У тісній кошарі

 Глупа ніч у темній, хоч око виткни, пустці. Навполапки кладу поклони. Нікого не бачу, не чую ні вухом, ані на дотик. Прийшов в ім'я Його. Дожидаю другого, щоб дожидати разом Його.

Надів кожуха навиворіт, — будеш битий

 Мультимедійний простір — півпрозора панчоха, що наттягається на руку аж до самого тулуба. А далі нараз вивертається виворотом — і ніби й не було нічого. От тільки немає руки, тому панчоха набивається информаційним піском і боляче б'ється.

Висадна команда

 Що таке русизм? Русизм — це руське слово, що заховується в нашій мові, — їх таких багацько. А от москалізм — то ворожий салдат: збогорадився постою в нашій господі, а тепер потай нівечить і нищить. Вже лучче по московській балакать, ніж із тим каліцтвом і торбою порожньою по-під тинню скрадатися.

Таємниці історії

 Совіцькому генералові, що від рівенської рани помер у Київі, поставили чесня просто в булому Царському саду й написа написали "Генералові — від українського народу". Не від "народу України", а таки від вкраїнського народу. Це важливо, бо тепер з'ясувалося, що генерал потрапив у засідку вояків УПА. Його туди навмисно завабили. То-б-то від українського народу генерал отримав кулю. Чи відомо про те було авторам радянського напису? Загадонька...

Як йому ймення?

 Ще не скінчено в нас із прізвищами, й не буде скінчено, навіть коли ми врешті навчимося відміняти чоловіків на -енко, а не лишати їх напризволяще в жіночій незмінливості, бо хто-ж не зна, що беззмінність — то невідклична сопутниця жіночности?
Ні, того ще замало: пригадаймо, що Кулішенко — то син Кулішів, Кулішева — його жінка, а Кулішівна — то донечка. Невже-ж це так важко? А то знов полізуть "енки" з обрубаною згадкою про діда-прадіда пірчити Вкраїну. А недобрії сусіде, вбачивши їхні невірні мислі, на нас мерщій покажуть — геноцид. Чи можливий геноцид популяції, що не має генів?
Та й сусідів треба засвоїти, в кого прізвища — присвійні прикметники: Ахроміїв, Ватутин, Конів. Так віддавали ті прізвища за Визвольних змагань, то за що-ж змагалися, від чого-ж визволялися? А то "Вкраїнський тиждень" та декотрі иньші наші джерела не знають, як тих москвачів і назвати. Навіть одтутешній Пархоменко в них мало не Пархомєнкай прозивається. Та ну-ж бо!

Антонієві печери

 З Антонія був анахорет, але саме тому він змушений був жити суспільним життям. Він збудував протилежне тому, що думав спорудити. Рив печери, а постали хороми. Лавру заступила кінобія, чернечий житлогурток. Бо тільки в тому гуртожиті можна здихати біду суспільного.
Історичного Антонія довелося вимазувати з літописання й побуту брацького манастиря. Але сьвятість лиш ясніє від непам'яти й стертя особистої горорізьби.
З Чернігова Антоній вже напевно не пішов. Під лихоліття Другої сьвітової, в поставлених в оздобному XVIII столітті попідземних церквах, на місці печерному, боговірні ховалися від бомбування. З погляду підкопника — то безглуздя. З погляду вірного — то віра.
І жадної церкви не зруйнували совіти в Чернігові. Тільки віру знищили. "Богородиця Іллінська", колишня осільниця Антонієвих печер, а теперішнього музею, скинула великоцінні срібні шати й подалася кудись у красу вірности. Не проглинув її вогонь, не приховав її музейний фонд — пішла собі, лишивши списки на споминок. Невіри пояснюють, що під склепіннями — информаційне очищення. Химерне, але обворожливе пояснення чи то находів Сьвятого Духу, чи то проміжної богооблишености.
Здається, нашим кінобіям треба трохи посунутись і попустити місця лаврі.

Довгий плав

 Неф, або-ж корабель — то образ Ноєвого ковчега. Тому й досі ми бачимо в нефі те, що бачив там сам Ной — зневіреність сім'ян і гармидер мандрованого лісу. Вівтар дивиться на те все недріманним, всевидючим оком.