраїнці, що колись ізмушені були признатися до московців! Химерники, вигадники, мітологічні реалісти. Вічно стурбовані від марень инобуття.

Таїна хоти

 Творча незасватаність, навіть невкоханість, аж брак безтурботного женихання як просто відруху на випадковий цьвіт і красу, знайомі й зрозумілі тільки тому, хто має в собі творчий корінчик. Даремно закликати таких знайомих до творчого стоїцизму: ті заклики звучать із ялових уст. Ялові вуста? А чи можуть вуста бути плодливі? В тому-то й таїна — таїна хоти.

Нова людська вмілість і вже сотворений сьвіт

 Саме проста людська вмілість, а не такий очевидний перетворний чин, безупинно й невпроханно йдуть на сотворений сьвіт. Це я бачу, яко безсторонній спостерігач, безсторонній саме тому, що мені самому ніяка вмілість не притаманна. Я змалечку саме спостерігав умілість (й нахабне її вдавання). Пригадую, як ходив за дідом його садком: дід усе робив (бо все вмів, як умів), а я тільки дивився, як він уміє.

Чин творення скінчився, створеному сьвіту перетворення непотрібне, а мастак утручається — вміє. Від Бога самого вміє. Бог стоїть над сьвітом і творець-неборак простягається до Його через якесь тобі майстрування. Й сьвіт безсилий: це все з'ясується по кончині сьвітові. А перетворчий чин людського роду ввесь до останку приналежний отій спільній загибелі.

Війна богів

 Як-що розуміти Бога, як мислять його московці, ніби-то православні чи хоч кудоюсь християни, в суто старозаповітному дусі: наш бог сказав нам іти на війну й забрати в невірного (бо сусіди) все, що належить нам (усе, що він має); то виходить, що сусіда-недобиток (а завсіди лишається якийсь останок) такому переможному сусідському богові віддасть не любов і віру, а ненависть і невірство: оцей наказав мене знищити, сплюндрувати мій край і забрати таким, яким тільки й може мати його хижий заброда, — скаліченим, знекрашеним; не мій-же він, ні творець, ні отець, а оцих безжальних, ненатлих. 

Добре таки, що ми вже й трохи ще Христові.

Неподоба

 Неподоба починати від "я". Одначе я все починаю й починаю: не маю иньших початків, хоч годилося-б уже й закінчувати.

На зиму

 Добрий хазяїн насолоджує насолоди на схов, наспоряє про запас. А надто — на зиму.

Пропали гроші

 Штучний интелект іще 27 років тому, безіменним малюком бувши, виграв у шахи в чемпійона сьвіту. Чемпійон тоді програв людство, але виграв $400 000. Зо мною-ж те немовля навіть і не сідало — пропали гроші!

Синопсис

 Подивився кіно й нічого не зрозумів. А воно-ж детектив! Що-ж, ми не горді: почитав і синопсис до кіна. Бачу, що й синопсисописець до кінця не второпав. А воно за романом. А за романом уже й шукати дарма. Життьове, виходать, кіно. Бо я й у житті вже не тямлю нічого.

А кіно-ж добре! Усім раджу: Fragment of Fear (1970). З Давидом Геммінґсом. Отак може бути й життя: глуха, але приємна справа, сліпий, але квітчастий заулок. Зо мною. Й з вами.

Сердешна хода

 От і не тяжко на серці, та якось мулько. Ніби не камінь наліг, а вліз камінчик. Наче в черевик. І сердешна тепер хода.

L'éducation sentimentale

 Важко в'явити собі чоловіка, менше годного виховувату в комусь чуття, ніж Ґюстав Фльобер. Але, яко письменник, він завзято заходився коло цієї невдячної роботи. Сам у собі він, тим часом, удало спитувався викликати пристрасті. Однак пристрасті обманули дядька: забрали здоровля, а самі не далися. Тому Фльобер ізробив висновок, що його доба вже не знає пристрастей. Ет, знав-би він нашу добу!

От майте мене за сентиментального, а я таки вважаю, що чуття треба виховувати. Бо невиховні почуття — то навіть не пристрасті, а просто зьвіряче простацтво.

Від'ємна величина

 Про мене, так що неґатив, що позитив — утямки з фотографічної парости. Здається, люде, що так величають свої перечування, не годні ні тішитись, ні смутитися.

Родимі приятелі

 Продається значок — чомусь саме мексикансько-вкраїнської дружби. Категорично згоден — дружити треба з усіма. Т'але-ж друзі пізнаються в біді. А тут саме біда з лихом прилучилися. То що-ж мексиканці — як думають дружити? Я в'являю собі таке: мексиканець кінчає пляшку текіли й ну дивитися в порожню, як у далековид. І справді теперки далеко видно, не то що голим, незаллятим оком. Он геть і Вкраїна виявилася: такі самі біднятка, як і ми, а отже нам родимі приятелі.

