На рубежі

 У "Сторожовій заставі" немає навіть спроби хоч якось стилізувати мову. Ясно, що роман писав не Скляренко. Рутківський загалом покладається на універсальність своєї вкраїнської. То гідність носія, що не полізе до словників через усяку дурницю. Але він і не Толкін: проста думка про те, що мова мітичних лісовиків і степовиків має бути якась инакша, лекша, якось не спадає. Чому, приміром, треба конче "проходити випробування", коли можна "відбути випробу" чи відшукати тузінь простіших, легкомовніших і водночас справжніших способів казково висловитися?
Автори-ж фільму й узагалі стверджують, що цілком перекорчена з московщини мова наших міських підлітків полонила-б руських волхвів, бо зачувши її, всі казкові герої починають підлепливо кривлятися. То й не дивно: вони живуть у казці, але не читають казок, що рясніють перлинками питомої народньої мови.
Це короткий, всипаний м'якеньким попкорном шлях до серця нашої дітворні та й невибагливого, нерідномовного дорослого глядача. Ніхто там не зазіхає на історичність, не зазіхаймо-ж на справжність і ми. Проте слід бодай усьвідомлювати, що такий здобуток кінореволюції — не поступка, а ґвалт. І зважитися на такий ґвалт може тільки особа геть не обтяжена культурною пам'яттю. Така, що разом із виростками починає бунтуватися проти тої пам'яти вже на рубежі шкільної програми.