Щаслива старість передбачає теперечки густе мандрівництво. Тут ніби все зрозуміло: життя — то подоріжжя, й поки остаточно не приїхали (бо вже видно й "хати"), треба як слід надивитися сьвіту, натішитися крайовидною красою.
А мені настала пора визнати, що я зовсім не вмію й не люблю мандрувати. Поява подоріжжя в'яжеться в мене найперше з тими речами, що забуду в дорогу, а друге, тими, що забуду в дорогу. Приїду додому здорожений, безгрошевий, із згадкою про теє, що забував, і навіть старіший, ніж був на своєму хазяйстві.
Немає коментарів:
Дописати коментар