Нові й широкі горизонти

 Горизонти поки нові, поти й широкі — можна любувати круговидом. А старі, звичні горизонти якось вужчають — позсихалися, чи що? Т'але йти можна тільки до нових: лиш вони дарують оптичну оману.

Не то, що на виду

 Де-якого письменника почитаєш і думаєш: ну, це вже напевно ракло-халамидник! А далі побачиш парсуну надрюковану чи й в-очевидьки здибаєшся: ні, интеліґентна така, пещена, геть не зла личина — десь-то, видно, зглибока воно все виколупується, не з того, що на виду.

Будь-якої мити

 Мало хто тепер, бачу, ходить у звичайному взутті. Хіба жіноцтво штатується в чоловічих патинках. А решта все в бігунському хверцює — ніби так щоб чкурнуть куди очі будь-якої мити.

Медичні погрози

 Коли курій читає на цигарковій пачці про всякі замашні медичні негаразди, він домішує смуток до свого тютюну. Так само й український мовлянин мав-би, не криючись, заридати, коли читає суржиконосні дописи, бо й вони погрожують нашому мовному здоровлю страхітливими недугами.

Емоційна розумність

 Емоційна розумність (emotional intelligence) стає в надзвичайній пригоді тим, хто взагалі не мислить. Намісць думок, вільна голова зароюється перечуваннями. Демид-индивид щиро бере оті перечування за гадки. Такі "гадки" перетоплюються для нового виливу в вигляді суджень і речень. Але не досьвіду, ніколи не досьвіду.

Лягала до ніг

 Як упаде вже він з коня та й на білий сніг, легко з'ясується, що збила його не куля й не шабля: слава, слава покотилась та й лягла до ніг. А потім підвелася, обтрусилася й потягнула за поступною лавою.

Емоційна знебарвленість

 За часів моєї університецької науки наша мова хвалилася якимись невідомими киянам багацтвами з комори емоційно забарвленої лексики. Невідомі були скарби, але від усіх визнавані.

Тепер не теє: тільки перекручене московське слівце емоційно обарвлює сьогочасне не то письменство, ба й читацтво. Суто вкраїнська забарвленість не веселить, радше смутить, уже тяжко впізнавана й тому легко не визнавана.

Popular vote

 Хай скаже славна вкраїнська перекладницька потуга, славне її молоде отаманство, обдароване від товариства шапками-кучмами, шовковими гаптованими поясами й семихвостими нагайками: як січовим дідам перекладати оте popular vote? Пряме голосування? Голосування всенароднє? Народній вибір? Бере підставний сумнів... Бо що-розу в виборчому народі постерігаємо відгук на популярний голос. Популярний голос покликав і, підкасавши спідниці й шаравари, людність збігається на популяний поклик. Хто не хоче буть популярним? Жадає ввесь populus...

Давайте не давати!

 Рекляма канючить уваги: "Давайте разом те, давайте разом се!". Еге, давайте, та ще й усі разом! А поодинці не можна давати? А видавцем — щоб не всі кешені зразу вивертать? Нум не давати! Не даваймо! Дайте нам спокійно не давати.

Зверх сну

 У вранішньому метрі гарна молодиця, що десь на ще раніших зупинках спритно вскочила сидіти, знову зручно спить. Це тривання того сну, що був уночі, розкішно солодкого, як задніє. Просто тепер він прилюдний — у метрі. Однак про людське око наповерх справжнього сну вправна рука понамальовувала несправжні, але такі хороші великі очі, брови як шнурочок, коральові вуста. Й оця "ікона стилю" тепер спокійно приховує від людей неспокійне море бурхливих, уже передробочих марень.

Золота осінь

 То добре, що хвилозопия навчила мене: цей сьвіт Божий, але сам у собі не має що-до мене жаднісіньких намірів. Инакше я дитячим робом повірив-би, що золота осінь воює на вражому боці: ось лицар у золотій лицарії безпешно вихвачається поперед болотяного війська й, легко блискаючи ясненькою, сувенірною зброєю, кличе їх під тепле сонечко ступати по твердій, зручній і приємній для ходу, чужій, так яскраво закривавленій землі.

Цілосьвітня піч

 Я-б ізгодився бути за компоніста, але так, щоб не знати нот: не хочу наскрізно бачити великої таїни. От у письменстві мені ніщо не на заваді: ні знання літер, ні самих слів, ні аж унівеситецька осьвіта, ні переклади на сценарних і письменницьких курсах — все 'дно я просто колупаю цілосьвітню піч.

Самописки

 Багацько людей навчилося писати самописки — то вже з писань знати. До школи вписалися, а школа їх прогуляла. А ще знати, що й решта все — самоуком. А то й просто якимсь "уком", навіть не напинаючи "само".

Несподівана дуля

 Усі свої твори треба конче публікувати. Так хтось знайомий, хоч, може, й не хотячи, а таки наткнеться зненацька та теє писаннячко. Вчита, неймовірний, і, ошелешений, приголомшений, одійде. Бо буде то йому як несподівана, незаслужена дуля.

