У жмені

Ота суперечка ХІХ ст. між чоловіками з ординськими прізвищами, "всякими там" Аксаковими й Чаадаєвими, що в школі на лекціях московської (тепер "зарубіжної") літератури здавалася нам такою немудрою та нудною, ота змажка між "опертковими" слов'янолюбами та "оперетовими" "евроманами" (у простій мові "західниками") була насправді в московців за головне: хто ми, звідки й куди наша тяглість? І лихо в тім, що те питання врешті надумали геть не розв'язувати, а, певніше сказати, постановили он що: "так скити ми, так азіяти ми". А подивитись на себе, то й бачиш: ну які там скити, ну де ті азіяти? Нічого доброго не надбали від азіятів, ні від скитів тих навіть одумерщини не взяли. "Ні..., ні...", "або/чи", "що..., що...", — одно слово, яке кому діло? а хто це там такий пита?

Не знати як прядеться нитка й тчеться тканина народнього життя. В усіх народів, хай яких притертих, хоч основу бачим, а тут нема. От і доведиться стискати, що вхопиш, у паралітичній жмені...