На суржик, здається, першим став засівати наш Остап Вишня: мовляв, вибачайте за свійську мову, т'але-ж бачите самі, що вона трохи кумедна. А кумедне — ненебезпешне: чуєте-ж оте веселе, цікаве "не-не"? Ми добрячі та плохі, не треба нас за тую річ ненавидіти, а ненавидячи, гляди, катувати та мордувати.
Потім Тарапуньці довелося з'ясовувати, що та гутірка не трохи сьмішна, а кругом посьмішна, геть чудасійна. Розумієте, то мова сільського хлопця, щирого, працьовитого простачиська. Він утішний, добрячий. Кепкуйте, беріте на поглум — зо сьміху люде бувають: він вивчиться на кваліхвікованого робітника, а вже його діти... ще ліпше за вас заджерґотять московською, як сам Штепсель — тільки того й бійтеся.
Вже тоді по містах із сільських жваво згнущалися: навіть прості, питомі вкраїнські слова на місці законних чужинських гучали дико, розляпувато: якісь бульбашки, хтось регочеться, щось репається, якісь квитки чи квітки купляють на трамвай. Навіть коли не було з кого кпити, дітлахи-городяни жартували поміж себе, отакими глевтяками перекидаючись. А вдома в кухні сиділа й мовчала таємна бабця, стискаючи в пазусі, де колись билася душа, істнісінько таку говірку. Мову, шанувавши слухи ваші.
Потім уже попросилися: наша мова — то тільки суржик, ніяка вкраїнська, немає ніякої вкраїнської. То ми тільки так — придурюємося та прикидаємося. Цю каденцію добре підсумували своєю творчістю "Брати Гадюкіни". Я знаю людей, що сприймають українську мову тільки в тій "братерній" пародії-імітації. Ще й міська леґенда придалася: лиш у Львові ще викопують якісь рештки, а це ваше тут таке, що нудно й глянуть.
Відроджена вкраїнська интеліґенція, надхнена несенітним театром Леся Подерв'янського, добре втямила що вкраїнська мова — кострубата державна, аж ніяк не весела, не цікава, не мила. Вона хіба прикидається калиновою, солов'їною, а як пробуєш говорити, то аж рипить. Єдина народність, залишена народові, — то його суржикуватість: отам уже й кумедія, й щирість, здорова безпосередність і простота. На це тепер пристають, бачся, всі Брути та Коклеси. Славні, незабуті!
Це вже буде анти-Вишня. Виходить, ми, підсьміюючи в дусі народньої интермедії, стромленої до шкільної драми, ставали на шлях компромісу, а витупали стежечку таки до трагедії. Аж геть несьмішно!
Немає коментарів:
Дописати коментар