Писаннячко дрібнесеньке пописане криво

 Нарешті я дошукався причини того, що вчені промовці, намісць звертатися до людей із простим і щирим живим словом, уперто, хоч і невміло, вичитують якісь свої мудрі статті на публіку. І як-же втямливо! Ті мудреці гаразд знають, що самохіттю їхніх писань ніхто не читатиме. "Ах так! То я тобі таки вичтаю! Як стій! Отут уже на конхверенції нікуди од меї науки не втечеш!"

Як Карузо

 Треба здобути початкову осьвіту, а решту життя присьвятити своєму покликанню. На жаль, початкова осьвіта включає тепер маґістерку, тому решта життя істотно скорочується й виснажується.

Coup de grâce

 На польську "Краківську" ковбасу Вкраїна відповіда не "Дрогобицькою", а прямо нашою "Варшавською".

Учена чемність

 У нашому обслуговуванні ніхто не має власного виховання — з хати, з дому ніхто нічого не виніс, не приніс, уся чемність вивчена. Хто коли чув од батьків, у родині оте "гарного вечора!"? Кому, куди та гарність вечорова? Не чути "ходіть здорові", "на все добре" — а от краси вам, краси! І де? В АТБ!

Брехня повчальна — брехня монументальна

 Хоч може бути й моментальна. Головне, щоб було змістовно й гарно. Як буде до ладу, то стане й до прикладу. Аж тут кругом дикі, безладні харки-макогоники. Бідолашні маніпулятори: вони спитуються мистецьки заграти на басолю до людей, що звикли слухати незграйних дитячих цимбалів: бам-бам-бам... щось не так, але дарма, Матюшо, катай "Гуси"! Не повчально, не гарно? А ви-ж чого хотіли — кругом така біда...

Запрягайте воли сірі, коні воронії

 Сьогодні я зробив чудове відкриття: ми вже навчилися повертати час назад. То чого-ж так скромно, тільки що на годинку? Так-же можна десь на калиновім мості завернути й літа молодії!

Бажання бути Штравсом

 Хочу бути Штравсом: стояти, ошатному, шляхетному, в віденському травневому міському садку, весело розмахуючи дириґентською паличкою. Й уся оркестра бренить, як одна струна. Й усім весело не від того, що я головою вдарився, а від тої моєї палички. Й усі тямлять, що то моя гарна така, щаслива музика. Й що сам я гарний і щасливий.

Про вовка промовка

 От хлопець у притчі тільки тричі збрехав про вовка, а на третій раз село вже йому не пойняло віри. Ми тепер сказали-б, що дитині бракує уваги й бігали-б до пастушка з підобідком і ласкавою розмовою на кожне "вовк!". А от нашими-ж часами люде таке викрикують і не раз, і не два, а без кінця репетують. І не щоб село почуло, а, бажано, — всенький сьвіт. І не за вовка то промовка, а якесь курзу-верзу. А людство чи громадянство чуйно, насторожено вслухається в кожне "курзу" й усяке "верзу". Й ніхто не вилітає з ломакою ані на вовка, а ні на крикуна.

З роду

 От ми дізнаємося про людину, що вона походженням те чи се. Не справді те чи се, а тільки що з походження. Що вона тепер насправді таке, ми не досьвідчимо, а вона сама нам скаже, що вже ні те й ні се, а щось зовсім иньше, але досі не визначене: такий умовний тимчасовий американець. Проте й це не остаточність: сьвіт он, гляньте, який непевний настав, невідомо, де на черговому повороті глибше в річці стане рибині, а не то в мисці з ложкою людині. Дак а що вона буде, як засне перед вічністю, ніби мушка перед осінньою шибою? Щось таке родом.

Прогомоніло без відгомону

 Де-чиї глибокодумні коментарі насувають гадку про глибоке вивірчення з промикуванням у ті утробні порожнини, де тільки й може знаходити сховок і відгук отаке мислення.

Між двох боків

 Треба уникати, з одного боку, интелектуальних прикидів, а з другого — самодостатнього розумування. Як удатися до такої аскези, то може легко з'ясувтися, що між тими двома боками нема більше ніякого тіла. Це трагедія, але сьвіт не прийде її подивитися й пережити катарсис. А прикидання й широкі розмови й далі ваблять.

Обминутість

 Вік не обминає, наділяючи: обділяє неміччю, кволою втомою, тими вже знаннями, що багато смутку, навіть майстерности підсипа, ніби так присолює. А де-ж патриціянська шляхетність старого-старшого? Нема та й нема. Оце халепа. Виходить, із тебе просто природній чоловік: замолоду ласував, у старих літах бурчиш на ласунів. Але прозірність-прозорливість? Як якась і була, то заникає все геть та й геть.

Головне переукарське мистецтво

 Коли мені припадає не догодити комусь своєю майстерністю, завсіди згадую за перукарів. Вони-ж бо що-дня наражаються на небезпеку комусь не вподобатися працею. Бо тут руки й умілість, а там здобута чи не здобута краса. А хто-ж знає красу? Таж роззирніться довкола, подивіться на люд!

