Аріяднин коточок

 Колись давно написав був довжелезного вірша — так, марне мереживо суголосів чи пак асонансів. І все на те, щоб зненацька приписати кінець: "Дай нитку мені, Аріядно! Мої зібрлись в одно..." Ані слова про міт, і ось тобі маєш. Можна сказати, що кожна нікчемна поеза варта свого кінця.
А таки воно так! Тонкий сьвіт — він темний, печерній. І такий для всіх: котресь лигає, глитає цілий вік, паскудить, бреше, лається до чорного рота — а таки й воно блудить у Лябіринті.
Але-ж ти не такий! О, ти не такий! Хоч куди-б ішов, хоч-би як, а безупинно перешіптуєшся з сторожкою луною, виводиш безперервну лінію на стіні, в'єш  нитку, — бо то твій слід і не зникає ніщо. Шепоти плачуть і сьміються, сваряться й сварять, плещуть і сичать, але не змовкають ніколи. Подряпина на стіні закручується негарною плутаниною, скаче, падає на підлогу, заперечно перекреслює стелю, але ніде не уривається. Нитка заборсується, клубетується, в'яжеться вузлом, плутається сказами, але не губиться й не дереться.
І все біжить у центро Лябіринту, все лягає Лябіринтові на дно, туди, де вже простягся Чоловікобик. Тезей прийшов, а Минотавр уже сам. Чи він кого кривдив, чи справді жер? Хтозна — на сторожі смерть.
Чи може повернутися герой? Чи повернеться героєм? Діячем без дії, спитувачем без спитку? А як повертатися, куди? Кричить луна, креслить креслення й увесь Лябіринт — як кістяк зотлілого клубка.
Дай нитку мені, Аріядно! Мої зібрались в одно...