Відома заїжджена анекдота

 Десь наприкінці 80-х рр. з'явилася анекдота, дуже вона мені в пам'ятку. В дусі тих часів:
"Двоє кумів з покутського села нарешті змогли виборсатися з цупкого СРСР'у відвідати родичів у Канаді. Там знічев'я забрели на цвинтар українскої громади. Кум читає написа на надгробку:
— "Євстахій Хлоп. Народився в селі Черемоші Лючанські, що на Покутті, 1920-го року. Помер у Канаді 1980-го року. Жив 30 років." Як це так виходить, куме, що він 20-го року, як ми, щойно помер, а лише 30 років жив?
— Е, та він з бідної родини, ні морґа землі, прийшли Совіти — прихопив колгоспу, прийшли німці -— поробив у бауера. Далі табори преміщених осіб. Від 1950-го року він у Канаді. Ото тільки й життя, що ті 30 років.

— Знаєте, куме, як я помру, то напишіть: "Народився мертвим"."
Ясно, що то филозофська причта, що то про нас усіх. Ми, українці, народилися жить кожен зо своїм "memento mori". У цьому розумінні — мертвими. За плечима в нас багато всякої нашої смерти. Молодь сподівається своїх ще 30 років або що десь у канадах пожить. Хтось там і народився, поживе цілий вік і потім зовсім помре, бо смерти за плечима не носив.
Багато що з того, чим ми живемо, пов'язане з смертю. З тим що в Бога мертвих нема, але суть такі живі. Наші діди-прадіди, а ще більше баби й прабаби чули, малі, від народу великого: "Ви, хохли, все плачете за чимось." А так, бо було за чим. І, як хто не безпам'ятний, досі єсть.
Пандорина скринька давно стоїть пусткою: усі жахи пішли на вкраїнську історію. А останню надію ми якось ухистилися виколупати свяченим ножем Мельхиседековим.