До того, перукар покликаний творити свої елеґанські перуки, а не мацати чужі макітри. Тому головне перукарське мистецтво — мистецтво робити діло, не вважаючи ні на що.

Обопільна увага

 Людство цікавить талан такої бентежної Вкраїни, а Вкраїну бентежить доля такого цікавого людства. В першого увага до власного приділення ще попереду, в другої — вже позаду.

З досьвідченого

 Не хочу вірити, що Лукаш (Микола) вживав "аби" намісць нашого "щоб". Небіжчик знав багацько мов, але-ж не плутав їх! Сподіваюся, що то недочули перекажчики його реплік. А ще подейкують, ніби його "Декамерон" писаний "середньовічною вкраїнською мовою" з домішкою "лемківської говірки". От що буває, коли переклад такий український, що аж чудується щабльовий интеліґент. Сам знаю — досьвідчив.

Множина

 За Миколу Лукаша гуляє така байка, що в його слово "перекладачі" було за лайку. Це багато кому припаде до душі. Бо є один видатний діяч (тут доречно встромити "чи діячка"), а ота решта... ух, множина.

Наше рокове

 "Роковий" — то в нас річний, годовий. Ще й на першому місці стояло в Кримського й Уманця. Люде найперше казали: оце наш роковий плян, оце рокова програма, оце рокові проєкти. В'являєте? Притомна московська мова либонь дуже сахалася. А нам було байдуже: так собі, нічого фатального. Мало того, що чуже слово, так іще навіть не вивітрилося невимовне "ф". Нерегулярно щось бралося за фатальне. Тому можна так мовно сподіватися, що де в нас року вершок, так комусь буде повний каюк.

Устня мова з науки

 Простого усного перекладу, здається, вже геть не стало. А що-ж тепер буде? А буде, кажу, читецький переклад. Бо хоч коли підеш синхронувати, а там — читецький маратон. Уже пандемія зучила письменний люд навчунку читати своєму комп'ютерові власні вчені доповіді. Так і пішло. А де тут, даруйте, синхронізація, де тут усність? Це, як сказав-би Панько Куліш, "устня мова з науки".

Проскури й паляниці

 Хто виймає часточку з моєї проскури, той сьвященодіє. А хто вигризає м'якушку з моєї паляниці, той розбишакує.

Ласощохлист

 Ласощохлист-лагоминець проласує спасіння. А чималенько таки в житті ласого — просить тіло солодощів: солодкого спання, лежі в лінощах, смашної присмачки, милого переситу, веселого перепою. І все це любе разом і з самими любощами, як цяцьки в дитини, віднімає в тіла мудрий час, сравляючи тілесне віднімання. Й поздержливість править уже не за добуток од ощадливости, а за ліки від утраченої снаги й до всього смашного хоти. Тонко прочуває теє й ласощохлист, знаючи, що ще тяжко напостується після ціловічної нездержливости.

Нерозумний сидить

 "Нерозумний сидить, склавши руки свої, та жере своє тіло". Ми вже здається бачили "ввесь труд і ввесь успіх учинку" так званої щабльової людини. Тепер їй лишиється тільки колупати себе, як піч, нез надії віддатися, чи пак вдатися в чин. Хтось оббирає-облуплює душу, як цибулину, копирсає телефон, а де-хто навіть і тіло шпортає. Сидять, змушено нерозумні, над тілом і думку гадають: жерти чи ні?

ШИ зловтішається

 Чергова перемога мого улюбленого "товариша ШИ" (штучного интелекту): живі доповідачі (як-що вони тільки не deep fake'и) виголошують густі, грузькі, не призначені для читання аналітичні статті зо швидкістю, що в Маховому числі перевищує 5,0, а перекладарі тими самими темпами читають машинний переклад, що пропонується їм до ознайомлення й підучування як ніби людський. А що-ж слухачі? О, цей розкішний слодкий транс начеслухання! Бідні машини — нічого доброго вони від нас таких не навчаться! І якою нелюдською ціною забезпечується праця надмірно оплаченим доповідачам і недостатньо оплаченому перекладництву!

Час розкидати каміння

 Гадаю, що перед нашим словникарством, а надто електронним, постала величезна проблема... лексикографії. Колись наші славетні укладачі, як-от Уманець, Грінченко, Кримський, припадали вченим ухом до живих народніх уст, щоб, як той мовляв, згромадити каміння для славної будівлі,  де зручно оселиться й багато заживе на власній господі всенародня, державна, літературна мова. Теперішні словникарі теж громадять, але чималеньке число "всталеного" каміння, що вільно полежує коло споруди так, ніби з неї повипадало, — то московлене, полонізоване й уже англізоване хламіття й хобоття. Можна сказати, що живі народні вуста заклякли від того міжнароднього холоду, зледеніли й задубіли.

