У Варлама Шаламова, поповича, сина просьвітителя алеутів, в "Колимських оповідках" натрапляємо на таке відкриття: "...я зрозумів найголовніше, що людина стала людиною не тому, що вона Боже створіння, й не тому, що має чудовного великого пальця на кожній руці. А тому, що була вона фізично міцніша, витриваліша за всіх тварин, а пізніше тому, що змусила свою духовну основу добре служити основі фізичній."
Виходить, що первозасада змушена служити вивідній основі, творче — витвореному, ідеальна природа — ушкодженій натурі. Покликанням людським з християнського погляду є обоження, а натомісць маємо розбожнення через кінцеве очоловічення, тільки не Боже, а знову власне людське, ще глибше. Ушкоджена людська натура через остаточне ураження стверджується й перемагає. Перемагає, щоб однак умерти. Але врочисто, доконечно, звитяжно.
Що й казати, невтішний висновок для того, хто ще сподівається жити в волі Господній. Але, на жаль, ми маємо аж надто промовисті докази тої правди в нещодавній нашій минувшині. Не скориться людина людині, а скориться надтварині в собі. Почне шматувати, їсти, засвоювати усе, що шматується, їсться й засвоюється, тільки щоб живити минуще животіння.
Це тепер уже спостереження змушує нас замислюватися, чи не приневолює людина й традиційне духовне прямування насправді служити всепереможній тварі. Ми й так, приміром, сьвідомі того, що церковних мало, а духовних іще менш. А серед тих духовних Божий хто?
Одно безперечно: Господь своїх знає. Але чи знає Він мене?
Виходить, що первозасада змушена служити вивідній основі, творче — витвореному, ідеальна природа — ушкодженій натурі. Покликанням людським з християнського погляду є обоження, а натомісць маємо розбожнення через кінцеве очоловічення, тільки не Боже, а знову власне людське, ще глибше. Ушкоджена людська натура через остаточне ураження стверджується й перемагає. Перемагає, щоб однак умерти. Але врочисто, доконечно, звитяжно.
Що й казати, невтішний висновок для того, хто ще сподівається жити в волі Господній. Але, на жаль, ми маємо аж надто промовисті докази тої правди в нещодавній нашій минувшині. Не скориться людина людині, а скориться надтварині в собі. Почне шматувати, їсти, засвоювати усе, що шматується, їсться й засвоюється, тільки щоб живити минуще животіння.
Це тепер уже спостереження змушує нас замислюватися, чи не приневолює людина й традиційне духовне прямування насправді служити всепереможній тварі. Ми й так, приміром, сьвідомі того, що церковних мало, а духовних іще менш. А серед тих духовних Божий хто?
Одно безперечно: Господь своїх знає. Але чи знає Він мене?
Немає коментарів:
Дописати коментар