Коли несподівано помирають люде — а тепер, відірвані від вічности, люде помирають тільки нагло й раптово — родичі, сусіде й друзі починають тяжко пригадувати, що робити з смертю. Щось на голову, щось до рук, щось у домовину. Щось непотрібне живим: хрестика, сьвічку, главотяжа, вишитого рушника.
От я й боюся, щоб діти й онуки не поклали нам так у труну недоплеканої нами рідної мови. Бо покладуть, причинять і з полегкістю зідхнуть. Бо так треба. Було.
От я й боюся, щоб діти й онуки не поклали нам так у труну недоплеканої нами рідної мови. Бо покладуть, причинять і з полегкістю зідхнуть. Бо так треба. Було.
Немає коментарів:
Дописати коментар