Тим часом сьогочасних читачів словники мають жменьку, т'але й громадяни цієї останньої в гнітючій більшості своїй довідуються не до колишніх багацтв, а хочуть дізнатися про те, як тепер по нашому єдино правильно. А правильно так, як записано в найновішому словникові. А найновіший словник напхом напханий ізнов хламіттям і хоботтям. Електронних таблиць, відмінно від тябел Мусієвих, не сила розтрощити.

А таки я силкуюся нишком викидати каміння. Бо час.

Галушка та лемішка, а хлібу перемішка

 Така проста річ, що московська мова — одно, а польська — друге, а рідна — зовсім третє, не спадає на думку вкраїнському мовлянинові. Поли ріже, спину латає. Лекше зварити й висьорбати лемішку зразу з трьох, ніж розбирати в якомусь мнясі тонкі істотні кісточки.

Сірий сьвіт

 На цей сьвіт можна дивитися з двох боків: з темного й сьвітлого. Можна ще спробувати поглянути з третього, четвертого, дальшого й подальшого боченьків. Бо життя — то все й одразу. Отоді почне сіріти надворі після хоч і місяшної та зоряної, а таки ночі.

Аж крехнула

 Де-хто висловить думоньку, а тебе так і кортить бовкнути: "Вітаю подумавши!" Бо сьвято-ж яке: як чарку черкнула людина й аж крехнула.

Значення

 Мова має значення, про це багато хто аж кричить. Мова справді значить, вимічує людину. Треба ще додати, для тих, хто спілкується навколо рідної, але призабутої мови, що вона має значіння.

На лоні интелекту

 У нас доживотні комунікатори читають із папірчини. Це перевертає мої в'явлення про комунікацію з голови на гепу. Насталені комунікатори вже десь попереду: спочивають на лоні штучного интелекту.

Треба каятися

 А ще знаєте, що ми всі робили в дитинстві? Уроки!!! Відьомство! Чорна, даруйте на вченім слові, маґія. Не дивно, що тепер ті уроки всі тільки й знають, що виносити. То ми нанесли лихого чародійства. Треба каятися.

Вітряні гори

 Це під Київом у нас. А хто не що давно перебрався, то вже й у Київі. Колись малим мене возили на Чоколівку до тітки на гостину. А назад таксівкою, бо ніяк більше було. Й ото стовбичимо на холоді, застоюючи чергу, а таксівкарі намісць Куренівки викликають: "Вітряні Гори!" Лишенько! Тут і так вітряно, а їм іще й на вітряні гори!

Як подумати фольклористично, та й поетично просто — яка поезія в народній назві. Але мені тоді не про те йшлося: згадував перебуту вітряну віспу. Холодні гори, де ще й на вітрянку слабувати випадає, — лиш подумати! Брр!

Отаке непоетичне склалося мені далеке вже совіцьке дитинство.

Сервісний наносмоґ

 У малесенькій каваренці з назвою "Ulitka" час надовго зупиняється на обслуговування. Воно й не диво: та куклянка спершу назвалася московською "улиткой", а далі ще й латиною записалася — то де-ж їй і буть, як не в утилітарному тумані?

Бородайко

 Нині здибав мальованого панича на прізвіще Бородайко. В цілковитій згоді з прізвищем, колишнім прізвиськом, пещеним клинцем викрашалася йому на сонці не борода, а таки бородайка. От у кого nomen est omen.

За неїдіння

 Неспання тільки марно мучить, бо воно самовільне. От якби волею можна було-б ізробити таке саме неїдіння, як буває неспання, то вдалося-б гарненько змарніти, а тоді вже силувати себе до корисного їдла в суворих межах.

Як кактеї

 Є люде — й чи не всяк буває так? — як тії вже кактеї: голублення, пригортання, обіймання тільки потрощить їм остюки. Навіть найпухнастіші, найдекоративніші, найхатніші шпильки сахаються тої трощі. А чого-ж їм тоді? Та трохи водички коли не коли, вологи вряди-годи на ту їжачину. Й цілу прірву нещадно щедрого сонця.

Воля чинити

 Постерігаю, як осіння мушва пробуває коло шиби: якісь мухи непорушно на ній сидять, де-які повзуть по шибі, а ще є такі, що завзято добувають приступом таку ясну картину сьвітобудови. Окремі мухи час од часу відлітають у хатню глибину на розвідки.

Дуже схоже на людей. І, як глянути, нічого зневажливого нема в порівнянні: та сама прозірна, але непропускальна шиба неспізнанного сьвіту й та сама незвідана глибина сьвіту приступного. Ще й воля чинити з тим усе, що заманеться.

Під моду лондонських дендиїв

 Дендиїзм — незгірше покриття загалом малокультурному й малосьвіченому життю міського, ще й ніби вкраїнського интеліґента. Життю ніби дістаному не з спідньої, але якоїсь нижче середньої шухляди. Чия то провина?А нічия: жереб кинуто й жеребом влучено просто в чоло — жереб накарбувався.

