Україномовчання

 Не натішуся я з нашої славної київської молоди! Довершено знають мову, до нестями кохаються в ній — і як-же себе стримують, щоб нишком не заговорити! Мають бо показати, що московську мову в нашім краї ніде не пригнічено, що вільно шириться вона  — що собі хоче, те й робить.

І тримають фасон: раптом приїде якийсь молдованин чи казах і засумнівається, а чи зрозуміють його прибиті своїм мовним клопотом українці. А ми раз  — і по московській до його, він і оговтатися не встиг.
Або людина канонічно православна, єдино вірить у потугу мови московської,  — де терпимість? Так осьдечки вона, навіть у молодих і гарячих: тільки толерантною, по своєму  — ані слівця.
Я сам випробовую той дивовижний терпець мало не що-дня  — не подаються спокусі. Говори до них по нашому хоч до смеркання, у відповідь  — ґречна, довершена московська. Нема в них ненависти, нема в них забобону.

Відходячи у вічність, можна з легкою душею лишити їм у спадок країну й гарну колекцію старомосковських словників  — усенький набуток сивого націоналіста.
Щире золото наша молодь. І її україномовчання  — золото!