Паніти не випадає, але чого-б і не попаничатися? Гадаю, що ті, хто був у статусі панича на час лихої години, так у колись підлеглого народу до останку паничами й звалися — хоч і в руїні, хоч і в поталі, а нема паничанню заглади. І от маєш: блукають нашими городами, а часом і городами підтоптані паничі. Дендиїзм...

За бароном Корвом

 Життя по краб'ячому лізе повз час бокаса, отак минаючи його, хоч-би куди він тік і напинався втекти. Пусто-дурно намагається краб давати собі накерування робочою, дужчою клішнею. Куди кінь із копитом, туди крабові зась. Оглядає він сьвіт, як той пропливає, й іще мусить дякувати, що не рак.

Не будь, бичку, на обривочку

 Якісь думочки-думки, як ґвинтуваті обривки дротів, — лежать знеструмлені. Лиш коли-не-коли гискрами сипоне обсмалена гадяча голова. А могла-б бути мережа й бігало-ходило-б у цілій системі єдиної каси...

17-річний досьвід

 17-річний досьвід — іще молоденький, а вже довгенький такий, довготелесенький. І не думає, молодець, як він стане колись (як у де-кого) 37-річний. 37-річний досьвід? Та не мотайтеся, діду, тут під ногами! Ваше було та загуло! Але 17-річний наш іще міцненький, як той грибок: так і лізе в борщ. Головне, не пропустити мити, коли вже досьвід струхне. Тоді сісти маком і лупати очима, ніби молодий.

Момент істини

 Війна то, безперечно, момент істини. Але момент оце зараз, а істина настане тільки по війні.

Цьому й тому

 Як іскладається нам історія? Трапляється зникома менть утямлення, підноситься вгору вказівець і щось рече: "цьому передувало..." Дає цьому тому, що передувало, а далі знову зачинається власне передування, а що тому передувало, вп'ять позабували. Тому передувало й передуває.

І борвій

 Правда з роками, з віком стає все жорстокіша. Де ті м'які докори, що ми чули в дитинстві? Тоді ніби вітерець шелестів у кронах високих, повнолистих дерев. А тепер суховій, шмалій і борвій. 

Люде думні

 Є люди мислящі, а є мислездатні, навіть розумні. Але мислящий елемент ніхто тобі як стій не визнає за мисленний. Бо мислячити кожне потрапить, а чи-ж воно миследумне? За розумність і мови нема. Тому автори так і пишуть: "Сподіваюся, мої любі чительники — люде мислячі." Це аванс і бонус компліменту, висловлюючись актуальною мовою. Т'але є такі мислячі, що в їх вуха ослячі.

Тонюній сьміх

 Гумор буває занадто тонкий — як павутиночка: люде напинають на плечі, а воно не то що розлазиться, ба навіть і не видно. А може то й не гумор був, не сьміховина зовсім? Це либонь так розлазиться по сьвітові наткана невидимими, невидними павуками сьвітова скорбота.

Хвалькувата дурість

 Хвалькувата дурість вабить і зачаровує нас усіх. Бо в кожному живе запертий чи просто зачинений дур — а він хоче вийти, розгулятися, похвалитися: он я який справний! Не можна без захвату дивитися на тих, хто, як конем, гуляє по неметеному подвір'ї власним дуром. Знизу, з-під копит здаються вони пішому й вищі й мудріщі.

Садистишні віршомази

 Мені завсіди мерзили оті бридкі почвари московського міщанського фольклору — "садистські віршики". Навіть і тоді, коли малятами були на гребені своєї слави, коли здавалося, що беспешна справжність обертає їх на сутий метамодерн, — гидко було й у рот покласти. 

Аж тепер ми досьвідчили, що то не "мета" й навіть не "модернізм", а самоцінна мета й правдива морда цілого племени садистичних поетів. Ті поети не можуть не мучити й не мордувати, не вміють не нищити, ніби творячи. Гаразд напаскудивши вдома, вони тепер випхали свій чавунний садизм на наші терени й замазують брудно-кривавою мазкою власні пики й усе, до чого годні дотягнутися нечисті лапи.

Міґранцька доля

 Як може цікавити міґрантова доля, як-що міґранта не цікавить доля сама? Якби цікавила, то сидів-би, де знайшовся, й дожидав: що воно буде?

Старого кортить

 Майстерність тепереньки вже геть нікому не потрібна. А й була-б потрібна, то не впізнали-б, їй-право. Покажи пальцем — обернуться: оце вона буде? І вже своїм пальцем завзято свердлять скроню.

Майстерність притягає-залигує тільки самого майстра: нащось іще його, старого, кортить.

Вольовий спосіб

 Як то в нас так вольовий спосіб став наказовий? Через "повелительное наклоненіе" так нагнули, що волею вже не випростаєшся? Немає волі там, де наказ.

Що вони там роблять?

 Їхав учора сошею до княжого города Чернігова. Дорогою вздрів вивіску: "КАФЕ.УЮТ." Якось так лаконічно, ніби на скрижалі писано. Й обережно виставили, щоб, боронь Боже, не розбити таку цяцю. А я собі думаю: що вони там роблять, чернігівці, — "каѳеꙋ́ютъ" по княжому?

Таємний призвіл

 Мій друг, панотець Дмитро якось сказав: "Бог тепера дозволяє людині хоч на що хоч." Але ті, хто користає з того дозволу, не дуже на віру квапляться.

Робітнича поезія

 Уславлений, до неба увінчаний лаврами поет-стельмах на кожній стіні мого квиління, на кожному мурі пого плачу, на кожному парапеті мого смутку вціляє надряпати якусь ніби гумористично-сатиричну каверзу. Й кожною легенькою дрібничкою примудрюється завдати тяжкої прикрости нашій із ним рідній мові.

За ревним

 Заздрісний і ревнивий — то таки різні типи. Я тягну за ревнивим, а ще більше — за ревним.

Щоб ліпше стало

 Якість — тяма аж надто суб'єктивна. Але я за те, щоб за якість доплачували, отою суб'єктивністю надихаючись: мені здається, що це добре, й я готовий навіть платити, щоб мені ліпше стало.

And much

 "Niether rhyme or reason can express how much." Це сказав Шекспір. Гадаю, він мав на оці переклад. May both rhyme and reason be with us today. And much.

Уробляння й уроблення

 Невідомо, що робили колишні творці, чиїх овочів не можна впевнено назвати "напрацюваннями"? Творили, чи що?

Дуже довго

 Дуже довго марніти. Але можна звикнути: до того, що тепер марнієш і що це дуже довго.

Надолужисто

 Жити доводиться — так надолужисто. Бо нічогісінько не встигається й добирається вже по шкоді. Й кожен день як відпустка: вимагає негайної доліжности, доїжности, допитности, ще й допитливости за негідно згайнований цілий рік.

Не шелесне

 Буває так, що попередкладаєш усе вдень геть чисто, а ввечері завітаєш до присмеркової головної комори, а там чистенько так, охайно, справно — геть аж і миша не пробіжить. От що таке додільний переклад!

На наступний день

 Неділя. А я оце саме на цілий наступний тиждень ніби найнявся щось порати. Але коли, де? Делікатно прошу, щоб якось натякнули, без подробиць, що геть у всіх поробилися тепер уже цілком таємні. Дістаю на відповідь отаку звістку: "О 17-18 год на наступний день". Чудова відповідь — неділешня така!

Хліб наш щоденний сьогодні буде нинішній, а взавтра — завтрашній.

Готові гроші

 Не треба появляти таємного. Треба згромаджувати таємне, додаючи до його скарбниці ввесь готовий дур — що панський, що хлопський. Це додасть дурові великозначности — йому бракує її, а нам бракує готових грошей на застав.

What's the news?

 Це безглузде питання, як бачимо, цікавило ще Шекспірових сучасників. Про що йдеться? Хвилозопська частина — що змінилися, чи є зміни. Бо життя живе, тільки коли зміна. 

Any change? Так питали мене колись у Лондоні молоді прошаки. Ставши на власну в житті дорогу, вони впевнено обирали незмінний побут. Але навіть незмінний побут вимагав хоч дрібних (change), а все грошей. Я тоді щиро відказував кожному такому: "No change, mate. Still the same." Sо what's the news?

Вкраїна мовчала

 Коли говориться щось путнє, Вкраїна мовчить. І не з пошани до мовця — просто вона тим часом дуже гомонить й слухати не має й часинки. А мовчить тільки на відповідь — отак і відказує на всяке мудре забалакування й заговорювання.

Все з собою

 Мандрівництво потребує напруженого спостереження й вбирання-всмоктування. Тому я й далі дивуюся з чужого старечого мандрування. Оці втомлені очі — чого ще не бачили? Оця виснажена увага — чого ще не вхопила з того, що можна втямити? Змарнілий од напруги, зістарений неприроднім зусиллям вид. Треба возити себе в вимушені подоріжжя як чемодан із валізою: в чемодані — те, що ще можеш, у валізі — те, чого ще бажаєш. І все — з собою.

Интелектне життя

 Я певен, що товариш ШИ (штучний интелект) передовсім замінить розумних: хай гуляють собі з Богом і своїми розумностями! А дурні й далі матимуть привілей праці: бо то для ШИ було й залишиться дежерелом интелектного життя.

Читецький маратон

 Іще один перспективний спорт український: читецький маратон. До цього спорту можна сьмілко запрошати й міжнародніх атлетів, бо ще від ковідкової доби всі позвикали сидіти по каструлях і крумкати, лупаючи очима на екран, де зручно заховалася мудро писана, густа доповідь. Усім раджу тренуватися на Шевченковому "Кобзарі": щоб не губити виголосу, виразности, міри й ладу.

Малий кобзар

 З мене малесенький письменник і я того дуже сьвідомий. Але де-яку мою крапельку можна розчинити так, що затопить і гребельку. Про мене так це ліпше, ніж безпотрібна "велика хворма": окияни й моря порожньої, мертвої води.

Зупинкова педаля

 Всі перекладачі, сидячи в буді, полюбляють, замісць жваво гавкати, — бекати, мекати й навіть мукати. А ще навіть кудкудакати, як та несушка коло знесеного яйця. Тому порада: там на пульті є педаля. Щоб погане вутятко не чуло галасу пташні.

Едіп-сирота

 Цивілізоване людство весело здолало в собі патріярхальність, але виявляється, що без батька трохи страшно самому в хаті, а надто коли в двері добуваються чужі несьвідомі дядьки.

Пониження

 Неминуча в нас, невідворотна всенародня интеліґентність мугиря таки вшляхетнює, але великородного понижує.

Polub nas

 То польський аналог нашого делікатного прохання "ставте нам лайки". Мені подобається й може полюбитися така відвертість сусідньої мови. Ну, гаразд, ти нас насправді не любиш і не здатен любити взагалі, але хоч на Facebook'у — polub nas na Facebooku! Й тобі полегкість і нам утіха. А то вкраїнці все силкуються якось по дрюкованому, по вченому...

Песимисті люде

 Песимисті люде вміють довго жити, бо їхнє життя розтягається безліччю приемних несподіванок, що ні в чому не переконують, але якось потішають песимистого, ніби цукерик охмуру дитину.

Життьова мудрість

 Мудрість життьова — то мудрість заникання й зникання. Спостережені на поверсі води бульки — звідки йдуть, невідомо, т'але-ж звісно, що колись перестануть. І та мудрість приходить, заступаючи ввесь попередній життьовий безум — бурхливу "вічність", що була просто сліпа до власних своїх меж.

Ваша пара

 Кожне, здається має в своїй ґардеробі дорогу й гарну пару сутугуватого обуття, що вже роками ніби й не муляє, але все ніяк не розтопчеться. Не приноситься й не пом'якшиться — оце й є ваша пара. Хіба-ж не так із усім дорогим і гарним? Марні наші намагання, що обтертися об його, що до його притертися.

Малого сліду не покину

 Залишиться тільки слід по рекомендаційних листах і схвальних відгуках, що нещиро й непевно кривосьвідчитимуть перед вічністю про теє, чого й не було ніколи.

Manuscrit trouvé à Saragosse

 Перекладав два дні на психотерапевтичній конхверенції. Сьвіточі сьогочасного фройдизму й юнґіянства хвацько вихоплювали десь із пазухи чи з-за крайки, чи з шапки-бирки ночами писані доповіді й, спотикаючись на кожнім реченні, шарудячи аркушами зшитків з умисно збільшеним корпусом, долаючи незмогу в деклямації, пробували вичитувати авдиторії свої нотації.

Докторове, але-ж не тільки перекладач, але й читець — то така своєрідна прохвесія. Ну, як от психоаналітик. Я, приміром, читаючи чи перекладаючи, сам хоч кого заспокою — от хай-би й саму Сесилю.

Уявляю собі, як сивочолі знавці фалічного й кастраційного підсідають до канапки й ну вичитувати клієнтові-пацієнтові своє з останньої збірки статтів до науково-прахтичної конхверенції. Ах, який негайний і переконливий ехвект!

Люде плещуть

 Слуга обертається на лакизу, коли починає обмовляти й вихваляти хазяїна. Перше вихваляти, а далі й обмовляти — похвалив-же був! Служити змушує плаский гаман, а лакеювати — набрякле серце.

Веред

 Іще один важливий український спорт — вередування. Я сам через те дуже люблю вередувати й усіх припрошую до вереду, забаганки й перебору. Все в цьому сьвіті не так — хіба-ж ні? Хтось заперечить, що ні, й сам мимохіть, по нашому таки, славно завередує.

Сьогочасні вечорниці

 Приглядаюся до дуже й дуже домашніх, як ті м'які капці, дівчат. Де-далі, то все більше серед них сколотих, як подушечка для голок. Без того либонь уже й заміж ніхто не візьме. Скривиться не то сам "князь", але й свати: а де наколки — чого-ж не надбала сама чи родина не помогла? 

Люблю собі в'являти, як гарні вкраїнські дівчата старим нашим звичаєм у вдовиній хаті збираються на вечорниці, й там одна одній наколюють оті немудрі та щирі візерунки — й кожної старанну голочку знати на подружчиній шкурі.

Завсіди мислю про писання

"Zawsze myślę o pisaniu, nawet kiedy nie piszę."  Ніби стандартна фраза до вивчення польської мови. Т'але-ж яка правда тому! От я завсіди вірив, що просто собі графоман. Але чи графоман коли myśli o pisaniu? А правдивий письменник тільки те й робить. То й є визначення письменника: хто письменник, усі думки віддає писанню. Це можна додати до Франкової думки про спостережаення й мову, що її до тих спостережень прибирають.